Насамперед слід пам’ятати, що торік, на злеті, обірвалося життя душі і серця фестивалю, його багаторічного, незмінного ідеолога — Володимира Вагнера. Як і кожна творча, захоплена людина, він не був застрахований від помилок. Але він умів їх визнавати, умів слухати, а головне — прагнув створити навколо фестивалю команду професіоналів, що знають фестивальну специфіку. Це Володимир Карлович придумав «Золоту фільмотеку», де діти, багато хто з яких уперше бачать кіно на великому екрані, знайомляться з улюбленими стрічками своїх мам і тат, бабусь і дідусів, а одночасно — і з творцями цих картин, які постаріли, але так щиро спілкуються з ними. До речі, саме ця програма була найцікавішою і духовно наповненою і на IX фестивалі. Тут і «Захар Беркут» — фільм представляв Іван Гаврилюк, і «Посол Радянського Союзу» (Юлія Борисова), «Сто днів після дитинства» (Сергій Соловйов) і «Лісова пісня» (Раїса Недашківська), «Ключ без права передачі» (Олексій Петренко) і «Дикий собака дінго» (Галина Польських) тощо. Кожен із цих переглядів-зустрічей залишив слід у душах глядачів і творців картин та образів. Ніде правди діти, сьогоднішні дітлахи-глядачі знають лише тих артистів, чиї обличчя їхня пам’ять «списує» з телеекранів. Свідчення тому — вереск захоплення, гучні, тривалі, щирі оплески при згадуванні, наприклад, імені Володимира Горянського (психіатр Костя з відомого вітчизняного серіалу «День народження Буржуя») або «погодної віщунки» Руслани Писанки. Імена ж народних і улюблених старшого та середнього поколінь зустрічали чемні оплески, що старанно диригувалися вожатими. Впізнавання відбувалося в кінозалі Суук-Су, де йшли перегляди «Золотої фільмотеки» і на майстер-класах. Вони, хоч і мають від початку трохи формальний характер, але в процесі спілкування дають такий потужний духовний заряд і тим, хто їх проводить, і тим, хто слухає, що не можна недооцінювати цього «моменту істини».
Та повернімося до останнього фестивалю, що у переддень свого десятиліття, як і раніше, не значиться в Міжнародному фестивальному календарі. Отже, він не визнаний світовим кінотовариством і гордий епітет «міжнародний» носить виключно з волі своїх фундаторів. Про останніх, до речі, окрема розмова. МДКФ «Артек» — спільне дитя України і Росії. Гортаючи каталоги минулих років і заглядаючи в останній, я виявила дивну метаморфозу списку засновників. Раніше в їх переліку після безпосереднього «призвідця» МДЦ «Артек» стояли: Міністерство у справах сім’ї та молоді України, Міністерство культури і мистецтв України, ТОВ «Телекомпанія НТВ», два ЗАТ — «НТВ—холдинг» і «МОСТ—синематограф», а за ними — довгий список державних, суспільних і комерційних структур, що підтримують фестиваль. У новій редакції ряди фундаторів значно поріділи і поруч з константою — МДЦ «Артек» стоїть нещодавно створений у Москві Фонд пропаганди дитячого мистецтва «Киногром». Українські державні структури, певне, зайняті серйознішими справами, «загубилися», лише наприкінці списку «групи підтримки» скромно стоїть горде ім’я Міністерства культури і мистецтв України. Що ж це, «наші» самоліквідувались?.. А в чому виявляється патронат Президента України, заявлений з 1999 року? Чи горду фразу — «під патронатом Президента України» — слід сприймати не всерйоз, а розглядати лише як рекламний слоган? Святе місце порожнім не буває, і завдяки зусиллям Московської дирекції, якою вміло керує Ірина Громова, у фінансування фестивалю й у підтримку його ідеології — турбота про духовне виховання підростаючого покоління — активно втрутилася мерія Москви й особисто Юрій Лужков. Його патронат проявився в конкретній сумі, що дозволила провести фестиваль, привезти гостей та учасників, достойно запросити гостей на піратську вечерю, влаштовану російською делегацією, і вквітчати небо над Аю-Дагом запаморочливим феєрверком. А представник московської мерії, вітаючи відкриття фестивалю, з піонерським завзяттям вигукнув, що «за це щасливе кінодитинство» треба дякувати виключно Юрію Михайловичу. Може, він і має рацію, та хотілося б не лише побачити на сценічному майданчику обтяжених реальною владою співвітчизників, а й відчути їхню реальну зацікавленість у підтримці дієздатності цього унікального форуму. Професіоналізм, завзяття і натиск московських колег викликають замилування, так само, як жаль викликає повна «наявність відсутності» ініціативи з боку співвітчизників. Справедливості ради слід зазначити, що й Київської дирекції фестивалю не існує, а керівник фестивального проекту в Артеку пан Єрохін і компанія, певне, вважали зайвим проведення в рідній столиці попередньої прес-конференції. Ось чому «обмежений контингент» представників української преси прибув на фестиваль геть непоінформований щодо програми, гостей, культурних заходів та інших фестивальних радощів. Раніше, протягом енної кількості років, частково організаторські функції — формування українського сегмента програми, делегації, влаштування незабутніх—веселих, дотепних і хлібосольних вечорів КРОКу, що автоматично ставали вечорами української сторони, — добровільно брала на себе дирекція визнаного у світі Міжнародного фестивалю анімаційного кіно КРОК на чолі з невтомною Іриною Капличною. Нинішнього року вона не лише не була до вищесказаного причетна, а й сама не приїхала в Артек, образившись за свою анімаційну паству: за винятком Давида Черкаського, режисерам і художникам якої, носіям найвідоміших у кіносвіті імен, увінчаних найпрестижнішими нагородами в країні і на головних світових кінофорумах, не знайшлося місця навіть у Будинку відпочинку «Артек» — «привалі» української делегації. Таким чином, фестиваль «Артек» в організаційній непоінформованості або в пориві самовпевненості втратив добрих союзників в особі Капличної і Ко, автоматично виключивши з культурної програми «український вечір». Відсутність єдиного фестивального простору для всіх гостей і учасників — корабля — викликала певну відчуженість, поділ на клани і навіть якусь подобу соціальної нерівності. І це теж було досить сильним подразнюючим чинником. Але головне на кінофестивалі все-таки кіно — повернімося ж до конкурсної програми. Безглуздо вже говорити, що кіновиробництво сьогодні не на найліпшому рівні, особливо це стосується дитячого кіно, особливо в Україні. Тож чи варто було в конкурс ставити не нову — режисера вже немає серед живих — і не найбільш вдалу стрічку Радомира Василевського «Як коваль щастя шукав»? Ну, немає гарної картини то й нема, образливо, а що зробиш! Адже навіть багатий і шанований Московський фестиваль не поставив у конкурс вітчизняне кіно, мотивуючи це тим, що хороші фільми розібрали інші фестивалі, а погані показувати соромно. Або чому б не взяти (кажу про це вже другий рік) добірку відмінно зроблених документальних фільмів студії «Контакт», присвячених видатним особистостям, які народилися в Україні і зробили чималий внесок у світову історію культури. Тим більше що в МДКФ «Артек» немає суворого регламенту. Всього у конкурсі було 12 повнометражних кінострічок. Дві з них залишилися поза рамками уваги великого журі. «Бременські музиканти і Ко» — дебют у кінорежисурі пана Абдулова, що зняв фільм з показу і вилучив з конкурсу, дуже засмутившись нібито відсутністю належного професіоналізму в місцевого кіномеханіка. А як на мене — це найглибша неповага до свого юного глядача, що великим гуртом зібрався ввечері біля неживого екрана, марно очікуючи зустрічі з улюбленим актором і його «пробою пера» в режисурі. Другу роботу — «Шанувальник» Миколи Лебедєва, пострадянського Хічкока, не рекомендувало до показу дитячій аудиторії Мале дитяче журі. Хлопці в Малому дитячому журі були чудові — 20 осіб, по двоє від кожного табору, працювали під незмінним головуванням дивовижного Ісаака Магітона самозабутньо, не бачачи ні сонця, ні моря. З любові до кіно і поваги до дорослих дядечок і тітоньок, що його роблять, вони роздали «усім сестрам» по диплому журі з формулюваннями, на які їм знадобилося, гадаю, чимало часу й винахідливості. «Царівну-жабу» важко зіпсувати режисерськими вишуканостями, тим більше — зробити нудною, але декому вдалося. Режисер Володимир Рябов і оператор Ігор Клебанов отримали диплом за талановиту екранну версію театрального спектаклю. Два посмертних дипломи одержали, відповідно, Радомир Василевський — за добру, веселу казку і Мамука Кікайлешвілі («Лихо—біда») — за тонке, оригінальне трактування казкового образу. Були відзначені композитор Нікас Капургос за «чудову музику фільму» «Велосипед канаркового кольору» — добрий, розумний, але заколисливий за темпоритмом фільм, — і один з виконавців Гіогрос Халарис — «з білою заздрістю до його надзвичайного таланту». (Цю ж картину Велике журі назвало «наймудрішим фільмом».) Не забули й інших акторів, дорослих та юних: Петра Ульянова («Тріумф») — за талановите перевтілення в людину, яку не дай Боже зустріти, Лєну Борушко (білоруська картина «Зорка Венера», що повідала історію юної наркоманки) — за талант, розкритий у фільмі, і як аванс на майбутнє, артистів компанії «Хлопушка» з Києва — Людмилу Чиншеву, Олену Блінникову й Андрія Мороза — за талановитий ігровий синхронний переклад і багатьох, багатьох інших. Дочка Андрія, десятилітня Маріанна Мороз була членом Малого журі і полонила всіх журналістів своєю обізнаністю у сфері кіно й умінням аналізувати. Зрілими газетярами показали себе юнкори з Новокузнецька, встигнувши за час фестивалю випустити два номери «Острова А». Головні ж призи — чудовий кінокораблик, придуманий нинішнього року головним редактором видавництва «Самовар» Олександром Шевченком,— присуджуються в результаті опрацювання матеріалів голосування Великого дитячого журі, до якого входять усі діти, що відпочивають в Артеку, а їх — близько 5 тисяч. Найдобрішим це журі назвало фільм Павела Гелета (Словаччина) «Сокольник Томаш» — добротна робота, дуже типова для словацького кіно, пригадаймо бодай кіноказку зі свого дитинства — «Три горішки для Попелюшки». Виконавець ролі Томаша — кращий хлопчик-актор фестивалю. Найбільш захоплюючий (дякувати, що не найдобріший) — фільм Олега Погодіна і Володимира Аленикова «Тріумф». Найкращими актором і акторкою фестивалю названі виконавці головних ролей у фільмі Валерія Пендраковського «Два товариші», який розкриває сьогоднішнім підліткам таємниці дорослішання їхніх батьків, — Юлія Назаренко і Юрій Мосейчук. Особливу тривогу викликає розсип нагород і захоплені відгуки дітлахів з приводу режисерського дебюту Сергія Бодрова-молодшого «Сестри», який названо «най-найкращим». Про цю грамотно скроєну, запрограмовану на успіх стрічку читачі «ДТ» уже знають з оглядів ОРКФ «Кінотавр». Цей фільм одержав диплом за кращу режисуру, а Оксана Акіньшина (старша сестра) визнана кращою дівчинкою-акторкою, Ката Горіна — молодша — дипломованим «невичерпним натхненням». Дівчатка справді працюють добре й щиро, боротьба мафіозних кланів за «общак» тримає глядача в напрузі, і тато, хай він і бандит, не може не бути для доньки позитивним героєм. А для глядача? Тут, як на мене, спрацював стереотип дитячого мислення: фільм улюбленого героя — Сергія Бодрова — доброго кілера Данила («Брат» і «Брат-2») та його особиста епізодична присутність на екрані. Бог із ним, нехай дивляться й оцінюють кіно дорослих дядечок і тітоньок, але навіщо ж включати його в конкурс фестивалю дитячого кіно? Тому що там діти добре працюють? Але в «Леоні-кілері» теж чудово грає дівчинка-героїня... Та й сам фільм добріший. Вже не перший рік я кажу про необхідність серйозного добору картин для конкурсної програми фестивалю, а віз і нині там. Приємно, що цього разу мене підтримали і московські колеги (зокрема Леонід Павлючек): «На кожному кінофорумі, який шанує себе, є людина, відповідальна за програму: на «Кінотаврі» — Ірина Рубанова, на Московському фестивалі — Кирило Разлогов, і для «Артека» має працювати відбірна комісія, має бути директор фестивальних програм, що несе за них особисту відповідальність». Вийшовши з залу, де проходила вищезгадана прес-конференція, так і не почувши імен упорядника або упорядників конкурсного марафону, — я з подивом дізналася, що є членом відбірної комісії від України. Запевняю офіційно, що не брала в цьому жодної участі, й відповідальності за програму, яку критикую, не несу, оскільки лише по приїзді до Артеку вперше побачила список вище перерахованих фільмів і в захопленні не була. Може, слід звернутися, наприклад, до фахової команди МКФ «Молодість», яка добре знає світ кіно і яку приймає цей світ на рівних? Вони могли б і програму грамотно зверстати, і прикрасу кожного кінофоруму — суперзірку — запросити до дітей. Щоправда, для цього потрібні гроші. Повертаючись із фестивалю, вже в поїзді я попросила поділитися враженнями члена української делегації, відомого актора Івана Гаврилюка. — Такий дитячий фестиваль не просто потрібен, він корисний — і дітям, і дорослим. Інша річ, що немає або майже немає дитячого кіно — це найстрашніше. Одна річ — розповідати про кіно, інша — коли діти бачать на екрані те, що робить артист, дивляться хороше, заряджене добром кіно. Є фестиваль і є райське місце, де він проходить. І вже якщо Президент декларує турботу про молоде покоління, то ось він — предмет для реального докладання зусиль. Причому мінімальних зусиль, тут усе готове. Жодне інше мистецтво не діє так на свідомість і підсвідомість, як кіно. При розумній політиці держави кіно — це ідеологія. Щоправда, перш ніж популяризувати її через екран, потрібно, щоб у держави була ідеологія. Сьогоднішні діти розумніші, ніж були ми, вони ставлять дорослі запитання і при цьому вміють дивуватися. Розповідаючи про фестивальні враження, дуже хочеться бути почутою тими, хто щиро зацікавлений у життєздатності цього унікального кіноогляду-спілкування. Почує і сприйме критику як заклик не до швидкої розправи з працівниками середньої і молодшої ланки, а до загального творення. Адже цей фестиваль може стати однією з підстав для національної гордості. Чи бути фестивалю — запитання риторичне. Неодмінно бути! Адже, попри прорахунки, після кінозміни по домівках роз’їдуться п’ять тисяч затятих шанувальників Його Величності Кіно. А в «Артеку» залишилися люди, які, незважаючи на повсякденні складнощі, готуватимуть десятий, ювілейний фестиваль. І хай його стрижнем стане хороше кіно, розумна організація і добре спілкування найрізноманітніших людей, що приїхали на гостину в Україну. Подивися на дітей своїх, країно! |