24 травня у столиці стартує перша Київська міжнародна бієнале сучасного мистецтва ARSENALE 2012. В основній програмі арт-форуму - суціль суперзірки світового й вітчизняного сontemporary art, включно з Луїзою Буржуа, Аєм Вейвеєм, Іллею та Емілією Кабаковими, Олегом Куликом (усього сто художників із 30 країн світу).
У рамках проекту Україну відвідав один із найбільших теоретиків мистецтва, філософ, письменник, професор славістики в Нью-Йоркському університеті, а також куратор російського павільйону на 54-й Венеціанській бієнале Борис Гройс.
Із «хрещеним батьком» московського концептуалізму (а для пострадянських широт - ще й одним із першовідкривачів теорії постмодернізму) в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA - про «кращі часи, гірші часи» у сучасному мистецтві».
- Борисе Юхимовичу, як ви оцінюєте сам факт появи в Україні вітчизняної бієнале сучасного мистецтва?
- Охоче приїжджаю на такі заходи. Крім того, добре пам’ятаю Київ початку 1970-х років - зелене, прекрасне місто. Що стосується бієнале, вважаю, що це добра можливість для громади Києва ознайомитися з тим, що відбувається у світовому художньому житті. Зорієнтуватися в сучасних процесах.
- Із приводу відкриття 2010 року Уральської бієнале ви казали, що сучасне мистецтво потрібно розуміти як «нову індустріальність». А вже у квітні 2012 року на Міжнародному конгресі «Глобальне майбутнє 2045» у Москві відомий футуролог Олександр Панов зчинив сенсацію доповіддю, згідно з якою сучасний світ ввійшов у період «сингулярності», і всі дотеперішні правила й закони розвитку перестали працювати. У кожному разі, сontemporary art - теж похідне суспільства масового споживання. Які, на ваш погляд, перспективи має сontemporary і, зокрема, традиційні бієнале в новому часі?
- Перспективі існування бієнале (у світі) сто років! Проблема полягає в бажанні людей бути інформованими про події в царині естетики, смаку. Таке бажання є - і бієнале нині активно поширюються по світу. Я тепер сам як куратор беру участь у Шанхайській бієнале - першій великій у Китаї. Індійці теж думають про свою…
Це йде далі і далі. І поширюватиметься.
У різних куточках світу люди хочуть стежити за тим, що відбувається у сфері естетики. І поки що не бачу причин, із яких би вони захотіли перестати це робити. Немає в мене й відчуття «сингулярності». Точніше, можливо, і є, - але воно було в людей завжди.
Тим часом, поряд з унікальністю моменту, є постійне відчуття інерції. Я не можу сказати, що, сидячи тут, передчуваю зникнення мистецтва. Немає цього! У мене є відчуття, що теперішні стосунки між мистецтвом і дигітальним світом, світом Інтернету, можливо, зміняться.
Може, ще щось станеться?..
Але, у принципі, мистецтво нікуди не подінеться - воно триватиме. У мене немає відчуття принципового розриву. І я не дуже розумію, звідки воно могло взятися.
- Причини ви самі назвали у своїх статтях та лекціях останніх років. За вашими ж словами, в результаті розвитку Інтернету й просто технологій «художниками» де-факто стають усі без винятку. Зате глядач, традиційний споживач мистецтва, зникає. Недавно в Німеччині, де ви живете, група експертів запропонувала взагалі закрити в країні музеї, крім кількох найбільш представницьких. Як жити арту, коли всі навколо - «артисти», і платити за мистецтво ніхто не хоче, а держава - вже не може?
- Розумію, про що ви… Але річ у тому, що заклики закрити музеї звучать рівно стільки, скільки існують самі музеї. Тож одне одному не заважає. Криза державної підтримки музеїв справді є. І вона, безперечно, сильна. Але… Я у своєму житті пройшов «радянський» період. І музеїв тоді в СРСР, у західному сенсі, не було, як і багато чого іншого. Однак мистецтво в Москві у 1970-ті роки квітнуло! Багато хороших художників було.
Взагалі, скрута штовхає на пошук! Не буде чогось одного - буде щось інше.
Усе-таки люди знаходять варіанти. Не буде музеїв у нинішньому вигляді - з’явиться якась інша можливість. Можливості є завжди. У мене ніколи не було відчуття, що щось «зовсім скінчилося», а потім «зовсім почалося». У мене відчуття, що все трансформується, видозмінюється. Але, взагалі-то, триває більш-менш в одному й тому самому дусі. Тож я не вірю в різкі зміни - на щастя.
- Радянський досвід «виживання» мистецтва в сучасних умовах можна вважати прогресивним?..
- Це просто досвід. І він свідчить, що мистецтвом можна займатися в різних умовах.
- Багато ваших друзів-концептуалістів виживали завдяки праці в журналах «Веселые картинки» та «Мурзилка». А тепер «мурзилки» скінчилися. Причому відразу в усьому світі.
- Якщо людина хоче займатися мистецтвом - вона завжди знайде можливість. Повірте моєму життєвому досвіду.
- У Києві в художніх колах триває дискусія про стратегію творчого і просто фізичного виживання сучасного художника. На ваш погляд, якими вони мають бути?
- Дюшан казав, що не можна заробляти своїм мистецтвом. Узагалі, слід сказати, культ професіоналізації проблематичний. Не треба забувати, що Декарт був офіцером, багато хто - дипломатами. Отож не бачу в цьому проблеми.
Я радий, коли художники можуть заробляти. Ну а не можуть - теж ОК. 99,9% західних художників (і, до речі, письменників) не заробляють своїм мистецтвом. Вони десь працюють - викладають, трудяться в галереях, журналах… Це нормальна ситуація.
- Куди не кинь, то все клин. Багато галерей закриваються, журнали - тим більше…
- Тепер кожна людина займає абсолютно всі місця в художній системі. Сам - і критик, і теоретик, і куратор. І всі так роблять. Ось Антон Відокль (я знаю, у вас у Києві був) - він теж виступає в тисячі ролей: керівник власного арт-агентства, художник, куратор, видавець. Розподіл праці, описаний Марксом, наразі не працює, - інша економіка. І люди роблять те, що треба зробити. Якось комбінують можливості. Це називається модним словом «прекаріат». І не слід вважати, що в Україні ситуація відрізняється від загальносвітової.
- Київські галеристи нарікають, що галерейний бізнес доходів їм не дає - суцільні збитки. А недавно і в Москві закрилися (як самі вони заявляють, «переформатувалися») відразу три з чотирьох провідних галерей, котрі спеціалізуються на сучасному мистецтві. Що, на вашу думку, відбувається?
- На мою думку, у досить широких колах суспільства (не знаю, як українського, але російського, яке я знаю краще, - точно) немає знання й розуміння сучасного мистецтва. Тому покупці не орієнтуються на сучасні естетичні критерії. Це пов’язано з багатьма речами. Проте зокрема - з системою освіти. Вона в університетах і художніх академіях Росії не приділяє достатньої уваги сучасному мистецтву, а дивиться на нього з підозрою або взагалі його заперечує.
У широкої спільноти ставлення до сучасного мистецтва, швидше, іронічне. Це нагадує ситуацію XIX століття. Але що в цьому дивного? Пострадянські країни справді багато в чому повернулися у XIX століття. І тепер мають багато проблем, характерних саме для того періоду: заперечення авангарду й сучасного мистецтва, перебільшення ролі церкви тощо. Це компенсується згодом. Якщо буде більше виставок і бієнале, зміниться система освіти, з’явиться більше людей нового покоління, котрі мислять сучасно… Тоді й арт-ринок зміцниться - адже він пов’язаний із попитом, суспільними настроями, смаками.
- А яким, на ваш погляд, буде сontemporary у недалекому майбутньому? Запитую про тенденції розвитку сучасного мистецтва, які, можливо, нині очевидні тільки експертам.
- А ось яким буде, сказати справді важко. Судити можна тільки постфактум, коли все самі побачимо.
Одна з можливих теорій, яким стане мистецтво майбутнього, пов’язана з Інтернетом. Але я в неї не дуже вірю, слід сказати. Яким це може бути? Як би точніше висловитися… «Це» є вже тепер. Саме тепер у центрі інтересу - в усьому світі - перебувають подія, акція, інтервенція, перформанс. Безперечно, одна з причин цього інтересу - у процесі такого художнього акту не виробляється жодних матеріальних речей, не потрібен навіть спеціальний майданчик.
Зростання перформансу - один із можливих виходів із кризи.
І мушу сказати, тенденція, що перформанс і справді відіграватиме чільну роль у сучасному мистецтві, дуже помітна.
- Як особисто ви оцінюєте акцію Pussy Riot у московському Храмі Христа Спасителя?
- Як дуже вдалу! Вона мені дуже сподобалася. Звісно, жаль, що дівчата сидять… Але це - інша річ.
- В Україні теж уже є прецеденти, а скажімо, зовсім недавно через виставку «Українське тіло» було закрито відомий ЦСМ…
- Проблеми, з якими нині зіштовхнулася Pussy Riot, ті ж самі, що мав і Бодлер на початку XIX століття. Після Французької революції церква теж шукала своє місце в суспільстві. Саме суспільство не знало, як ставиться до церкви. Мистецтво не знало свого місця…
Одне слово, мало відбутися розмежування, і йшли відповідні процеси.
Гадаю, те, що відбувається тепер, нагадує (не тільки мені) французьке XIX століття. З іншого боку, такі ж процеси нині спостерігаються і в ісламських країнах.
Отож не думаю, що описане характерне тільки для посттоталітарних країн. Швидше, це специфічне для будь-якого суспільства, в якому відносини між релігією та світською державою залишаються недостатньо врегульованими, і немає традиції такого регулювання. Тому й виникають сутички. Мине час, і все «устаканиться»: межі буде встановлено, і всім стане зрозуміло, де - сфера церкви, де - держави, а де - мистецтва.
- Років 15 тому філологи намагалися прогнозувати шляхи розвитку пост-постмодерну, звертаючись, зокрема, до знаменитої теорії чергування стилів Дмитра Чижевського. Чекали, що ось-ось «актуальне» мистецтво (у кожному разі, сучасна література) знову почне шукати Абсолют і взагалі звернеться до так званих вічних цінностей. Хоча б частково ці очікування могли справдитися в contemporary art?
- Мені здається, «повернення до Абсолюту» ніколи не було. Це тільки в уяві окремих людей! Сучасне мистецтво дотримується своєї назви. Його предмет - сучасність, воно рефлексує з приводу реального контексту свого існування: політичного, соціально-економічного, мовного й іншого культурного. Порушує проблеми культурної ідентичності, класової, соціальної, політичної орієнтації.