Кількість Ромео та Джульєт на душу київського театрального населення невблаганно зростає... Шекспірівський сюжет недавно здобув своє чергове життя на сцені Київського академічного Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра (у режисурі Олексія Лисовця). І наразі це одна з найвдаліших адаптацій класичної трагедії на столичних підмостках.
З’явився ще один привід для порівняння... Недавню ТЮГівську постановку «Ромео і Джульєтти» (реж. В.Гирич) було вирішено в реалістичній, «класичній» манері. Найсумніша повість у світі на підмостках Театру ім. Франка (реж. В.Козьменко-Делінде) воістину сумна та скорботна через слабкість постановки... Хочеться вірити, що школяр, котрий прийшов на цю прем’єру, назавжди забуде побачене й після франківського спектаклю схопиться за томик Шекспіра в надії осягнути істину самостійно. А коли ні? Коли залишиться в цілковитій омані, що ось це й є «отой самий Шекспір»? Тоді через певний час попросить, як недавно попросила мене людина, не зовсім далека від культури: «Нагадай сюжет «Ромео і Джульєтти»... Успішно канув у Лету спектакль Молодого театру (реж. І.Тихомиров): і Ромео, і Джульєтта виявилися незатребуваними молодою аудиторією. А ще десь на обрії маячить майбутня постановка в Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Отож, із «сумними повістями» не заскучаємо.
От і новий спектакль у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра...
Визначенням «версія» Лисовець певною мірою хоче захистити себе від будь-яких претензій. Начебто це не хрестоматійний Шекспір, а лише одна з версій прочитання його твору. Та либонь кожен спектакль — і є режисерська версія тексту. Головний сенс у тому, аби спроба скласти свою історію (версію) даного тексту була переконливою, талановитою й такою, де першоджерело є основою основ.
Куди тільки не переносили сюжет про Ромео та Джульєтту... Лисовець залишає «нещасливих закоханих» у рідний Вероні. Тільки перекидає події в інший час. На два-три століття ближче до нас — в епоху італійської мафії, про яку писав Маріо П’юзо в «Хрещеному батьку». Контраст шекспірівського тексту (переклад Б.Пастернака) з виглядом представників сімей, котрі його виголошують, Монтеккі й Капулетті (до речі, зроблено легкий натяк на відмінність соціального становища родин), несподівано змушує по-новому відчути слово... Пишномовність стилю, з’ясувалося, анітрохи не застаріла, не ріже вухо, а навпаки, сприймається свіжо й доречно. На героях — традиційні чорні костюми: коміри білих сорочок назовні, кепки а-ля ранній Челентано, вгадуваний стиль 50-х двадцятого століття. Зав’язка також у дусі сучасності: поліцейські сирени, самі правоохоронці, обгороджений простір вулиці й накриті жертви чергової з’ясувки. Веронський князь Ескал — інспектор поліції в цивільному (В.Мовчан) укотре грізно закликає вгамувати кровопролиття. Старий сюжет, але в новому інтер’єрі.
Сценографічне рішення (художник І.Несміянов) — відсутність декорацій як таких. Місце дії змінює гра світла (художник по світлу Т.Кислицька). Стильно й образно. Ніщо не заважає зосередитися на акторах. Посередині на заднику (у прорізу між площинами) — щось на кшталт гільйотини... Воно, як невблаганна доля, загрозливо опускається раз у раз дедалі нижче й нижче й нарешті закриє видимий отвір у жахливому склепі.
Але раніше пролетять головні події. Їхній ланцюг ніде не збивається з заданої режисером стилістики. (У цьому ж руслі музичне рішення, зроблене самим О.Лисовцем, з угадуваними й характерними італійськими мотивами тих років, манера гри акторів, колірна гама костюмів із переважним контрастом чорного й білого).
…Не відкриття, що братися за цю п’єсу можна лише за умови наявності гідних виконавців. У спектаклі Театру драми і комедії вони є. За задумом режисера, сприйнятим акторами й органічно ними втіленим, Ромео (Ахтем Сеїтаблаєв) і Джульєтта (Ольга Лукьяненко), немов білі ворони у зграях своїх ворогуючих родичів і друзів. Пропущено тему кохання Ромео до Розалінди. А перша поява Ромео-Сеїтаблаєва видає його особливість. Замислений, серйозний, із книжкою в руках і філософськими розмовами на вустах. Анітрохи не романтичний, скоріше з прихованою пристрасністю натури.
Джульєтта-Лукьяненко — цілковита дитина, із кривляннями, пустотливістю й безпосередністю підлітка. Її дитячість режисер підкреслює милим штрихом — Годувальниця (Олеся Жураковська) носить за нею пляшечку молока з соскою. І чарівне дівчатко з задоволенням п’є молоко та слухає розмови дорослих.
Перша ключова сцена спектаклю — зустріч Ромео та Джульєтти на карнавалі. Тут — справжнє народне гуляння, з танцями, жартами, загальним єднанням. Переодягнені чоловіки Монтеккі, Ромео в тому числі — у жіночих сукнях, жінки Капулетті — у чоловічому вбранні. Джульєтта — в образі потішного Чарлі Чапліна. І раптовий погляд, що вирішив усе... Стерши намальовані вусики, Джульєтта опиняється на стільці, туди ж злітає і Ромео. І перший поцілунок — у цій відірваності від землі, на хисткому й нестійкому стільці. Жарт на карнавалі! Але ж — народилося кохання, та ще й яке...
Було цікаво, як вирішить режисер знамениту сцену на балконі. Тим паче що в такій сценографії балкон передбачити непросто. Ясна річ, обплетені плющем середньовічні колони — це не про «тут», але як же? Ромео вивіз з-за лаштунків двох’ярусну конструкцію. На цьому «ліжку» внизу спала Годувальниця, нагорі — Джульєтта. Це й був «балкон». Утім, хіба небайдуже, який цей балкон на вигляд. Важливо, як і що там відбувається. Якщо актори переконливі, глядач повірить у будь-які запропоновані обставини. Можливо, це найкрасивіша сцена спектаклю. Знову нагорі (та сама відірваність від землі) — ширяння почуттів. Ромео та Джульєтта — жагучі, їхнє кохання без перепон виривається назовні. Ромео навіть стає страшно тому, що він викликав у цій майже дівчинці таке почуття. Вона цілує його руки... Психологізм і емоційність цієї сцени — на найвищій позначці. Умовність і реалізм гармонійно зазвучали в унісон.
Дуже цікава Олеся Жураковська в ролі Годувальниці. Вона вибудовує роль, відходячи від звичних рішень образу. Актриса створила колоритний образ — із гумором, наївом, щирістю, разючою органікою. Із несподіваного ракурсу подивився Дмитро Лук’янов на Капулетті, зробивши його таким собі хрещеним батьком. Жорстким, по-своєму справедливим і страждаючим. Причина страждань серйозного авторитета в тому, що, тримаючи в руках увесь клан, він не здатний упоратися з власною дружиною, леді Капулетті (Ірина Мак).
Сцену прощання Ромео та Джульєтти вирішено в стилі італійського кінематографічного неореалізму. Ромео з фібровою валізою в руках та у накинутій на плечі темній хустці — Джульєтта, котра за короткий час подорослішала й немов змирилася з неминучістю розлуки. Сидять обидва на валізі, у руках Джульєтти букет лілій, подарованих коханим. І лунають відомі слова про жайворонка, провісника ранку. Трагізм прощання не явний, пронизливість розв’язки ще попереду. Але слова про любов вічні. Старі й нові водночас.
Цілісність спектаклю, виразність і переконливість його рішення, чітке стикування всіх складових дозволяє говорити про режисерський успіх Олексія Лисовця. Режисера не підвів внутрішній слух. Не підвів він і акторів, котрі втілили задумане постановником.
Знаменитої фрази про те, що немає повісті сумнішої у світі, у спектаклі, до речі, немає. Є великий щит із написом італійською: «Із Верони, із любов’ю!» та з намальованими кумедними фігурами, в яких замість голів — порожні отвори, куди кожен може підставити своє обличчя. Цей щит по-своєму символічний. Адже в порожніх отворах за незмінних фігур можливі нові обличчя...