Хто хоча б один раз мав щастя бачити на сцені Петра Миколайовича Мамонова (а величати себе легендарний російський рок-музикант просить саме по батькові, і на традиційне звертання часів шаленої популярності його групи «Звуки Му» — «Петюня» — морщиться, як від касторки), той уже точно цього враження не забуде. Є актори талановиті, гарненькі, чарівні, а трапляються й такі, як він — інохідці, поперечини, кістки в горлі. Ні мужньої статури начебто у них немає, і обличчя у них — явно не на журнальну обкладинку, а ось бува — очей не відірвати. Але коли раптом ця зовні нічим не примітна, хирлява і нервова істота починає блазнювати на сцені, репетувати не своїм голосом, кривити пику й несамовито крутити очима, ти в залі починаєш задихатися від захвату і розуміти, що розмови про театральну магію — зовсім не пуста балаканина. Є вона, магія. Сам Мамонов сьогодні каже, що найвище для нього звання — клоун. Його вистави дійсно сповнені ексцентрики, блазневих реприз, буфонадних гегів. Тому під час мамонівських вистав публіка часто качається від сміху, бачачи недоліки й помилки безглуздого героя, котрого вдає актор. Але ж ось секрет великої гри: пореготавши до впаду, глядачі раптом починають цього сміху ніби соромитися, немов знущалися з безпорадної, безмовної дитини. В осадку кожної буфонади Мамонова, хоч би щоб він грав — маркесівського полковника, якому ніхто не пише, чи недалеких упертюхів, які сперечаються, чия хортиця швидша, із чеховської «Пропозиції», — завжди туга і сльози. Подавати радість і горе, безтурботність і докори сумління в одному флаконі — талан по-справжньому великих артистів.
Останнього разу Мамонов приїжджав у Київ два роки тому з виставою «Чи є життя на Марсі?». Ніяких інопланетян, за винятком хіба що самого незбагненного Петра Миколайовича, там не було. Були пересічні герої чеховського водевілю, котрих поперемінно представляв артист, перемежовуючи дію потішними ляльковими епізодами і не менш кумедною декламацією ідіотських літературознавчих монографій сталінських років про «співака сутінків», як прийнято було в радянські роки іменувати сумного російського класика. Зал тоді ревів від захвату, розчулюючись від кожної нової гримаси артиста і вражаючись його гутаперчевій пластиці. І схлипнув, здогадуючись, що Мамонов розповідає притчу про нашу некомунікабельність, коли люди поруч дійсно виявляються від тебе далекими, немов якісь марсіани. Днями ж Мамонов розповість киянам значно інтимнішу історію. Називається ця його божевільна сповідь «Шоколадний Пушкін». Звісно, ні Пушкіна, ні шоколаду там і близько немає. Цю виставу з однаковим успіхом можна було б назвати «Мармеладний Лермонтов» чи, приміром, «Марципанова Цвєтаєва». Слова — лише коди впізнавання. Мамонов же грає те, що знаходиться за словами: досвід помилок і самоти, здивування перед таємницею таланту і безтурботністю його дурного марнотратства. Він знову репетує і гримасує, малює каракулі й пародіює дурнів. І ще, до радості найдавніших своїх шанувальників, співає. Мучачи гітару з тим же панківським осатанінням, що й двадцять років тому, коли країна почула його нахабні «Звуки Му».