«Х-фактор» на сьогодні — один із найбільш рейтингових продуктів у сезоні. Його частка майже вдвічі вища за середній показник СТБ.
Величину рейтингу пояснимо просто: понад чверть населення України під час кожного ефіру шоу налаштовує телеприймачі на один канал...
Тут і там
Формат «Х-фактора», як і його вартість і «правила» реалізації, — комерційна таємниця. Говорити можна лише про принципи адаптації.
Та це, загалом, очевидно й глядачеві... Типажі учасників — там і тут — істотно відрізняються.
Але ідея та ж сама: співоче шоу для всі охочих, учасників розділено на чотири категорії — солісти до 28 років, солістки до 28, категорія «виконавці віком після 28» і колективи.
Формат, здавалося б, витримано навіть у якихось малосуттєвих дрібницях. Як, скажімо, склад журі. У британському — Шеріл Коул і Данні Міноуг: перша — екс-вокалістка помірно популярної в Британії групи Girls Aloud, друга — сестра зірки зі світовим ім’ям Кайлі Міноуг. Формат журі витримано в тому значенні, що про Йолку, Серьогу, Сосєдова мало не половина глядачів «X-фактора» вперше дізналися завдяки талант-шоу.
Можна багато й красиво розводитися про те, що «X-фактор» (та інші подібні телешоу) розвиваються за сценарієм «історії про Попелюшку», але при перекладі цієї казки рідною мовою виявляється, що її фінал перекладач неминуче перебріхує.
І провина в тому, зрозуміло, не перекладача, а вітчизняного культурно-розважального середовища.
Для прикладу: переможниця третього сезону британського «X-фактора» Леона Льюїс їздить по світу з концертами і не сходить з перших рядків європейських хіт-парадів. А найщасливіші переможці українських талант-шоу — добре, якщо хоча б раз на рік дають концерти на престижному майданчику. Решту часу подорожують по країні, виступаючи на ювілеях промислових компаній і днях бухгалтерів.
Фраза, яку найчастіше чують у слухавці українські концертні директори: «Здрастуйте, ми б хотіли запросити вашого артиста на нашу корпоративну вечірку!». Виступи на корпоративах — і є рутинне життя для вітчизняних попзірок. Решта — форматні пісні для радіостанцій, форматні кліпи для музичних каналів — не більше ніж неминуча бутафорія, без якої не бачити навіть такого ангажементу.
Андрій Хливнюк, вокаліст групи «Бумбокс», якось справедливо зауважив: «Тебе раз показують у новорічному музичному фільмі, й наступні півроку можна з приводу гастролей не переживати — люди, які відповідають у компаніях за корпоративи, тебе обов’язково згадають».
Цей ліричний відступ був не дуже витонченою підводкою ось до чого: чи варто талантові прориватися через бар’єри телеконкурсів, щоб, поповнивши лави українських попзірок, стати ще одним артистом, 90% гастрольного життя якого займають корпоративні свята?
Чи варто бути зіркою шоу-бізнесу, якщо такого загалом і немає?
Відмовка — мовляв, на корпоративах теж люди, які, скоріш за все, і є шанувальниками творчості нашого артиста, не працює. Це не зовсім чесний (точніше, зовсім нечесний показник). Навіть експерименту проводити не треба, щоб з’ясувати: у будь-якому великому місті зібрати зал на три (й більше) тисячі глядачів (які заплатили за концерт гроші) у країні можуть «Океан Ельзи» і згаданий «Бумбокс»
Іншими словами, виходить, що є якийсь дикої величини розрив між тим, що пропонує вітчизняний шоу-бізнес, і тим, за що люди справді згодні платити.
Мережа
Не секрет, що дуже багатьох людей розваги з телевізора давно не влаштовують. Власне, ці люди були завжди. Але донедавна не мали колективного голосу. Сама ідея нехай і безмірно талановитих, але затиснутих у рамки формату артистів, які з’являються промисловим способом («Х-фактор» і далі за списком), противна суті мистецтва.
Більше того, вона неприємна не тільки заумним інтелектуалам, а й, як з’ясувалося, тій категорії глядачів, яку зазвичай обзивають «широкими масами».
Глобалізація мистецтва йде повним ходом: від світу сучасного живопису до світу сучасної літератури.
Форматні телешоу на кшталт «Х-фактора» — форпости цього процесу.
Та ось у чому річ: на форматних випускників талант-шоу здебільшого дивляться виключно як на світських персонажів. Так, їх знає країна... Так, вони, безперечно, артисти... Але в підсвідомості крутиться небезпечне — ніби штучна ялинка теж ялинка, але таки не до кінця. Винуватий у цьому «формат» — категорія, якої в мистецтві не існує.
Телебачення донедавна було головним каналом інформації і розваг. Причому з авторитарним одностороннім зв’язком. Але в останнє десятиліття комунікаційний світ стрімко змінився. Виявилося, зворотний зв’язок є. Він шириться семимильними кроками. Глобалізації мистецтва мільйони зацікавлених людей дали зворотний хід. Величезна маса людей, яка раніше була розрізнена, тепер перебуває в одному інформаційному полі. А телеканали дедалі більше уявляються величезними малоповороткими лайнерами.
Ідеться про Інтернет. Найбільш (на даний момент) «народний» спосіб комунікації.
Цього року Марку Цукербергу — творцеві найпопулярнішої соціальної мережі «Фейсбук» — журнал Time присудив звання «Людина року». Зрозуміло чому. Приватні сторінки на «Фейсбуку» мають півмільярда людей. Тобто кожен чотирнадцятий житель планети.
У Британії ним користуються 62 відсотки населення — майже дві третини. На минуле Різдво британці зібралися у «Фейсбуку» і змістили з першого місця національного хіт-параду нового переможця
«Х-фактора»... Дружно проголосувавши за групу Rage Against the Machine.
Здається, цей демарш виявився першим масовим попередженням формату: зв’язок нині двосторонній; нас явно більше, і ми можемо впливати на те, що ви намагаєтеся зробити з мистецтвом!
Із приводу «глобального телебачення» варто відзначити важливу річ — зниження рейтингів загальнонаціональних каналів. Тенденція ця загальносвітова. І як боротися з нею, поки що не придумали.
Неабияку лепту в цей розлад механізму вніс Інтернет. Він набагато мобільніший, швидкісніший, чесніший та універсальніший.
Дехто сходиться на думці, що вихід телебачення в тому, щоб створювати нішеві спеціалізовані телеканали. Тобто брати на озброєння «Теорію довгого хвоста» Кріса Андерсона, головного редактора журналу Wired. Суть її в тому, що люди більше не хочуть споживати усереднені продукти. У мистецтві, як і в економіці, покупців чимдалі менше влаштовують «речі для всіх». Хочуть — товар під себе. У результаті нішеві прибутки перекривають прибутки форматних продуктів.
Зрозуміло, що українські інтернет-реалії поки що не можуть конкурувати з реаліями Європи і Америки. З іншого боку, ще якихось сорок років тому було заведено ходити одне до одного в гості дивитися телевізор — тобто дайте тільки час.
Утім, як показав недавній випадок на українському «Х-факторі», потужностей уже цілком вистачає... По суті, вітчизняні користувачі мережі повернули на шоу одного з вибулих учасників — Олександра Кривошапка. Четверо суддів вирішили, що він «не талант» (не формат). І тисячі глядачів з ними не погодилися. Десять років тому авторитарність спрацювала б чітко. Тепер, що прекрасно, — ні!
Виявилося, ті ж таки «широкі маси», які «їдять, що дають», мають голос. І вони можуть про це гучно заявити. Зрештою, завдяки їхній увазі до шоу, в каналу й підвищується вартість тих самих рекламних секунд… Словом, затребувана ніша перемогла загальний хіт продажів.
Навряд чи вже назріла війна «Інтернет проти телебачення». Це було б поверхово й банально.
Просто треба усвідомлювати, що культурне поле нині, з одного боку, однорідне, а з іншого — зовсім не однозначне. Маргінальний артист має стільки ж можливостей пробитися до публіки, як і комерційна попзірка.
Має тому, що в Інтернеті немає нав’язуваного формату. Немає «фабрики»! Тут кожен відповідає за себе. Усе прозоро і доволі об’єктивно.
Об’єктивно настільки, що та сама комерційна попзірка (якщо вона справді чогось варта), вже точно не пропаде. Маргінальний артист ніколи не перебереться виступати з напівпідвальних клубів на стадіони, але він хоча б має можливість бути почутим...