ХРАМ НА ДОЛОНІ

Невеликий макет дерев’яної церкви без проблем помістився на моїй долоні. Розглядаючи розписні куполи, витончені дзвінниці, вигадливої форми вікна, я мимоволі згадувала легендарного героя Миколи Лєскова — народного умільця Лівшу, котрий примудрився підкувати блоху. Виявляється, і сьогодні серед нас зустрічаються такі майстри. У колекції Миколи Михайловича Козачевського мініатюрних церков — понад сотню. І кожна вражає уяву. Неймовірно, але ця унікальна в своєму роді виставка почалася з... звичайної годівниці для птахів!

Якось холодної зими Микола Козачевський повісив за вікном невеличку саморобну годівницю. Але спритні горобці через кілька днів розбили неміцне пристосування. І тоді Микола Михайлович вирішив зробити міцнішу та зручнішу. Засів у майстерні, дав волю своїй фантазії і... За два-три дні перед очима перехожих з’явилася не годівниця навіть, а маленький витвір мистецтва — мініатюрна церква з дзвінницями та дзвонами. Рідко який перехожий не хрестився, дивлячись на це диво. Вся вулиця збиралася помилуватися дивовижною годівницею. І навіть горобці почали раптом поводитися дуже сумирно та пристойно. Ось так краса облагородила всіх — і птахів, і людей...

До речі, та легендарна годівниця в Миколи Михайловича збереглася. За багато років вона не зруйнувалася, бо зроблена була на совість. Із мініатюрної церкви за вікном усе й розпочалося. Побачивши, із яким захопленням сприймають люди його роботу, майстер вирішив виготовити ще один макет. Цього разу взяв за основу невелику церкву в селі Рокитне, неподалік від Білої Церкви. Для початку поїхав туди, уважно оглянув будинок, зробив кілька замальовок. Для роботи використовував найпростіші матеріали — фанеру, дерево, дріт... Робота захопила його настільки, що забував про сон і відпочинок. Невдовзі мініатюрний «настільний» храм був готовий. За ним пішли інші...

— Чому я став робити саме храми? Відповім словами предстоятеля Української православної церкви, блаженнійшого митрополита Володимира: «Храм — це особливе місце невидимої присутності самого Бога, місце спілкування з ним. Здавна наші предки будували храми в найкращих місцях, щедро прикрашали й охороняли їх. Часто храми були не лише місцем молитви, а й місцем, де вирішувалися найважливіші державні справи, підписувалися документи». Крім того, я виріс у віруючій родині, — продовжує свою розповідь Микола Козачевський. У нашому будинку, на Сумщині, на почесних місцях завжди висіли ікони. І віра в Бога жила в мені завжди. Хоча в ті роки говорити про це було не прийнято. Після школи я вступив у Сумський педінститут на історичне відділення філософського факультету. Багато років працював викладачем історії, потім директором школи в Тростянецькому районі. Ясна річ, за обов’язком служби мені не можна було ходити до церкви. Але войовничим атеїстом я ніколи не був. І навіть примудрився нишком охрестити свого сина: сусідам і знайомим сказали, що хлопчик занедужав, а насправді повезли його до церкви. Радісно було бачити, що в свідомості нашого народу стався перелом, чимало людей навернулися до Бога.

Тоді, 1988 року, Микола Михайлович дав собі клятву: до 2000-ліття Різдва Христового створити пересувний музей-виставку храмів України. Він вирішив зробити абсолютно точні копії церков і соборів, зведених нашими предками. Спочатку займатися цим було дуже складно: катастрофічно бракувало часу. Адже Микола Михайлович продовжував працювати, тому створювати нові макети вдавалося лише за рахунок сну й відпочинку. У невеликій квартирці місця для майстерні не вистачало, тому, аби не заважати домашнім, він влаштував собі робочий куточок безпосередньо на сходовій клітці — між п’ятим і шостим поверхом. Відгородив куток у два квадратні метри біля сміттєпроводу, поставив табуретку, розклав коробочки з фурнітурою, щіточками й фарбами. Такі дрібниці, як цементна підлога й відсутність опалення, Миколу Михайловича не бентежили. Головне — його колекція потроху зростала. А сам він освоював дедалі складніші зразки церковного зодчества. Ну а коли вийшов на пенсію — буквально з головою занурився в улюблену справу.

— Майструвати я вмію з дитинства, — каже Микола Козачевський. — У нашій сім’ї усі чоловіки завжди з бажанням бралися за будь-яку роботу, володіли різними ремеслами. І дід, і батько були майстровитими. Родина в нас була велика — п’ятеро дітей, і всі вміли працювати на землі, управлятися з великим господарством. Коли я став директором сільської школи, часто доводилося самому проводити й уроки праці — учителів не вистачало. Отож копіткої ручної роботи не боюся. Але для створення макетів необхідні ще й різнобічна ерудиція, досконале знання церковної архітектури. Тому штудіював випуски «Архітектурних пам’ятників України», спеціальні книжки, присвячені храмовому зодчеству, настільні календарі, буклети... Крім того, макети багатьох храмів я робив із натури. Перед тим, як сідати за нову роботу, обов’язково намагався побачити цю церкву своїми очима: приїжджав, робив замальовки, де фіксував усе до найменших деталей, фотографував у різних ракурсах, потім — розрахунки, креслення. І лише після цього приступав до будівництва. Сьогодні їздити стало занадто дорого, тому найчастіше доводиться користуватися чужими фотографіями. Проте вдалося зібрати ціле тематичне досьє, яке вельми допомагає в роботі.

Хоч би як було складно, а свою клятву він виконав. І сьогодні пересувна виставка «Соборна Україна» на запрошення різноманітних національних музеїв подорожує багатьма містами країни. У колекції Миколи Козачевського — понад 100 макетів православних храмів із різних куточків України як відроджених, відреставрованих, так і збудованих знову. Тут можна побачити Софійський собор і дзвінницю, Володимирський і Георгієвський собори, Кирилівську церкву, Видубицький монастир, Вознесенську церкву, що в Тростянці на Сумщині, Воздвиженський собор у Полтаві, церкву Святої Марії-Магдалини, яка стоїть в рідній Білій Церкві, храми Києво-Печерської лаври. Є й світські будівлі — Маріїнський палац у Києві, столичний Театр опери та балету...

Гордість майстра — макет Андріївської церкви. На його виготовлення пішло майже два роки, а ще точніше — дві тисячі годин! Це пояснюється тим, що тут найтрудомісткіша архітектура. Дуже складно було робити і дзвінницю Києво-Печерської лаври — над ними Микола Михайлович працював три з половиною місяці.

Микола Козачевський часто з любов’ю й теплом згадує про школу, якій віддав 23 роки життя. Утім, і свою виставкову діяльність він вважає своєрідним продовженням педагогічної. Адже це — виховання юних душ через красу. Цієї зими виставка його робіт подорожує школами Білої Церкви. Приміром, під час мого візиту, макети церков стояли в актовому залі тутешньої гімназії. Під час перерв зал наповнювався відвідувачами, лунали радісні й піднесені вигуки. Дорослі й діти переходили від макета до макета й не переставали дивуватися гармонії, досконалості ліній. Вважається, що сучасні діти, котрі звикли до комп’ютерних монстрів, не можуть гідно оцінити тонку, ручну роботу. А насправді діти тягнуться до Миколи Михайловича, з інтересом розпитують його про те, як можна навчитися робити своїми руками такі складні речі. І книжка відгуків про виставку «Соборна Україна» рясніє захопленими рядками. Особливо радує те, що його роботи подобаються підліткам і навіть дітям. Майстер із усмішкою показує мені коротенький запис, зроблений великими, нерівними, друкованими літерами: «Мені дуже сподобалася виставка, особливо Маріїнський палац. Віка, 5 років».

Микола Козачевський живе на звичайнісіньку пенсію. Захоплення не приносить прибутку, скоріше, виснажує й без того вбогий бюджет. Але Микола Михайлович не скаржиться, навпаки, жартує, що свої храми він творить немов би з нічого. Побачить де-небудь дерев’яний обрізок, залишений ящик — обов’язково підбере. Друзі, котрі знають про його захоплення, часто приносять старі меблі, будматеріали — фанеру, жерсть, картон. А от клей, лаки, фарби, спеціальний тонкий інструментарій доводиться купувати. І все ж, незважаючи ні на що, він називає себе щасливою людиною, бо займається улюбленою справою. Чимало людей вважають: вихід на пенсію — мало не кінець життя. Але в Миколи Михайловича вийшло інакше. Кожен новий день приносить йому радість спілкування з людьми, котрі прийшли на його виставку, подорожі по всій Україні, нові зустрічі та враження.

Але Козачевський не зупиняється на цьому, він постійно прагне більшого. До речі, не вельми давно його домашня майстерня перемістилася зі сходової клітки на кухню. І нині він сидить над своїм зодчеством по 12—16 годин на день, забуваючи про втому, безгрошів’я й інші неприємності. І лише старенький приймач єднає його зі світом... Але робота, якщо вона приносить задоволення, не може бути обтяжливою! Сьогодні, коли багато хто думає лише про те, як їм вижити, майстер Козачевський примудряється жити — повноцінно, красиво, радісно. Як же це йому вдається? Просто він ставить перед собою таку високу мету, що дрібні сьогоденні труднощі відступають самі собою...