Розпочнемо з основи — фундаменту. Ще й досі з гори, що за телерадіобудинком на Хрещатику, 26, (там, де нині пролягає вулиця Бориса Грінченка), стирчить масивна основа фундаменту першої київської телевежі. При висоті нижче 200 метрів і вазі в 200 тонн для неї вирили надзвичайно глибокий котлован і заклали там три 19-метрових бетонних фундаменти (окремо для кожної сторони сталевого тригранника). І от парадокс: через двадцять років під нову телевежу на Сирці (висотою 380 метрів і вагою 2,5 тисячі тонн) заклали лише 6-метровий фундамент. І як бачимо, вежа три десятиліття міцно стоїть! Сирецька ТБ-башта росла вгору не так, як Останкінська. Вперше у світовій практиці було застосовано принцип «піднарощування». Якщо раніше на збудовану частину клали зверху і наступну, то на київській телевежі вирішили спочатку піднімати заздалегідь змонтовану верхівку над землею, підкладаючи під неї все нові й нові частини. Це дозволило скласти ще на землі багато елементів конструкції. Ще один цікавий момент «штурму неба». Вежа створювалася як суцільно зварна. Проектувальники вперше відмовилися від фланців та вузлових косинців для з’єднання труб. Це дозволило зменшити вагу башти майже на 20 відсотків (тобто на півтисячі тонн!). А тепер настав час назвати батьків телевежі в Києві. Її сконструювали співробітники Українського науково-дослідного інституту «Проектстальконструкція» у співробітництві з вченими Інституту електрозварювання ім. Є.Патона. Як бачимо, і в київському небі видно оригінальний почерк знаменитого «патонівського шва». Виконання робіт по підйому конструкції здійснював трест «Укрмонтажмістобуд». А перший крок верхівки телевежі в піднебесся припав у квітневі дні 1971 р. Синхронно включились потужні домкрати, стрілка на шкалі повільно поповзла вгору, відраховуючи перші міліметри шляху вже готової сталевої конструкції вагою 1200 тонн. Одночасно почали підтягуватись чотири гігантські «ноги» вагою 170 тонн кожна, з’єднані шарнірно з баштою. На 100 міліметрів виросла тоді вежа — її «ноги» «пройшли» землею по 22 міліметри кожна. А всього їм потрібно було пройти 45 метрів, щоб назавжди стати на масивні фундаменти. Вгорі підставку охопив сталевий «пояс» шириною 24 метри і з’єднувальні шарніри. Так від землі відірвалась та частина башти, яка стоїть зараз на відмітці 240 метрів. А київська телевежа все продовжувала рости. Кожна секція, яка підставлялась знизу, мала довжину 8 метрів. Методом «піднарощування» вгору підняли і п’ять секцій антен, і шахти ліфта. Перший «крок» телевежі в небо дорівнював лише 90 сантиметрам — середньому кроку людини. Але крок за кроком вся 380-метрова конструкція пройшла цей шлях, добре вписавшись у київський пейзаж. Нарешті в середині серпня 1973 р. новонароджена Київська телевежа подала свій голос в ефірі. Певний час вона працювала паралельно зі старою вежею на Хрещатику. Згодом першу вежу, яка прослужила 22 роки, було демонтовано. Телевежа на Сирці дозволила покрити сигналом величезну площу — понад 100 кілометрів від Києва. Вона стала другою в колишньому СРСР спорудою (після Останкінської телевежі), розрахованою на трансляцію п’яти телепрограм. Відразу ж розпочалась передача трьох (двох ЦТ і Української). У 1981 р. «ожив» четвертий передавач на 30-му частотному каналі в дециметровому діапазоні хвиль (до речі, подібну частоту останкінські зв’язківці не могли задіяти ще майже десять років). 30-й канал планувався для поширення спеціальної київської програми. Світовий
«Клуб телевеж»
А що ж Останкінська телевежа? Чи довго вона простоїть? Крім принципу «неваляшки» — «ваньки-встаньки», у неї є ще один секрет міцності. Тут на допомогу конструкторам прийшов винахід, який ще до війни зробив юний технік з Дніпропетровська Сергій Волков. Якось він намагався скомпонувати башточку зі звичайних котушок від ниток, але вона розвалювалася. Тоді він через отвори у котушках пропустив нитку і туго її натягнув. Хлопчику за цей винахід дали авторське свідоцтво, премію, і відтоді подібний принцип використовується при зведенні веж. Так от московську телевежу, ніби в міцній упряжці, утримують 149 сталевих канатів завтовшки 38 міліметрів кожен. Ці канати, в свою чергу, сплетені з 259 дротів діаметром 1,8 міліметра кожен. Розривне зусилля одного такого каната — 70 тонн! Останкінську телевежу ввели в дію у 1967 р., але вона продовжувала рости. І її висоту коригувала не лише людина. На неї впливають і добові зміни температури. Наприклад, влітку башта «підростає» на 100 міліметрів; навіть вдень вона трішки вища, ніж вночі. До речі, за перші півтора десятка років її фундамент осів всього на 58 міліметрів. А яка ж абсолютно точна висота Останкінської телевежі? Як уже зазначалося, її біограф К.Барикін навіть свою книгу назвав
«h = 533», хоча на її сторінках навів більш точні дані — 533 метри 30 сантиметрів. Щоправда, пізніше верхівку башти замінили, змонтувавши сталевий флагшток для встановлення радянського червоного прапора «выше планеты всей». Так Останкінська телевежа підросла ще на кілька метрів. Вирішили дізнатись, яка ж її справжня висота. Здавалося б, що складного: взяти лазерні дальноміри, спрямувати від землі промінь лазера на верхню точку і будуть точні дані. Але ж верхівка башти не стоїть на місці. Максимальне відхилення антени — 4 метри при швидкості вітру в 30 метрів за секунду. Геодезисти вирішили взяти... просто лінійку і прикласти її до башти. «Лінійкою» слугувала спеціальна 100-метрова гнучка сталева стрічка для високоточних вимірів. Башту обміряли ззовні, потім зсередини — по стволу. Причому ці процедури повторили двічі: перший раз, коли на вулиці було 15 градусів, а вдруге — при 7 градусах. Потім до чернеткових даних вносились поправки, адже в усьому світі еталонні виміри ведуться при температурі 20 градусів. Перепад температури на один градус дає зміну висоти Останкінської башти на 5,7 міліметра, а на всьому стволі вежі було встановлено близько трьохсот температурних датчиків! І от з’ясувалося, що висота Останкінської телевежі становить 540 метрів 74 міліметри. На час відкриття цієї вежі 4 листопада 1967 р. вона була найвищою у світі і зберігала це лідерство до 2 квітня 1975 року, доки в Торонто не була введена в дію телевежа висотою 555,34 метра. Ця залізобетонна конструкція була зведена за два роки. Ресторан на 416 місць крутиться на висоті 347,5 метра. Вона потрапила до Книги рекордів Гіннесса до розряду «Башти». Там же наводиться і такий цікавий факт. Найвищою конструкцією у світі є варшавська радіощогла в Константинуве, сконструйована Яном Полаком. Її висота становить 646,38 метра, а вага — 550 тонн. Щогла настільки висока, що будь-який предмет, кинутий з її верхівки, досягає максимальної швидкості ще до удару об землю. Однак Останкінській телевежі намагалися повернути першість щодо «зросту». У пресі промайнуло повідомлення, що на ній мали бути встановлені нові передавальні антени, після чого вона «підросте» ще на 20 метрів і сягне 560 метрів, випередивши канадську башту на чотири-п’ять метрів. Та й французи планували збудувати на паризькій околиці Дефанс телевежу висотою понад 600 метрів. До речі, на честь 100-літнього ювілею Ейфелевої башти було створено всесвітній «Клуб телевеж», до якого приймаються подібні споруди висотою понад триста метрів. Їх там зараз зо два десятки. І хоча за висотою Київська телевежа є серед них сьомою, але вона туди не потрапить. Річ у тім, що однією з умов членства в клубі є організація регулярних екскурсій на вежу та наявність у піднебессі висотного ресторану. Якраз ці дві обставини і «не загрожують» сирецькій телебашті. Адже, погодьтеся, було б аморальним влаштовувати на ній ресторанні гульбища, коли поруч — сумнозвісний Бабин яр, а навкруги — кілька цвинтарів, у т.ч. діючий військовий. Що ж до екскурсій на вежу, то вид з неї відкривається дійсно вражаючий: сонячної днини видно Вишгород і греблю Київської ГЕС, а на протилежному боці — шпилі павільйонів Національного виставкового центру. Але масові відвідини київського теле-«Гуллівера» неможливі: для безпеки подібної екскурсійної справи потрібно, аби на вежі діяли, як мінімум, три-чотири просторі пасажирські ліфти, а у нас в наявності лише один швидкісний (правда, є ще маленький — суто технічного призначення). То ж у тій частині башти, де за умов останкінського конкурсу мав би бути ресторан «Сьоме небо» (це на нашій вежі такий широкий червоний «поясок» метрів двісті над землею), на Київській телевізійній башті розміщені апаратні передавачі. І там, на найвищому в Україні робочому місці, цілодобово чергує зміна радіоінженерів. І все-таки, які ж телебашти найвищі в світі? Це космічні ретранслятори на супутниках. Але про них — наша окрема розмова. Проте телевежі і супутники зв’язку — не конкуренти, а, навпаки, союзники в загальній справі донесення програм до глядачів. Вежі й пожежі
Чи не впаде Останкінська телевежа? Я гарантую, що вона простоїть щонайменше 300 років. Не вірите? Тоді приходьте через три століття — побачимо!.. (З інтерв’ю М.Нікітіна, архітектора-конструктора Останкінської телевежі) Проектувальники Останкінської вежі постаралися врахувати найекстремальніші умови, в які могло потрапити їхнє дітище. Наприклад, вони «зарезервували» для телебашти майже тридцять влучань блискавки щорічно й передбачили на верхніх ярусах спеціальні кулі зовнішніх «ловців блискавок». Та головною «родзинкою» в конструкції башти є її металеві струни, що стягують всередині залізобетонний стовбур. Таких сталевих канатів, як уже зазначалося, — 149, і діють вони на бетонний моноліт з натягом 70 тонн. До речі, цю «упряж» для Останкінської телевежі було виготовлено у 1965 р. на Харцизькому сталедротовоканатному заводі (нині це — АТ «Силур»). Тож у підсумку Останкінська «телеголка» отримала значну стійкість, незважаючи на свою зовнішню «худорлявість». Висотна споруда здатна витримати восьмибальний землетрус. Башта не повинна втратити своєї стійкості й під час десятибального шторму (за даними метеорологічних спостережень, подібні природні катаклізми трапляються в першопрестольній загалом не більше двох разів на століття). При такому урагані, коли пориви вітру сягають 43 м/с, верхівка щогли може розгойдуватися до 10 метрів у будь-яку сторону без небезпечних наслідків для всієї конструкції. Ну а щодо максимального відхилення від вертикалі під дією вітрових навантажень — у розрахунках проектувальників названа (для верхньої точки антени) величина 11,65 м... Здавалося б, генеральний конструктор М.Нікітін і будівельники передбачили усе для безпеки свого дітища. Окрім одного — нещадного вогню. Ні, вони не забули про цього підступного ворога. Для гасіння пожеж на висоті до 63 м Останкінська вежа обладнана внутрішнім протипожежним водогоном. Устаткуванням газового пожежегасіння захищені приміщення апаратних на відмітках 117—143, 243—248 та 340—353 метри. По всій висоті башти розміщені двобалонні вуглекислотні установки з ручним пуском. Автоматичною пожежною сигналізацією обладнано ряд апаратних, технічних і підсобних приміщень. Щомісяця брандмейстери проводили на «голці» навчання... І всі були переконані, що чого-чого, а пожежі на Останкінській вежі не станеться. Бо не може бути того, чого не може бути! Причому господарі вежі не лише самі були впевнені в безпеці, а й переконували в цьому мільйони туристів, які понад три десятиліття чотирма швидкісними ліфтами день у день подорожували «на верхотуру» оглядового майданчика та до залів триповерхового ресторану «Сьоме небо». Ось що було написано в буклеті-путівникові «Полюс телевізійного світу»: «Башта надійно захищена від випадкової пожежі. Незважаючи на застосування вогнетривких опоряджувальних матеріалів, сухих трансформаторів і непроникних перегородок між приміщеннями, в башті передбачені різноманітні засоби захисту від займання вогню. Будь-якої миті з центрального пульту управління може бути ввімкнена автоматична протипожежна система». Цей розділ рекламного буклета його безіменні автори «пророче» нарекли «Ймовірність неймовірного»... Але все це, на жаль, виявилося лише красивими словами. Протягом щонайменше останніх двох десятиліть тема пожежної безпеки другої в світі за висотою й найвищої в Європі телевежі була приводом для суперечок і свар між пожежниками й зв’язківцями. Востаннє башту перевіряли на вогнестійкість у травні 2000 року. Результат: було виявлено 38 порушень протипожежних правил. І 27 серпня 2000 року о 15.08 за московським часом одна з цих «вогненних мін» вибухнула на відмітці 478,5 м, у зоні, де розміщувалася апаратура пейджингової компанії: спалахнув антенний кабель (фідер). «Башта горіла, немов бенгальський вогонь — неквапно й з верху до низу, — ділився враженнями очевидець пожежі. — Схожість цю підсилював натовп роззяв, які зібралися тут, неначе на свято, пожвавлюючись щоразу, коли башта спалахувала сильніше й сипала до низу «феєрверком». За цією «найвищою в світі пожежею» спостерігали в прямому телеефірі по всій Росії, Європі, врешті-решт, у більшості країн світу. Всі, окрім телеглядачів Москви й Підмосков’я, бо через пожежу Останкінська вежа була знеструмлена, й розташовані на ній передавачі всіх загальнонаціональних та місцевих каналів відімкнені. Вперше відтоді, як у Москві почалося регулярне телемовлення, в її жителів погасли «голубі екрани» (окрім тих, хто обзавівся супутниковими «тарілками» чи був підключений до кабельної мережі). Це стало справжнім шоком для мільйонів людей. 26 годин тривала боротьба з пожежею на Останкінській телевежі. Вогонь за цей час пройшов з верху до низу відстань у 412 метрів (це висота майже 140-поверхового будинку!). Його вдалося зупинити й приборкати лише на 66-метровій відмітці від поверхні землі, всього за три метри до приміщень, у яких розміщене найцінніше обладнання — передавальна апаратура. Після трагедії на атомному підводному човні «Курськ», яка сталася за тиждень до пожежі на Останкінській телевежі, ця нова техногенна катастрофа буквально приголомшила всю Росію. Президент Володимир Путін констатував: «Черговий надзвичайний випадок — пожежа на Останкінській телевежі — показує, в якому стані в Росії знаходяться життєво важливі об’єкти й уся країна в цілому». Але чому ж через цю пожежу позбулася телебачення лише Москва, а вся Росія (та й «ближнє зарубіжжя») дивилася програми тих же ГРТ, НТБ, РТР, ТВЦ та інших російських столичних телекомпаній? Річ у тім, що способи передачі телесигналу можна умовно розподілити на три види: ефірний, супутниковий і кабельний. У першому випадку сигнал надходить до споживача від телебашти (наприклад, до москвичів — з Останкінської, до киян — з розташованої на Сирці); у другому випадку — через індивідуальну антену-«тарілку» (певна кількість їх встановлена як у Москві, так і в Києві та інших містах); у третьому — по кабельній системі, яку обслуговує ряд кабельних фірм-операторів (у Москві їх — до трьохсот, у Києві — близько десятка). Вихід з ладу Останкінської телевежі завдав подвійного удару: не лише «згас» ефір, але й програми центральних російських телекомпаній не змогли потрапити до кабельних мереж, бо комутувалися на них безпосередньо від самої башти-«погорілиці». Що ж до решти території Росії, то вона забезпечувалася телесигналом від центральних московських телекомпаній шляхом безпосереднього виходу на супутник зв’язку. Чому ж тоді фахівці твердять, що пожежа в Останкіно — національна техногенна катастрофа? Бо ніде в світі немає такого облаштування «телевізійного життя», як до цих пір воно має місце у країнах пострадянського простору. Важко їм, закордонцям, втлумачити, що таке «метр» і «дециметр» — у розумінні метрові й дециметрові канали. У всьому світі телебачення ділиться на кабельне й супутникове (найчастіше — в їхньому тісному поєднанні), а вежі виконують при ньому допоміжну роль, й останні 10—15 років практично ніде вже не споруджуються. Тому «цивілізований світ» і не второпає, чому через пожежу на вежі «накрилося» все телебачення російської столиці. Бо Москва (а також практично всі СНДівські столиці) — центр, де не створено умов, аби кабельне та супутникове ТБ входило в кожну квартиру, не кажучи вже про інші міста й містечка на просторах колишнього СРСР... А що було б в Україні з телебаченням, не дай Боже, станься подібна катастрофа на 380-метровій Київській вежі, зведеній «у проклятому місці» — в районі Бабиного яру на Сирці? У нас ситуація дещо інша, ніж у Москві. Якщо у бетонному «тілі» Останкінської вежі розташовані апаратні передавачі, то на Київському радіопередавальному центрі вони змонтовані в окремому приміщенні, яке, проте, знаходиться в кількох метрах від висотної металевої конструкції. Але якщо вогненний вихор все ж охопить ці об’єкти, то без Українського телебачення залишиться не тільки Київ, а й уся наша держава: адже, на відміну від росіян, ми ще не маємо власних супутників зв’язку для пересилання телесигналів зі столиці до периферійних телевеж (поки що супутниковим методом поширення своєї програми користується лише телекомпанія СТБ, орендуючи для цього «ствол» на зарубіжному космічному ретрансляторі). А те, що фідери горять час від часу й на українських телевежах, — то, на жаль, незаперечний факт. В Україні 546 антенно-щоглових споруд висотою від 50 до 380 метрів. У більшості своїй це металеві конструкції. Кабельно-провідниковою продукцією обладнані чотири телебашти — у Києві, Вінниці, Кривому Розі й Первомайську. До речі, після виходу з ладу Останкінської 380-метрова Київська башта залишилася найвищою діючою в Європі. «Небезпека НП, подібної до московської, — вважає віце-президент концерну радіомовлення, радіозв’язку й телебачення (РРТ) Василь Дружинський, — у Києві досить висока. Адже провідникове обладнання телевежі зношене більше ніж на 60%, а коштів на його заміну немає (через велику заборгованість національних теле- і радіокомпаній). Ймовірність короткого замикання через пошкодження оболонки кабелів (що, власне, й призвело до загоряння Останкінської вежі) зростає день у день. Якщо ж загоряння станеться, вогонь поширюватиметься дуже швидко: адже весь ізоляційний матеріал кабелів — гума й поліетилен — нагріваючись, буде падати вниз і запалюватиме ще неушкоджені ділянки (знов-таки, як це сталося в Останкіно). Ніяких же протипожежних систем і пристроїв у металевій трубі-стволі, де знаходиться кабель, немає. І ліфт один (не рахуючи малесенького технічного)». Одним з важливих питань під час пожежі Останкінської вежі було, чи не впаде вона, а якщо це все-таки трапиться, — чи не зачеплять уламки конструкцій навколишні будинки. На щастя, дітище Нікітіна встояло й проти вогненної стихії. Що ж до Київської телевежі, то, на відміну від попередньо напружених залізобетонних арматур ствола московської башти, несучі конструкції нашої телевежі — зовнішні, виконані як суцільнометалеві, зі спеціальної сталі. Ці особливості передбачають, що у випадку загоряння кабеля десь зверху, вниз вогонь буде йти методом самозгасання. Що ж до безпеки близького житлового масиву, то телевежа розташована за півкілометра від найближчих будинків. «До того ж, — вважає колишній начальник столичного БМУ-21 і один з провідних інженерів на спорудженні Київської телевежі Володимир Павловський, — упасти цілком вона може хіба що у випадку прямого попадання п’ятитонної авіабомби чи термоядерного вибуху — це надміцна конструкція». Так усе ж —
чи горіли українські телевежі?
У 1973 році внаслідок короткого замикання в електропроводці виникла пожежа на Вінницькій радіотелещоглі — унікальній споруді 350-метрової висоти, збудованій у 1961 році. Загоряння сталося на висоті 280 м. На щастя, ця пожежа не набула такої сили, як в Останкіно. Інженерам й операторам, які працювали на обласному радіотелевізійному передавальному центрі (ОРТПЦ), з вогнегасниками відразу вдалося дістатися до палаючої ділянки по гвинтовій драбині (під’їхати туди на ліфті, розташованому всередині, виявилося небезпечним), збити полум’я й побороти вогненну стихію. Обгорілу щоглу ще довго відновлювали. Доречно зазначити, що вежі й башти — це вільно стоячі на землі споруди, а щогли — то металеві конструкції, які утримуються за допомогою розтяжок. Вінницька радіотелевізійна щогла являє собою виготовлену зі спеціальної сталі трубу діаметром близько двох метрів, всередині якої рухається ліфт, який має вісім зупинок і піднімається на висоту 309 метрів. Інші проблеми — із Запорізькою 180-метровою телебаштою, введеною в дію дещо раніше Вінницької (в 1959 р.). У 1994 р. на рівні восьми метрів виявили розрив так званих стягуючих косинок. Вежу зміцнили, й сьогодні стан її металоконструкцій не викликає занепокоєння. Але виникла інша небезпека. На просідання грунту звернули увагу кілька років тому, коли чергові вимірювання встановили відхилення від вертикалі на 215 мм (допустима норма — 164 мм). На цій позначці відхилення зафіксувалося, але прогнозувати подальшу поведінку десятиметрового земляного шару під вежею ніхто не наважується. Особливо за дощової погоди. Вихід — пробурити на 30-метрову глибину (до зони щільних пісків) отвори для сорока паль. На всі роботи потрібно 700 тис. гривень. На жаль, телебашт і щогл з дефектами, аналогічними Вінницькій і Запорізькій, в Україні чимало. Більшість з них споруджені в 50—60-х рр. Ветеранами їх не назвеш, проте старанного догляду вони вимагають. Ось чому Кабінет міністрів України прийняв постанову про технічний огляд усіх висотних споруд країни, підкріпивши після останкінської пожежі (!) своє розпорядження кількома мільйонами гривень на невідкладні роботи з реставрації й ремонту цих цінних споруд. Бо як мінімум дванадцять веж потребують негайної допомоги. Певна дещиця коштів перепала й столичній Київській телевежі. Адже п’ятнадцять років тому й на ній сталася пожежа. Загорівся той самий злощасний фідер. Палало на висоті 340 метрів. Правда, коли техніки-антенщики піднялися на місце загоряння, там уже все згасло само собою. Об’єкти телебачення (як вежі, так і студії) — дуже небезпечні з точки зору пожежної безпеки споруди в усьому світі. Тож і турбота про них особлива. Показовою в цьому відношенні є ситуація з Берлінською телевежею (висота 365 м). Побудована вона була невдовзі після Останкінської за розпорядженням тодішнього керівництва НДР у самому центрі «німецької пролетарської» столиці — на Александр-плац, аби її телесигнал накривав перш за все «капіталістичний» Західний Берлін. Після об’єднання Німеччини уряд ФРН невідкладно потурбувався про забезпечення належних протипожежних умов на цій споруді, для чого було виділено 50 млн. дойчмарок. На всіх потенційно вразливих точках вежі встановлено сучасне обладнання для гасіння вогню. Особлива турбота — про безпеку відвідувачів висотного ресторану (на зразок «Сьомого неба» в Останкіно): змонтовано два відкриті майданчики дещо вище ресторану (на випадок евакуації туди людей, якщо пожежа розпочнеться нижче, й вогонь відріже шлях униз). Передбачено все — від індивідуальних протигазів до необхідного запасу теплого одягу, якщо пожежа трапиться взимку. ...Телевежі — то не лише найвищі споруди, а й окраса міст, нерідко — своєрідні їх візитівки. Нехай же стоять вони віки, даючи нам і наступним поколінням можливість повсякденно спілкуватися з дивом людської цивілізації — телебаченням. |