Сакраментальний за нумерацією Третій відкритий фестиваль-майстерня виняткового кіно «Українські альтернативи» став багато в чому знаковою подією. По-перше, фестиваль відкрився презентацією свого чергового дітища — яких він, власне, і мав намір «майструвати» — грубезного другого тому матеріалів дискусій вітчизняних і зарубіжних інтелектуалів навколо проблем українського кіно на тлі кіно європейського й загальносвітового. Новонароджену 528-сторінкову книженцію, котра побачила світ завдяки родопомічним зусиллям МФ «Відродження» і Українського філософського фонду, так і нарекли: «Українське кіно: євроформат». Як і годиться, навкруги прозвучало тріумфуюче «УА!», яке взагалі-то і є абревіатурою всього проекту.
А по-друге, нинішній тур переглядів (12 картин із 10 країн) і обговорень був присвячений темі, якої взагалі ніколи не торкалася тутешня кінодумка: «Містика і релігія на екрані — фантазія і віра в людині». Причому на заключному «круглому столі» у розмові брали участь як світські експерти (кінематографісти, філософи, мистецтвознавці, журналісти тощо), так і релігійні діячі різних конфесій. Серед них — представники УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, католицького костелу, Місії «Україна для Христа» та Асоціації «Еммануїл». Отже, щось на кшталт хрестин уже зробленого благополучно поєдналося з чимось на кшталт зачаття нового етапу «УА».
Божественне й убоге
З якого це доброго дива — така незвична тема «Альтернатив»? Автор проекту Олександр Рутківський, нещадно порушуючи регламент, якого сам і зголосився дотримуватися, пояснив це приблизно так. Проблема, мовляв, давно назріла і зав’язана на ледь не найважливіших для українського, нині ледь тліючого, екрана чинниках. З одного боку, ми не перестаючи говоримо про духовність і її «відродження» у розбудові національної культури і тому подібні піднесено-риторичні речі. З іншого боку, кінопрокат (включаючи його ТБ-іпостась) очевидним чином наводнює свідомість масової аудиторії дешевою містикою незграбних трилерів, конвеєрної квазінаукової фантастики, кіч-віртуальщини й іншого примітивного чортовиння. А потік фантастики без фантазії за дефіциту уяви, а нерідко навіть елементарного розуміння формує публіку під себе — популяцію, котра тупо хрумає «поп-корм», більш знається зі знахарями і вірить швидше в екстрасенсів і прибульців, аніж у моральні цінності, котрі не настільки видовищні. Екзистенційно прирівняна до НЛО моральність (усі про це говорять, але ніхто й у вічі не бачив) нині явно в програші у свідомості обивателя: мораль вимагає внутрішньої роботи і відповідальності, тоді як прибульці з паралельних світів покладаються на ледачих: обіцяють все подати буквально на космічній тарілочці з облямівочкою із різнобарвних вогників. З одного боку, нині серійно зводяться нові і «древні» храми, де колишні компартійні функціонери неслухняною пучкою хрестяться на телекамери, а на Великдень не проштовхнутися до вівтаря. Але з іншого — очевидно, що насправді тих, хто веде роздуми про Бога, як і постує по-справжньому, одиниці, хоч «розговляються» всі поголовно.
От і в пострадянському кіно існує подібна альтернатива. Навіть серед небагатьох вітчизняних фільмів, знятих в Україні за останні кілька років, одні лише назви так і рясніють відсиланнями до нібито божественного: «Обітниця», «Господи, прости нас, грішних», «П’єта», «Святе сімейство», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Різдво», «Знак Божої іскри», «Любов небесна», «Вічний хрест» тощо. А чи скрізь суть фільму відповідає піднесеній лексиці мови? Чи не данина це все тій же моді на горезвісну «духовність»? Загалом, патетичне марнослів’я, котре прикриває естетичну посередність авторства, питання не пустопорожнє. Це питання присутності чи відсутності в національному кіно «великого часу» справжнього мистецтва, а з ним — глибоких мислителів і справжньої філософії. Адже практично немає жодного видатного кіномитця, котрий обійшов би у творчості тему своїх взаємин із Абсолютом, зрештою — із самим Всевишнім. Нехай навіть із позицій невіри в Нього й у Вічне. Релігійне у фільмі дійсно стало ніби маркером масштабу авторської думки Ейзенштейна, Дрейєра, Довженка, Брессона, Бунюеля, Бергмана, Фелліні, Тарковського, Годара, Параджанова, Кесьльовського, фон Трієра і багатьох інших великих. Тому і думається: не вічно ж нинішньому вітчизняному екрану ошиватися навколо й навкруги Вічного, треба хоч пряму розмову про те завести. А то якось більше крильцями — мах-мах-мах під виглядом позахмарного польоту духу.
Фільм як Символ Віри
Тим часом для програми нинішніх «Українських альтернатив» у скромному репертуарі нашого кіно останніх років знайшлися цілі дві воістину взаємоальтернативні стрічки на вказану тему — «Акелдама. На полі крові» Ярослава Лупія (2001) і «Чеховські мотиви» Кіри Муратової (2002). Перший — із формально присутнім у кадрі Ісусом, але дуже далеким, на мій погляд, від божественних початків художнім наповненням — уже рецензувався в «ДТ». Цією роботою вітчизняна кінематографія за давньою звичкою ставити ювілейні «пташки», відзначила 2000-ліття Різдва Христового. Другий фільм, навпаки, вирізняється високим професіоналізмом автора і його граничною щирістю... в абсолютному безвір’ї. Кіра Муратова із неприхованим задоволенням пародіює як уже згадану механістичність моди на церковну ритуалістику, так і власне літургійний аспект православ’я. На обговоренні «Чеховських мотивів» культуролог Євген Сверстюк назвав фільм «не аналізом, а діагнозом» безбожжя і, гадаю, мав рацію. Втім, Бог тому суддя.
З інтересом зустріли участь у фестивалі двох місіонерських організацій, діяльність яких побудована на активному залученні кінематографічних засобів для популяризації християнських цінностей. Місія «Україна для Христа» представила в програмі нещодавно дубльований українською мовою фільм «Ісус очима дитини» (реж. Джон Хейман, США, 2001). Це і справді своєрідний «буквар» Євангелія, котрий не стільки роз’яснює суть Вчення, скільки просто повідомляє дітворі вузлові пункти долі і проповіді Вчителя. От уже де містику віровчення вигнано повністю: за сюжетом античні дітлахи співчутливо супроводжують і коментують страсний шлях Ісуса, а сам Син Божий явлений юному глядачу у ролі його власного доброго тата. Якщо Новий Завіт можна викладати, то, мабуть, саме так і варто розповідати про нього «першоклашкам». Асоціація «Еммануїл» показала дві короткометражки з цілої серії відеофільмів, знятих в Україні силами власної ТРК для телебачення: «Вітер у вікно» (реж. Леон Кляйнберг, 2003) і «Воістину воскрес» (реж. Сергій Пічієнко, 2001). Це мініатюри, що ілюструють рятівничість приходу до віри конкретних персонажів, які опинилися на краю розпачу і навіть загибелі.
Дискусія навколо згаданих вище стрічок розгорілася не на жарт: йшлося про припустимість і неприйнятність методів рекламного ангажування публіки і спрощень у викладі основ віри екранними засобами. Питання непросте, як і, скажемо, близька тому проблема обрядової автентичності церковних служб, які транслюються на великі храмові свята у прямому ефірі ТБ. Як ставитися до цієї «одомашненої» відеокопії богослужіння? Як до реальної участі в службі, що йде в даний момент, і виконувати все призначене за чином? Чи як до абстрагованого інформаційно-подієвого факту, на кшталт «живої» трансляції засідання ВР? Може, віруючим слід зажадати заборони подібних передач як профанації Символів Віри? Чи, навпаки, слід розширювати таку практику як засіб залучення до церкви невіруючих мас? І взагалі: чи є ідентичною в сакральному сенсі ікона на екрані іконі в червоному кутку чи в храмі? Гадаю, це цілком практичні питання духовної культури, на які поки нікому відповідати: у нас не лише релігійної — навіть світської кінотеорії не видно. Варто, гадаю, хоча б почати говорити на подібні теми. Дасть Бог, свиня не з’їсть.
Тим часом екран представив ціле віяло трактувань релігійної тематики. Так, у бразильському фільмі «Бог — бразилець» (реж. Карлош Дієгеш, 2002) образ Всевишнього одночасно і «націоналізований» у дусі латиноамериканського «фантастичного реалізму», і по-фольклорному спрощений, і включений у контекст національної самокритики, і фігурує в романтичному любовному сюжеті. Річ у тім, що Бразилія — країна, котра всупереч масовій екстатичній побожності не має жодного власного офіційно визнаного святого. От і вирішив Господь в образі симпатичного джентльмена знайти собі тут хоч одного так-сяк підходящого намісника. Ним став безтямно закоханий хлопець. Та й справді, хіба любов не є одним із Його імен?
На справжньому документальному матеріалі побудовано польську стрічку Єжи Лукашевича «Фаустина» (1994). У жанрі цілком реалістичної біографії-житія розказано історію черниці Марії Фаустини Ковальської, котра навіть усупереч волі костелу шукала спосіб втілити образ Божий в образотворчу форму, проблемність чого і ми вище зачепили. Цей фільм про конфлікт канону зі свободою творчої волі, втім, вийшов цілком умиротвореним і просто візуально гарним. Втім, на обговоренні філософ Юрій Павленко відніс картину до кола пріснопам’ятної соціалістичної естетики безконфліктності, де гарне на смерть билося з ще кращим і зовсім чудовим.
Аргентинський внесок у програму виявився одним із найзначніших. «Витівки Бога» (реж. Фернандо Спінера, 2000) — ірреальна подорож у підсвідомість романтика-ескейпіста, де він і Христа зустрічає, і кохання, а тому воліє залишитися у світі мрій навіки. А «Місто Св. Марії» (реж. Енріке Белланде, 2001) — соціопсихологічний документальний есей про те, як масове очікування чуда творить найсправжнісінький новий квазіхристиянський культ. Особливо бурхливо обговорювався показаний у рамках «УА» останній фільм Ларса фон Трієра «Догвілль», але обсяг газетної шпальти не дозволить викласти суть дискусії. Доведеться чекати виходу третього тому «Альтернатив», де має з’явитися весь цей матеріал. Про містичну антитезу релігійному кіно — вражаючий іспанський трилер «Під шкірою» (реж. Франсіско Ломбарді, 1996) і чеську сюралегорію «Отесанок» («Жадібні утроби») (2001) геніального філософа-аніматора Яна Шванкмайєра вже й слівця сказати ніде.
То що ж це було — «Українські альтернативи-2003»? Гадаю, мала місце скромна спроба в розмові про наше кіно в «ненаших» контекстах нарешті переключити увагу зацікавлених кінематографом осіб від зовнішнього (фінансів, законів і керівництва галуззю) до внутрішнього (духовної місії екрана). Відбувся певний досвід переведення опущеного погляду нашого кіноглядача з фізики земних перегонів за виживання на метафізику життя в Дусі. Підніміть же йому повіки! А так — нічого особливого. Усього лише своєрідне «хресне знамення» в ім’я зазначеної перспективи.