Мало хто сподівається на те, що зможе де-небудь переглянути наш новий фільм. Не показують їх ні по телебаченню, ні в кінотеатрах. Але українські фільми виходять. Щоправда, останнім часом переважно короткометражні. Щойно за державні кошти випущено 4 ігрові і 3 науково-популярні фільми, з яких поки що тільки один мав прем’єру (успішну) в Будинку кіно. Спішу поділитися враженнями і розцінюю цю статтю як відкритий лист до телеканалів. Раптом почують це звернення, куплять право показу та й покажуть нашим громадянам фільми перспективної і обдарованої кінематографічної молоді.
Кілька років тому Міністерство культури взяло курс на молодь. Справді, українське кіно потребує нових сил, нових ідей, зрештою, нової стилістики, яка вже давно запанувала в образотворчому мистецтві, літературі, театрі, музиці. Щоправда, у згаданих мистецтвах, окрім хіба літератури, не відчувалося такого розриву між поколіннями, як в кіно. Тут поки що тільки Юрій Іллєнко показав вражаючий приклад самооновлення, того, як може стилістично змінюватися режисер. Якщо ж пригадати «Чорну раду», «Татарський триптих», чи той же «Секонд-хенд», то це продукція, яка засвідчує, що їхнім творцям уже час йти на заслужений відпочинок. Середнє ж покоління в нашому кінопроцесі взагалі відсутнє, воно випало в часи, коли кіно не фінансувалося. Багатообіцяючі Андрій Дончик та Сергій Маслобойщиков воліють займатися більш прийнятними для них, аніж кіно, справами. Імена Наталі Андрійченко, Сергія Лисенка майже забуті, щоправда, з’явилась надія, що вони ось-ось почнуть знімати.
Є ще одна причина, чому взято курс на дебютантів. Вони менш вимогливі, не знають, як було колись, і задля проби сил згодні працювати за будь-яких умов і не висловлювати претензій до грошодавців.
Отже, з’явилося сім фільмів молодих режисерів, хоча імена деяких з них уже відомі принаймні в кінематографічних колах.
Алла Пасікова закінчила режисуру і виявила неабияку волю, щоб зі своїх навчальних етюдів скомпонувати фільм «На краєчку світу», який і став її дипломом. Двочастинний режисерський дебют «Філософія» вона поставила в об’єднанні «Дебют» кіностудії ім. О.Довженка (це об’єднання після 12 років небуття нині реанімовано, очолює його кінорежисер Віктор Гресь). Ім’я Надії Кошман — також звучало в пресі ще в другій половині
90-х, зокрема як лауреатки кінофестивалю «Відкрита ніч». А нову роботу — тричастинні «Світлячки» — вона зняла на студії «Кінематографіст». Олександра Хребтова — випускниця курсу В’ячеслава Криштофовича — також заявила про себе як перспективний митець в середині 90-х — тоді її п’єсу поставило кілька театрів в Україні та Білорусі. Щоправда, знімати фільми тоді можливості не було й Олександра чекала свого часу. Режисерський дебют — двочастинний «Оксамитовий сезон» — зняла на ЗАТ «Ялтинська кіностудія». Ім’я Наталі Ковальової невідоме, вона дебютувала на Одеській кіностудії стрічкою «Старша сестра» (також дві частини).
Як бачимо, в ігрове кіно прийшли жінки. Тоді як чоловіча частина молодої кінорежисури або пішла на телесеріали, або зачаїлась до кращих часів, або шукає собі заробітку за кордоном. Усі четверо — Пасікова, Кошман, Хребтова і Ковальова — не злякались труднощів співпраці з Міністерством культури, яка сьогодні не під силу багатьом (наче фільм коли-небудь і де-небудь знімати легко). І маємо результат: усі чотири дебюти успішні.
Якщо б сталося диво і телеканали справді показали ці фільми, діалог з широким глядачем, не сумніваюсь, виник би. Звичайно, ці режисери посилатимуть свої стрічки на міжнародні кінофестивалі й не виключено, що там їх помітять. Та все ж ці роботи, як професійно зроблені житейські історії, призначені насамперед глядачеві.
«Філософію» знято за сценарієм Олени Урсакі, також кінорежисера. І тому не дивно, що ця стрічка нагадує її ж «Прикордоння» — героями є так само маргінали і сільські диваки, люди «не від світу цього». Щоправда, у «Прикордонні» дія (не скажу події, бо їх там немає) розгорталась довкола літнього чоловіка, що виявляв свою закоханість у молоду вчительку. Якщо хочете уявити фільм без сюжету, то саме ним і є «Філософія». Тут — два персонажі: такі собі сільські дядьки, що не нажили ні статків, ні родинного блага, але не втратили потягу до чогось, що виводить їх за межі буденності. Назва — від книжки, яку читає один із них (Ярослав Гаврилюк). Уже немолодий чоловік, з паличкою, живе самотній у непоказній хатині, з людьми майже не спілкується («Та я вже три дні в магазин не виходив»). Хіба що хтось випадково загляне, як цього разу — сільський музикант, що на похоронах грав (Микола Боклан). Господар його пригощає, той відмовляється, мовляв, лікарі сказали, щоб не пив, а то буде цероз печінки. Та якось в процесі розмови, сам собі дав дозвіл — і допив горілку. Поки гість розповідав про свій намір вступати до консерваторії і про свою роботу над етюдами, господар поцікавився, кого ховали. Гість байдуже назвав ім’я покійниці, далі закусуючи картоплею в мундирах і розповідаючи, що гра на похоронах — то халтура, а от він вступатиме і вчитиметься на справжнього музиканта (щоправда, уявити абітурієнтом консерваторії сорокарічного чоловіка важко). Господаря звістка вразила: виявляється, він до тої жінки в молоді роки сватався, але її батько його прогнав... Врешті, музикант іде собі, через якийсь час зупиняється посеред порожньої вулиці, дістає баян і починає грати свої етюди. Господар, пожурившись, береться за свою книжку.
Фільм цей виявляє прагнення авторів зняти будь-яку перешкоду між реальним життям і фільмом, який претендує на замальовку з натури, на шматок необробленої реальності, в яку автори стрічки разом з акторами не бажають втручатися чи виявляти своє ставлення до зображуваного. Даючи тим самим глядачеві можливість самому розібратися з побаченим. Мені ж ця замальовка здалася моделлю суспільства у мініатюрі. Суспільства нереалізованих талантів, суспільства нездійсненого кохання, суспільства, приреченого на самотність у загубленому поселенні, повз яке на великій швидкості пролітають поїзди. Був колись фільм Артура Войтецького «З нудьги», де також показано загублений в степу полустанок, але знімався той фільм задля того, щоб показати жорстокість людей, які нищать собі подібних, і навіть не через зло як онтологічну властивість людини, а просто так, з нудьги. Тут маємо ситуацію аналогічну, але з інакшим наповненням. Йдеться не про жертви і не про винних. Йдеться про абсурдність життя, яким воно склалось, йдеться про самознищення. Читатиме один із персонажів той старий підручник з філософії і виконуватиме свої етюди на баяні інший. Минатиме життя. Нічого не зміниться в ньому. Ніхто нікуди не поїде вступати: от хіба що попередження про цероз печінки може збутися.
Уже в самій назві «Світлячки» інша атмосфера й інший настрій. У фільмі Надії Кошман ідеться про дітей, про першу прив’язаність семирічного хлопчика і такого ж віку дівчинки. Йдеться про те, що дитяча щирість, здатність до гри як стану душі і способу життя долає мовні відмінності, відмінності «між містом і селом». Батькам треба зробити в квартирі ремонт і вони привозять маленького Сергійка в село до бабусі. Змістом фільму і стає те, як міська дитина, вперше потрапивши в село, сприймає цей світ. Оператор прагне показувати його очима маленького героя. Це виправдано, хоча незрозуміло, чому ні батьків дитини, ні його бабусі він так і не зняв ні крупним, ні навіть середнім планом — все на загальному. І не через вищезгадану мотивацію, адже є у фільмі крупні плани матері дівчинки та навіть зовсім випадкових жінок біля крамниці. А от обличчя Любові Куб’юк, яка грала бабусю, бракує, залишалося насолоджуватись її приємним голосом, що втішав, заспокоював, пояснював Сергійкові незнайомі йому реалії життя. Вважається, що знімання дітей — найсуворіший іспит для режисера, наскільки природними будуть юні артисти, настільки і вдалим буде фільм. У «Світлячках» діти, особливо дівчинка, зворушливі. Вони передають внутрішній стан своїх героїв — і захоплення, і розпач, і смуток. На жаль, у фільмі є характерна для кіно молодих сюжетна анемія, що стане на заваді до сприйняття фільму дитячою аудиторією, та все одно фільм повинен знайти свого адресата, якщо не проб’ється на великий екран (через короткометражний обсяг), то він є претендентом на щорічний фестиваль дитячого кіно в Артеку.
Якщо Надія Кошман звернулася до почуттів дітей, то режисер «Оксамитового сезону» показала щось аналогічне в немолодих людей, які, проживши разом життя, не втратили взаємності. Історія так само камерна, і, на відміну від «Світлячків», позбавлена бодай найменшого натяку на романтичний настрій. Навпаки, нас занурюють у безпросвітну буденність. Не дуже заможна жінка, всі дні якої були схожі один на одний у догляданні хворої, одержала несподівано спадок: американські долари. На ці гроші вона разом зі своїм чоловіком їде в оксамитовий сезон на Південний берег Криму. Актори не виявляють емоцій. Очевидно, через те, щоб якомога повніше глядач у фіналі міг відчути щастя, що переповнює чоловіка і жінку, які приходять на безлюдне узбережжя і купаються в морі. Таке щастя навряд чи доступне людям, пересиченим насолодами.
Реалізм як життєва правда домінував і у «Філософії», і у «Світлячках». Стара хатина, в якій жив герой Ярослава Гаврилюка, загальний вигляд занедбаного поселення нагадали повоєнні італійські фільми. Коротка, але виразна згадка про бабусиного брата-п’яницю, похід до сільського магазина за цукерками і чаєм як подія — все це також свідчило, що режисер «Світлячків» також не відривається від буденного життя. У фільмі ж «Оксамитовий сезон» реалізм сягає апогею — авторка повністю розчинилася у побуті своїх героїв: акцентуючи на його реаліях — квартирі, де меблі куплені не менше тридцяти років тому, халупці, яку вони іменують дачею, — все це має характеризувати і їх самих, і їхнє життя.
Виразно вимальовується ще одна риса, характерна для всіх трьох фільмів, — гуманістичне спрямування. Це проявляється насамперед у виборі героїв, нічим не примітних, позбавлених зовнішнього блиску. Уже не раз доводилося говорити про відрив від життя значної частини української культури, про її естрадоцентризм з фальшивим блиском переважно фальшивих цінностей. На цьому тлі творче кредо «найскладніша людина проста» — виглядає сміливим відкриттям.
Нарешті четвертий ігровий фільм — «Старша сестра» Н. Ковальової. Тут присутня чітко окреслена історія, але, хоч як це парадоксально, вона й виштовхнула фільм на межу між правдою і неправдоподібністю. Історія житейська — з тих, які люблять смакувати жіночки, що сидять біля під’їздів.
...Вулицею селища досить тривалий (як для короткометражки) час їде таксі. Нарешті зупиняється, і модно вдягнута молода жінка (Ольга Сумська) стукає у хвіртку. Не дуже привітна жінка впускає її у двір, і поки не з’явиться її чоловік, гримає на внука, який без дозволу їв варення прямо з банки. Поява симпатичного, хоча геть занедбаного чоловіка (Сергій Романюк) також контрастує з парадним виглядом гості. Чоловік запрошує гостю до хати — і там з’ясовується, що це його дочка, яка народилась в далекому Архангельську, де той на початку 60-х служив на флоті. Про це перед смертю їй розповіла мати і попросила навідатись до нього. Ось тому вона тут. Жодного разу слово «батько» не прозвучало, але тим сильнішим в обох було враження від зустрічі.
Фільм акторський і віддамо акторам належне. Хіба що Ольга Сумська скидається більше на топ-модель, зате Сергій Романюк не залишив сумнівів у тому, що його герой пережив справжній стрес, коли усвідомив власний гріх, бо зрадив своє кохання і тепер ця красуня прийшла як розплата. Дещо затягнутий початок та ще й у супроводі «відповідної» пісні про кохання, підриває довіру до реалістичності, хоча виправляють становище актори, а особливо виконавець чоловічої ролі.
Дива поруч…
Саме такими словами можна об’єднати всі три науково-популярні фільми, кожен з яких вводить у незвичайний світ, і кожного разу ми відчуваємо зачарованість авторів. Олена Бойко вразила фестивальну аудиторію своїм дипломом «Viva Vita, або Доктор Рижик», де тонко і без зайвих слів передала радість хворих дітей від спілкування з кіньми. Її новий фільм випромінює аналогічну радість героя Олександра Дубчака від спілкування... зі страусами. Фільм «Жили собі були» — це вишукана операторська робота Артема Васильєва, яка свідчить, що диво краси можна здобути із літнього краєвиду, що можна викликати гостре бажання опинитися серед тої краси й забути про урбанізацію і всю суєтність міського життя. Саме так зробив Олександр Дубчак, який цікавий уже тим, що на початку 70-х брав участь у зйомках знаменитих фільмів Фелікса Соболєва «Мова тварин» і «Чи думають тварини?» Тепер він має свою ферму, де розводить страусів. Його розмови з ними викликають аналогію з казковим персонажем, який чомусь потрапив у наше реальне життя. Очевидно, непросто було знімати цих птахів, однак красуються в кадрі не тільки вони, а й пташенята, і страусині яйця. Думаю, що молодий режисер сміливо підхопила плідну традицію «Київнаукфільму», олюднивши природу й облагородивши людину, яка з тою природою спілкується.
«З найкращими побажаннями! Енвер» — друга стрічка Вікторії Мельникової та оператора Віталія Мельниченка (Національна кінематика України). Енвер Ізмайлов — це наше сьогоднішнє мистецьке диво. Тому що так грати на гітарі доступно лише йому. Винайшовши власний спосіб, він може передавати найтонші нюанси національної музики, і насамперед кримськотатарської, бути солістом джазового ансамблю з його чудовими варіаціями, що викликають захват у публіки, бути хорошим сім’янином і сином своєї батьківщини. Про все це розповідає сам герой фільму: переважно ця розповідь звучить за кадром, а в кадрі візуальні відповідники його рухливої, стрімкої, емоційної музики — діти на вулицях кримського села, виноградні грона, стрімкі річки і гірські водоспади, наречена і весільний танець. У цій півгодинній стрічці режисер та оператор, як і в попередньому своєму фільмі тієї ж студії «Консонас», проявляють значні можливості насиченої інформаційним та емоційним зображенням кінематографічної мови.
І нарешті останній фільм — «Замки України» («Укркінохроніка»). Ця назва може викликати в уяві завчену лекцію екскурсовода. Якщо ви так подумали, то ви помилились. Цей фільм — без жодного слова. Сценаристу Олені Азаровій та режисеру Артему Сухарєву слова не потрібні, тому що мова зображення і музики значно більше може розповісти і про замки, і про їхніх власників, ожививши давнє і таємниче життя. На допомогу приходить і комп’ютер, який вносить динаміку руху в статичні зображення, змушує відчиняти і зачиняти вікна замків, оживати зображених на картинах чи кахлях людей, тварин, птахів. Звучання музики ХVІ — ХVІІ століть, яка виконується на старовинних інструментах, закріплює враження кінематографічного дива — і хочеться негайно їхати в Олеський, Підгорецький, Свіржеський, Хотинський, Кам’янець-Подільський замки і вслухатися в подих століть, уявляти предків, які колись, як і ми, раділи життю і залишили нам величне втілення тієї радості — монументальні архітектурні споруди.
Усі сім фільмів засвідчили перспективність наших молодих кінематографістів.