З часів крейсера «Аврора» радянська влада любила призначати на керівні посади в культуру революційних матросів і червоноармійців із наганами. Саме від таких комісарів подався на Захід Федір Іванович Шаляпін. І мав рацію. Імператорські театри, які перетворювалися на палаци партійних з’їздів, не храмами мистецтва ставали, а закладами, підпорядкованими ідеології. Хіба тепер не так? У тих, кого виборці делегували у владу, претензії й смаки залишилися колишніми. Навіть гіршими. Безкультур’я у крові, вовчі апетити на власність, яка нібито належить «територіальній громаді». А насправді?
Звістка про те, що на посаду директора Харківського академічного театру опери і балету імені М.Лисенка депутати облради (якій і належить ця унікальна споруда) вирішили призначити полковника міліції у відставці Олександра Русанова, була для всіх працівників театру шоковою. Правильно кажуть, що історія повторюється двічі: спочатку — як драма, а потім — як фарс. На початку дев’яностих театр уже очолював колишній міліціонер Володимир Пантюшев. І теж депутат обласної ради. Директорство Пантюшева було для театру великим лихом. Колектив розколовся на два ворожі табори — одних міліціонерові в цивільній формі вдалося перетягнути на свій бік фінансовими та іншими спокусами. Решта залишалися в опалі. Пантюшева звільняли, потім був суд і нові конфлікти після його поновлення на роботі. Нарешті все вщухло. І насамперед завдяки зусиллям нового директора Георгія Селіхова.
Колишній партійний і державний чиновник (за сумісництвом хормейстер, випускник Харківського інституту мистецтв) за 12 років роботи в театрі, здавалося, зміг зробити неможливе. Зберегти недоторканним штатний розпис театру, уникнути невиправданих скорочень і фінансового краху. Вивести колектив, у буквальному значенні слова, на міжнародну арену. Поліпшити всі творчі та фінансові показники. Обернути на користь колективу (а не окремих осіб) необхідність здавати приміщення в оренду. Заснувати на базі театру новий для міста фестиваль «Харкiв мистецький». Уже не кажучи про такі «дрібниці», як ремонт фасаду, звідки сипалася на голови перехожих плитка, або заміна комунікацій усередині самого приміщення, яке будували стільки часу, що в рік відкриття можна було розпочинати капітальний ремонт.
Директор десятки років сам курирував установи культури, і йому не треба було роз’яснювати специфіку театральної справи. Він любив колектив і придумав для нього поетичну назву «місто майстрів», що відбиває багатогранність творчої й технічної співпраці, без якої театру не бути.
Не виключено, що робота на знос і нескінченні перевірки (за намовою «доброзичливців») фатально позначилися на стані здоров’я Г.Селіхова. Він помер у листопаді минулого року. Жодного негативу в його діяльності ні за життя, ні після смерті не виявили. Навпаки, стало зрозуміло: працю було налагоджено так продуктивно, що колектив успішно продовжував функціонувати навіть за відсутності головного керівника. Ці функції природним чином розділилися, їх успішно виконують донині головний диригент Віталій Куценко і колишній заступник Селіхова Ніна Сидора. У недалекій перспективі підключиться до роботи такий звичний для творчого колективу орган управління як художня рада. Причому на виборчій, демократичній основі. Здавалося б, тішити повинна така ситуація — в театрі повний порядок. Та ба.
Тільки-но стало відомо, що голова обласної адміністрації Арсен Аваков підписав подання Н.Сидори на посаду директора, в обласному депутатському корпусі почалося бродіння. Можна припустити, що стало причиною ініціативи призначити колишнього міліціонера і нинішнього директора добродійного фонду «Страж» О.Русанова на посаду керівника співаків і танцюристів. Головний диригент В.Куценко з приводу цього дотепно зауважив, що його чомусь не запрошують очолити харківський ОМОН, хоча й там бувають вакансії.
Найімовірніше, тут зіграло роль те, що О.Русанов — один із лідерів Харківського обласного відділення Партії регіонів. А вона має більшість в обласній раді й навряд чи захоче поступатися ключовими керівними посадами в дорученому господарстві. Тим паче такому привабливому, як величезний творчий і виробничий комплекс оперного театру, працівники якого можуть стати заручниками політичних розбірок. За попереднього директора таке навряд чи було можливе. Г.Селіхов жартуючи казав, що в театрі кілька партій — тенори, баси, сопрано... Усі зливаються в гармонічному хорі, а про політику ні-ні. Тепер ситуація змінюється на очах.
Після того як у депутатському корпусі зрозуміли, що колектив без бою не здасться навіть полковникові міліції, кількість кандидатів на директорську посаду стала збільшуватися в геометричній прогресії. Вже після загальних зборів театрального колективу, на якому було зібрано 657 підписів на користь кандидатури Н.Сидори (а це — переважна більшість працівників усіх творчих і технічних служб), на сайті обласної ради з’явилися прізвища ще кількох претендентів. Називати й оскаржувати їх немає сенсу. По-перше, колектив уже зробив свій вибір. По-друге, кандидатури ці добре відомі за своєю попередньою роботою. І уявити, що з кимось із них театр переживе творчий злет — означає зануритися у сферу безплідних мрій.
Однак призначення, всупереч думці трудового колективу, на посаду директора відставного співробітника МВС або іншої небажаної кандидатури — не така вже фантазія. Для цього треба пройти дві комісії — з власності та культури, а потім одержати підтримку депутатської більшості на засіданні облради. Мета ця за бажанні отримати жадану посаду для «своєї» людини цілком досяжна. Її навіть можна завуалювати турботою про творчий колектив, що зараз, напевно, й відбувається. У численних телеінтерв’ю депутатів обласної ради звучить багато благосних слів. Народні обранці кажуть, що їхня головна мета — захистити творчий колектив від буденних клопотів і налагодити господарську діяльність. Але все це чомусь має робити «справжній полковник», а не досвідчений керівник, щиро відданий своєму театрові. Керівник, названий колективом, який зарекомендував себе справами і тому насамперед потребує підтримки депутатського корпусу. Можливо, «слуги народу» тимчасово забули, що повинні виконувати накази виборців?
Дивна, погодьтеся, виходить картинка. Театр, у всіх документах якого зафіксовано підпорядкованість Міністерству культури і туризму (отже, й відповідному управлінню обладміністрації), насправді залежить від волі власника — обласної ради і має де-юре статус обласного комунального підприємства. Поєднання високого звання академічного колективу, першого в Україні театру опери і балету, освяченого ім’ям М.Лисенка, — і суб’єкта територіальної громади, що пристойно для лазнево-прального комбінату чи трамвайно-тролейбусного парку, видається не просто парадоксальним, а диким.
Звичайно, у цій ситуації відбилися дрімучі уявлення про культуру, закинуту на задвірки за «залишковим принципом». І порятунок для Харківського театру опери і балету поки що, мабуть, вимальовується в наданні колективу статусу національного...