«Чорно-біле» протистояння у вітчизняній археології — воістину драматичний аспект охорони археологічної спадщини. Вимальовується класичний трикутник — з одного боку держава, з другого — Інститут археології, а з третього — нелегальні копачі, посередники-перекупники і покупці — приватні колекціонери, у чиї руки прямо чи опосередковано ці речі потрапляють. Тема, порушена в «ДТ» № 8 («Спадщина без прописки: варіант ч/б»), викликала дискусію на нашому інтернет-форумі. А цього тижня Інститут археології зібрав зацікавлених у проблемі охорони археологічної спадщини за «круглим столом».
Приводом для дискусії стала виставка київського колекціонера і мецената Сергія Платонова «Тобі, Україно!», де зібрано унікальні старожитності. У дечому вони можуть суперничати з нашими державними зібраннями. Але...
«Жодна річ із тих, що виставляються в павільйоні «Хлібня» Софії Київської, не прив’язана до регіону, певного місця знаходження, — підкреслює академік Петро Петрович Толочко, директор Інституту археології, народний депутат України. — І це робить знахідки науково неповноцінними. Стверджувати, що людям не цікаво знати, де було знайдено річ, на якій глибині, у супроводі яких предметів, якого комплексу, щонайменше, цинічно. Пройдіться нашим Археологічним музеєм — і побачите зовсім іншу картину. Наші експонати — це історичні джерела. За ними пишуться фундаментальні праці, як, наприклад, тритомник «Давня історія України», за який ми удостоїлися Державної премії. За колекціями на кшталт платоновської можна хіба що видати гарний альбом».
По закінченні сезону розкопок на місце білих археологів приходять їхні чорні «колеги». Так розкрадається Ольвія, пам’ятки Криму, розкопуються кургани, давньоруські городища. Розкопки, таємно проведені некваліфікованими людьми, руйнують культурний шар, у якому було знайдено пам’ятку. Мисливці на скарби залишають поза увагою предмети, які для історії, можливо, становили б значно більшу цінність, аніж золоті прикраси: скелети, залишки їжі, тканин, за якими можна було б
повністю реконструювати панораму життя наших далеких предків. А знахідки, позбавлені археологічного контексту, як справедливо зазначив Петро Петрович, утрачають значення носія інформації — і золоті вироби перетворюються на купку коштовного металу.
«Неправильно прив’язана до пам’ятки річ породжує недостовірну інформацію про неї, — зауважує Надія Оксентівна Гаврилюк, голова польового комітету Інституту археології НАН України, доктор історичних наук. — Приклад того — скіфське Капулівське городище в степу, на якому могло бути виявлено заледве 50—60 фрагментів амфор із клеймами. Прагнення колекціонерів «легалізувати» свої знахідки породило міф про скіфське городище, де нібито знайдено понад 300 клейм. Так в історії з’явився «новий скіфський торговий центр на Дніпрі».
Якщо існує хвороба — слід шукати ліки. Що ж пропонує академік Толочко?
«Вирішення цієї проблеми насамперед прямо залежить від ухвалення Верховною Радою закону про охорону культурної спадщини. Проект його було розроблено нами близько двох років тому і безпроблемно ухвалено у першому читанні конституційною більшістю. Я особисто виступив проти негайного прийняття закону в другому читанні, оскільки хотів, щоб його широко обговорили, усе врахували, внесли поправки, доповнення. Це стало моєю стратегічною помилкою, оскільки відтоді з цим законом почали активно боротися, і насамперед — Міністерство культури, чий прямий обов’язок — охорона цієї самої спадщини. Крім того — комітет із культури й духовності Верховної Ради, очолюваний Лесем Танюком. І в одній упряжці з цими шанованими організаціями, хоч як дивно, опинилися приватні колекціонери.
Проект тривалий час пролежав у комітеті, який зрештою постановив, що Україні такий закон непотрібен. Гаразд, якби заявили, що він неправильний, необ’єктивний, зрештою, запропонували б на розгляд свій варіант — але стверджувати подібне!..
Таке активне неприйняття мотивують тим, що Інститут археології хоче монополізувати охорону археологічної власності. Насправді це не так. Ми лише хочемо, щоб ця справа перебувала в рамках певних законодавчих норм, щоб було встановлено чіткі правила гри: археологічні дослідження проводили спеціалісти-археологи, охороняли пам’ятки відповідні структури Міністерства культури або окремий комітет, за створення якого ми боремося, — загалом, щоб кожен робив свою справу. У невизначеності, коли ніхто ні за що не відповідає, і процвітає чорна археологія.
Сергій Миколайович Платонов стверджує, що ліцензії — відкриті листи — Інститутові археології має видавати вища інстанція. І навіть не замислився — а хто видає ліцензії Сергію Платонову на колекціонування цих речей? У Російській Федерації, наприклад, для того, щоб займатися колекційною діяльністю, людина повинна обов’язково одержати ліцензію. Але право «першої ночі» на річ має держава. Інакше йтиметься про скуповування краденого, за що закон карає як продавця, так і покупця.
Видача кваліфікаційних листів — давня традиція археологічної організації, на яку ми маємо повне право. Ці листи почав видавати ще Всеукраїнський археологічний комітет 1919 року, а доти видавала імператорська комісія.
У Європі й Америці вже пройшли етап колекціонування, він у них припав на ХІХ століття, коли проводилися розкопки в Єгипті, інших місцях. Багаті колекціонери скуповували знахідки, що, як правило, уже були прив’язані до місця, мали паспорт. Відтак у музеях на основі приватних колекцій біля кожного експоната висить табличка: знайдено там-то й там. А наші розумники вдають, що це не актуально.
Мене запитують, чому за радянських часів ця проблема не набула таких масштабів? Бачу дві причини: по-перше, не було таких багатих колекціонерів, які на свої гроші допомагали наживатися чорним археологам. А по-друге, очевидно, була міцнішою держава. Сьогодні держава аморфна, багатьох своїх функцій, у тому числі й захисту культурної спадщини, не виконує належним чином. Якщо Міністерство культури, яке є частиною держави, бореться за те, аби в цій державі не було закону про археологічну спадщину, — що ж це за структура і що це за держава, яка воює сама проти себе?
Навіщо потрібен окремий Комітет з охорони історико-культурної спадщини, який ми плануємо реорганізувати з Державної служби охорони культурної спадщини? Зараз невеличкі підрозділи, що відають цими питаннями, перебувають у системі Міністерства культури, при комітеті будівництва й архітектури, в областях. Така міжвідомча роз’єднаність, вочевидь, і не дає досягти бажаного результату. Ми боремося за створення самостійної спеціалізованої структури.
Очевидна також необхідність ратифікації Україною міжнародних хартій — Венеціанської та Лозаннської, що зобов’язують національні представництва, які відають охороною археологічної спадщини, розробляти національне законодавство в цій галузі, а державу — забезпечувати належне її фінансування. Вже два роки ми просимо Міністерство культури подати на ратифікацію ці конвенції, але безрезультатно.
Законопроект, за ухвалення якого Верховною Радою України ми боремося, передбачає не лише посилення каральних заходів, а й певні виграшні позиції для офіційної археології. Зокрема буде дозволено використання металошукачів спеціалістами і водночас заборонено — чорними археологами. В другому читанні у закон буде введено розділ про заохочення того, хто знайшов скарб.
Проблема складна, і без втручання держави її не розв’яжуть ані Інститут археології, ні інші структури, навіть якщо підключаться ЗМІ. Ми намагаємося вирішити це питання на законодавчому рівні, підготували звернення до Президента, Верховної Ради, Кабінету міністрів, підписане сотнею провідних вчених-археологів України».
Вочевидь, репресіями та заборонами проблему чорної археології не розв’язати. І поки держава в питанні збереження археологічної спадщини поза грою, можливо, двом зацікавленим сторонам — легальним археологам та колекціонерам — варто було б об’єднати зусилля?