Тринадцять років тому, 1989 року, на установчій конференції в італійському місті Неаполі було засновано Міжнародну асоціацію україністів. І хоча заснування відбулося «за межею» самої України, ці зустрічі тривають. Наприкінці цього серпня відбувся П’ятий міжнародний конгрес україністів. Після чотирьох зустрічей —київської, львівської, харківської та одеської — тепер приймали Чернівці. Конгрес було організовано МАУ, Національною Академією наук України та Чернівецьким національним університетом імені Юрія Федьковича, за підтримки Міністерства освіти і науки України, Міністерства культури і мистецтв України. До програми конгресу було внесено понад 900 доповідей та повідомлень учених з 23-х країн.
Уся ця інформація надійшла до більшості учасників конгресу напередодні. Здається, все обіцяло грандіозне спілкування. Однак ніколи не треба сподіватися надто багато.
Чернівецький університет вразив усіх: тих, хто відвідав його вперше, й тих, хто тут уже був. Та, незважаючи на його лабіринти, на те, що саме в них загубитися найлегше, відчуття деякої розгубленості виникло вже під час першого ознайомлення з програмою конгресу. На жаль, одразу можна було зрозуміти, чого стосуватимуться складнощі: ними буде відвідування секцій, які кожен учасник запланував собі напередодні. Усе найцікавіше та найпровокативніше було стягнено, як правило, на один час. Проте, це — ніби навмисне — запобігання утворенню нікому й ніде не потрібних натовпів було все ж таки випадковим. Адже важко повірити, що організатори навмисне зайшли так далеко, що почали «розчленовувати» й окремих людей, плануючи їх участь одночасно в кількох наукових чи презентаційних заходах.
Будучи учасником літературознавчих секцій, писатиму лише про них. «З журбою радість обнялася», — сказав би поет, якби разом з нами відвідував день у день ці засідання. Радісно, що були доповіді, які відкривали для слухача якісь горизонти. Причому, це стосується не лише того, про що йшлося, а й того, як це було зроблено. В доповідях Тамари Гундорової, Марка Павлишина, Катажини Котинської, Олександри Гнатюк, Ростислава Семківа, Олени Галети, Віталія Чернецького, Олексія Толочка, Тараса Кознарського, Григорія Грабовича та інших. Були винесені до обговорення теми, які безумовно вимагають дискусії, і яка, своєю чергою, вперто не відбувається на наших теренах — чи то вона стосується автентичності «авторитетної» пам’ятки, чи застарілого письменницького канону на чолі з Олесем Гончаром, чи то актуальності та, хоч як дивно для декого, можливості ґендерних досліджень як такої. («Не розумію, навіщо ви постійно згадуєте цього Фройда та цього Ніцше у зв’язку з Кобилянською?» — наполегливо питав професор Національного Київського університету Михайло Наєнко, автор багатьох підручників. «Що це за ґендерні дослідження? Треба займатись гармонійним літературознавством!» — повчав він аудиторію. Але до цього — повернуся далі). Й очевидно, крім згаданих, були й інші цікаві й насичені доповіді, але все почути було, звісно, неможливо, тому перепрошую, коли когось тут не згадую, але це навіть приємно, залишити не(до)заповненим цей список імен, за допомогою нібито недбалого етцетера, що, створює обнадійливу ілюзію безкінечності. Безнадійність пов’язана лише з тим, скільки з них займаються україністикою поза межами України, якби у дужках після кожного згаданого імені поставити «США», чи «Польща», чи «Австралія», чи «Канада» — «Україна» серед них зустрічалася б дуже рідко. Натомість певні доповіді «наших» учених викликали сум, розчарування, роздратування, обурення, просто сміх чи то «сміх крізь сльози» — тут знову — етцетера.
Здається, все це — несамовита банальщина. Скільки можна порівнювати одне з другим, завжди доходячи висновку зовсім не на нашу користь? Може, давно треба покинути наївне бажання щоразу зіставляти? Та нечутливість до духу часу, інтелектуального контексту, руху ідей, незнання теорії, наукова закоцюрбленість, і як результат — безвідповідальність доповідей, укладання абсолютно радянських за духом енциклопедій, хрестоматій та підручників, і, головне, небажання все це усвідомити — всі ці ознаки наших високих наукових інституцій призводять до глибокого відчаю. А ще більше — безкінечна пиятика. Моя американська колега не могла без обурення і хвилювання переповісти поїздку-екскурсію до Кам’янця-Подільського, коли за її спиною в автобусі кілька аж надто відомих працівників Інституту літератури всю дорогу продовжували свій бенкет. Тут можна укладати, як то робить Мілан Кундера у «Нестерпній легкості буття», величезні словники незрозумілих слів, які позначають відстані, що ніколи не будуть подолані, принципові світоглядні розбіжності. І все ж таки, є багато вчених, які вибиваються з цих рамок: більших і менших, із сучасними поглядами та більш консервативних, старших та молодших. Тому тим більше дивує те, що й дивувало, наприклад, наших польських колег: як на міжнародну конференцію «проходять» деякі теми та доповіді, що зберігають усі вищезгадані ознаки антинауковості, чому за свою поведінку ніхто не притягується до хоч якоїсь відповідальності? Вічна проблема непомічання, мовчання, погляду крізь пальці.
Напевно, час повернутися до гармонійного літературознавства. Розповідають, що дехто з викладачів «червоного» університету (якраз із кафедри професора Наєнка) сварить студентів за читання, наприклад, Жака Превера. Це відбувається, між іншим, на курсі, де готують літераторів. Добре, що про це розповідають самі студенти, і добре, що сміючись. На інших курсах, де готують уже не літераторів, а літературознавців, одними з основних підручників є книжки вищезгаданого професора. Мені не шкода, що вони почують на лекціях про безплідність, непотрібність та загрозу для «нашої науки та культури» ґендерних студій чи про «інтим письменницької праці», і де пролягає його сороміцька межа. Студенти, хвалити Бога, «фільтрують» лекторський наратив. Мені лишень шкода, що вони не почують багато корисного, цікавого і, зрештою, необхідного для становлення літературознавця, адже «фільтрує» й лектор.
Так само, як і ці студенти, від яких лектор багато років відмежувався непробивним муром, яких нарік для себе порожнечею, — ошелешено — ми сиділи в одній з аудиторій Чернівецького університету і слухали, як сей чоловік із Києва виголошував доповідь на тему: «Письменницька праця: теоретичний аспект». Реагували по-різному: хтось нервово постукував пальцями по столу, дехто просто займався переглядом програмки, дехто сміявся, час від часу завмираючи, адже «рівень цього дискурсу» таки захоплює… своєю протилежністю науковості. Чому так?
Між іншим, питання «чому?» і «як?» виникали багато разів упродовж цих кількох днів. Напевно, дуже розумні люди давно не вдаються до цих питальних інтонацій. І справді, навіщо та й кого запитувати, чому саме ця людина веде секцію, чому збіглися виступи й участь у «круглому столі» багатьох учасників конгресу, чому перед нами зараз стоїть цей професор, чому так соромно за нього, чому, зрештою, в туалеті був папір тільки в перший день засідань?!
Може, всім на абсолютно різних рівнях — від великого до дрібного — керує якийсь один централізований механізм, який дозволяє носити ступінь професора людині, яка не підозрює різниці між поняттями «твір» і «текст» та не бачить найкумеднішої двозначності й разючої антинауковості вже в назві своєї майбутньої книги — «Інтим письменницької праці», наївно міркуючи, що тим «інтимом» написане ним хоч трохи осучасниться; механізм, який визначає ведучим секції людину напідпитку; механізм, який, зрештою, звів докупи усі найцікавіші секції, завадивши очікуваному спілкуванню; який перешкодив здогадатися, що одного рулончика паперу в тій самій 00-кімнаті не вистачить на три дні як мінімум двомстам Ж (вочевидь, також і двомстам М). Оце вам інший бік інтиму праці.
Чернівці — звісно, не Київ. Це місто менш штучне, без наведеного «лоску», воно таке, яке є. Себто, Чернівці такі, як і вся Україна у більшості своїх міст: щира, трохи розгублена і провінційна. Тому в нас ніхто навіть не наважиться припустити, що усезнаючий провидець «національний Поет» чи там «національна Поетка» може виглядати не краще і не менш смішно, ніж застарілий років на 80 аматорський «звітний концерт Буковинського краю», яким вирішили потішити учасників конгресу в перший день.
Провінційний у певному вимірі, звісно, й Київ, просто якщо цього не бачать Чернівці, обов’язково бачить Париж, бачить Торонто і навіть Люблін. Як то завжди буває у провінції, тут занадто багато «офіціозу», себто є достатньо велика група людей, які перебувають поза межами оцінки, покарання, конкурсу — ще раз етцетера. Натомість, вони перебувають у межах влади. А вона і становить осердя кожної провінційної структури, включно із науковими установами. Хоча, як відомо, з наукою це немає нічого спільного. Тут міститься перша відповідь на численні «чому?» і «як?». І остання, мабуть.