Пояснювати можна по-різному, але факт залишається незмінним: протягом століть диференційними ознаками Росії є один із найпаскудніших у світі державний механізм та одна з найпотужніших у світі література, зайнята, зокрема, глибоким аналізом паскудства державного механізму. Складається враження, що Росія, власне, й існує заради того, щоб бути постійним об’єктом нищівної критики з боку хорошої літератури. Я принаймні інших причин її існування вигадати не можу. Так чи інакше, але на кожну свою Єкатєріну сама ж Росія відповідає Радіщевим і на кожного Ніколая — Чаадаєвим.
До речі, про Чаадаєва — автора славнозвісних «Філософічних листів». У Листі Першому (і єдиному, який автор встиг опублікувати за життя) Петро Якович писав: «Спочатку дике варварство, потім брутальне марновірство, далі іноземне панування, жорстоке й принизливе, дух якого національна влада згодом успадкувала… Самотні у світі, ми світові нічого не дали, нічого від світу не взяли, ми не привнесли до маси людських ідей жодної думки, ми ні в чому не сприяли рухові вперед людського розуму, а все що дісталося нам від цього руху, ми спотворили». Зрозуміло, що «височайшим» указом твори Чаадаєва було заборонено, а його самого оголошено божевільним. Ясно, бо російська влада, канонізувавши сама себе у візантійському стилі, традиційно не може повірити, що психічно здорова людина здатна сказати їй правду. Для правди в Росії існують винятково юродиві. Або письменники, що — з погляду влади — одне й те саме.
Проте критерії душевного здоров’я в Росії та решті світу, здається, є різними. Минулого року під час варшавської презентації роману Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін» одна з присутніх у глядацькому залі росіянок запитала автора: який сенс писати про Сталіна сьогодні? Автор у свою чергу запитав, чи давно шановна читачка була в Росії і чи не намагалася вона уважніше придивитися до діяльності путінського режиму. Зал зааплодував: полякам не треба пояснювати, що є спільного у різних російських влад. Спільним є сам тип російської влади, про що поляки знають ще з часів Анджея Бобковського, який, приголомшений наслідками Варшавського повстання 1944 року, написав у своїх «Ескізах пером»: «Я від початку якнайчастіше вживаю слова «Росія» і «росіяни», бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови — суттю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття «свобода», що не потребує її… Я ненавидів їх завжди, змалечку і сьогодні ненавиджу їх настільки «чисто», наскільки «чистим» є їхній цинізм. Ненавидіти не можна, але, мабуть, часом бувають ненависті настільки виправдані, що відмова від них була б відмовою від самого себе».
Не знаю, як інші міста планети, але, скажімо, Краків 9 травня минулого року був обклеєний «народною творчістю»: з аркуша А4 перехожим по-кагебістськи посміхався Путін. Його верхню губу прикрашали маленькі вусики. Підпис внизу стверджував: «Сьогодні Гітлер сидить у Кремлі». До одного з плакатиків підійшли молоденькі росіянки і зі словами «Ух ти, класно!» зробили кілька фотографій…
Тим часом у нас — не Польща: згідно з усілякими соцопитуваннями, чи не 50% населення України не лише відчувають ностальгію за «великою імперією», а й збираються на майбутніх виборах віддати свої голоси силам, сама поява яких на політичній арені сучасної Європи неможлива. І це є той єдиний «український феномен», пояснити який я так і не зміг жодному із сотень поляків, з якими мені довелося спілкуватися. Не зміг, оскільки й сам не розумію, які процеси повинні протікати у психіці, щоб голосувати за ідеологію, носії якої знищили більше твоїх співвітчизників, ніж усі загарбники за всю історію, включно з нацистами. В яких медичних довідниках шукати термінів на позначення симпатії до держави, метою якої є позбавлення тебе усіх можливих прав і свобод? І чи є на таке ліки? Можливо, тут могло б допомогти ретельне читання саме російської літератури: від Радіщева з Чаадаєвим — через Герцена і Салтикова-Щедріна — до Віктора Єрофєєва.
Сила роману «Хороший Сталін» полягає в детальному автобіографічному звіті про звільнення від російської великодержавної манії, про одужання, прагнути якого сумління (якщо воно є) змушує за всяку ціну навіть, якщо задля цього доведеться «політично вбити» власного батька. Цінність і переконливість світоглядного, а отже, й екзистенційного вибору Єрофєєва зумовлена значною мірою саме особистими обставинами його життя. Бо одна справа кинути виклик режимові, коли твій батько, наприклад, репресований воїн УПА, і зовсім інша, коли він є втіленням цього режиму, помічником Молотова і перекладачем Сталіна, радником посольства у Франції і радянським послом в Австрії, коли сам ти з пелюшок звик до кремлівського спецрозподільного раю. Еволюція від маленького номенклатурного панича до редактора легендарного позацензурного альманаху «Метрополь», до дисидента, який усвідомив, що його батько «був нацистським дипломатом, тільки служив не Гітлерові, а Сталіну», і становить внутрішній сюжет роману.
Втім, навіть не це — очевидне для всього нормального світу — усвідомлення тотожності Гітлера й Сталіна, нацизму й комунізму є головним досягненням Єрофєєва. Зрештою, критичне ставлення до влади є загальною характерною рисою хорошої російської літератури. Але Єрофєєв іде далі, руйнуючи останню російську ілюзію, ілюзію про прекрасний російський народ як вічну жертву нелюдяного державного механізму. Дослідивши механізм ізсередини, автор вловив містичний зв’язок між російським народом і його владою: «Наше повернення до системи нормальних цінностей практично нереальне. Ми лише імітуємо здоровий глузд… Для Заходу і більшості російської інтелігенції Сталін — одне, а для багатьох мільйонів росіян — інше. Вони не вірять у поганого Сталіна… Народ заникав образ хорошого Сталіна, спасителя Росії і батька великої нації… Безкарність Сталіна абсолютна. Що означає цей абсолют? Російська література не впоралася зі Сталіним. Вона не зауважила, що явлення Сталіна російському народу подібне до явлення Ісуса Йосифовича. Лише Йосиф Віссаріонович прийшов до іншого обраного народу — назвався богоносцем — приймай гостя! — щоб гість залишився з ним назавжди».
Що тут додати? Хіба таке: сам факт появи роману Віктора Єрофєєва (як і ті російські дівчатка з фотоапаратом) свідчить хай про слабеньку, але все-таки наявність іншої — хорошої — Росії. Щоправда, не певен, чи саме цю Росію вважає хорошою Адольф Віссаріонович Путін.