Корисний і перспективний проект виник нещодавно «в надрах» столичного Музею сучасного образотворчого мистецтва України. Його суть — у місіонерстві... У тому, щоб яскравіше та багатогранніше показати іншим країнам сучасне мистецтво нашої країни. Одна з перших географічних точок цього проекту, який уже отримав назву ArtVoyage, — Грузія, Тбілісі, Національний художній музей. Під грузинським «кровом» і розгорнулася українська експозиція: 100 оригінальних творів (живопис, графіка, скульптура). Серед представлених робіт — картини Олени Яблонської, Олександра Ройтбурда, Петра Столяренка та багатьох інших.
Без пафосу можна зауважити, що перша виїзна виставка Музею сучасного мистецтва пройшла успішно. І досить символічно, що першою країною, яка знайомиться з нашим музеєм, стала Грузія.
На відкритті й звичайні відвідувачі, і художники, і VIP-персони — всі говорили про духовну близькість України і Грузії.
Грузинам як і раніше цікаво, що сьогодні відбувається в житті України. Напевно, є умовне поняття — «рейтинг дружелюбності». І за даним рейтингом українці і грузини — лідери.
В цьому переконуєшся, навіть прогулюючись грузинськими вулицями. Після сумних подій 2008-го, попри все, грузини все-таки не відчувають ворожнечі до «російського...». І в присутності гостей обов’язково розмовляють російською. Привітні, доброзичливі. Повсякчас чуєш: «Ви звідки? З України? Ой, а в мене мама родом звідти... А росіяни до нас тепер рідко приїжджають».
Експозиція київського музею підтвердила: співробітництво між державним і приватним сектором — реальність. Усі внесли свою лепту: художники, фінансисти, чиновники. Та й організатори проекту підкреслюють, що ідея народилася саме в діловій розмові.
У результаті — досить знакова для нашого часу виставка. Вже після цієї експозиції можна констатувати, що прогноз посла Грузії в Україні Григола КАТАМАДЗЕ збувся:
«100 українських художників, 100 робіт, створених протягом майже 100 років, — це і є гарантія успіху на всі 100 відсотків».
На думку засновника українського музею Сергія ЦЮПКА, «це перший закордонний проект, який дасть старт подальшим міжнародним ініціативам музею».
Музей сучасного образотворчого мистецтва України лише півроку тому переїхав у власне приміщення на вулиці Глибочицькій. А збирати музейну колекцію Цюпко почав двадцять років тому. І на сьогодні вона налічує 4500 одиниць.
Що ж до концепції виставки, то формувалася вона таким чином, щоб повноцінно представити найрізноманітніші регіони України.
— Так, виникала дилема: кого взяти, а кого не брати, — каже директор музею Михайло ШЕВЧЕНКО. — Головний принцип, який моделював колекцію, — представити художників основних регіонів: Києва, Львова, Одеси, Харкова, Криму, Закарпаття. «Школи» — це розмите й нечітко окреслене поняття, адже колекція нашого музею — велика. І в Тбілісі потрібно представити мобільну виставку.
…От і взяли по 12 яскравих робіт із кожного регіону. Картини закуплено в різні періоди часу. З представлених робіт найціннішими вважають твори Олександра Ройтбурда, Олени Яблонської, Миколи Глущенка і Карла Звєринського... Та й інші сучасні художники сьогодні стали вже відомими майстрами. Адже сучасне мистецтво — це новаторські пошуки, ламання традицій, вічний пошук. Але має минути півстоліття, щоб усвідомити: чи ввійде це мистецтво в історію?
Отже, на виставці 93 мальовничі роботи і 20 скульптур. В усіх творах — особливий настрій, темперамент, емоційність, неповторний стиль. Це аж ніяк не розрізнені твори художників. Адже загалом вони дають вичерпне уявлення про розвиток мистецтва України за сорок років: від 60-х років ХХ століття до першого десятиріччя ХХІ.
Здається, не було ще жодної виїзної виставки з подібною концептуальною основою. (Як відомо, мистецтво 60—80-х—початку 90-х років якраз і підготувало «вибух» вільної творчості після розпаду СРСР.)
Серед особливих цінностей цієї виставки — полотно «Історія України» Федора Тетянича, «Зима. Володимирська гірка» Миколи Глущенка, «Весна» Бориса Раппопорта. А також — «Подих весни» Олени Яблонської... Цю художницю називають українським генієм імпресіонізму. Ще в експозиції — роботи видатного скульптора і кінорежисера Івана Кавалерідзе: «Бунт» і «Журавлі летять».
Представлено знаковий «Натюрморт» Карла Звєринського. «Діти втікають від грози» Олександра Ройтбурда. А «Вулиця Бахчисарая» — це вже кримська школа Петра Столяренка. Є «Натюрморт із червоним капелюхом» Олександра Хмельницького і «монументальний» пейзаж «Жирона» Віктора Рижих. І ще багато-багато інших робіт.
Художник Віктор Рижих презентує... Фото: Оксана Шевченко |
— Ця країна для мене — поєднання мистецтва і товариськості. Взірець гостинності й сузір’я талановитих художників. У Тбіліській академії мистецтв навчалася моя дочка Олена. Тут, до речі, представлено її роботу «Чорний натюрморт». Грузія — невелика країна, але тут зосередився вагомий загін майстрів. От, наприклад, на цій виставці присутній справжній живий класик і мій друг — художник Георгій Ніжерадзе.
— Безперечно, в роботах і грузинських, і українських художників можна вловити розбіжності в темпераменті, менталітеті, у ставленні до життя, — каже вже Георгій НІЖЕРАДЗЕ. — Але багато чого й перегукується — хоча б у технічному підході. Хоча я, наприклад, не зовсім розумію, що таке сучасне мистецтво. Мистецтво — це те, що над часом. Є хороші роботи, а є посередні.
Керівництво Національного Тбіліського музею та його гендиректор Давид ЛОРДКІПАНІДЗЕ вважають, що дана презентація українського мистецтва — це міст для подальшого плідного співробітництва у сфері культури, а також старт для нових спільних проектів.
— Що ж до культурної сфери Грузії, то, попри кризу, все-таки є зміни на краще... Завершуємо реконструкцію двох музеїв — Національної галереї та Музею історії. Культура і наука — це фундамент, на якому будується держава. А зв’язки України і Грузії були, є і будуть! Буду радий у жовтні відкрити в Києві вже нашу виставку. Сподіваюся, покажемо українцям і Ніко Піросмані, й інших художників початку ХХ століття. Сьогодні наш музей не тільки «сховище» живопису, це ще й активний культурний і науковий центр. І що більше буде подібних спільних міжнародних проектів, то легше «доводити» європейцям, що грузини — не агресивні і не небезпечні. А про грузинський живопис можна сказати, що в будь-якій експозиції він виділяється і світлом, і позитивом, і оптимізмом. Хоча, безумовно, грузинських художників потрібно більше популяризувати...
* * *
Ця українська виставка відбулася за безпосередньої підтримки Банку Грузії та інвестиційної компанії BG Capital. Це перший міжнародний арт-проект такого масштабу — за весь період незалежності. Ніколаз Єнукідзе, голова Наглядової ради Банку Грузії: «Ми не вперше підтримуємо культурні проекти. У 2008 році організовували виставку робіт Ніко Піросмані в Білорусі. Тепер відкрили цілий пласт українського мистецтва — вже для Грузії. Сподіваюся, організація акцій такого масштабу стане доброю традицією для Грузії і України».
«Фінансові вливання в гуманітарну сферу Грузії зросли в десять разів»
На відкритті української виставки був присутній віце-прем’єр Грузії, держміністр з європейської та євроатлантичної інтеграції Георгій БАРАМІДЗЕ. В ексклюзивному інтерв’ю «ДТ» він повідомив, що «перемога над корупцією допомогла Грузії поліпшити культурний ландшафт…»
Георгій Барамідзе Фото: Оксана Шевченко |
— Всі грузинські телеканали висвітлювали цю важливу для нас подію. Згідно з опитуваннями громадської думки, Україна виходить на перше місце за симпатіями в грузинському суспільстві.
Грузини сприймають Україну як друга номер один. Зі США нас більше пов’язують питання безпеки. А з Україною — душевна любов. Це проявляється на рівні простих громадян, а не заяв міністра.
Культурні зв’язки наших країн залежать, звісно, і від політики... Але це, слава Богу, відкриті відносини. Сьогодні багато взаємних процесів активізуються у зв’язку з розвитком транспортних зв’язків, інфраструктур, Інтернету. І як наслідок — хоча б оця виставка в Тбілісі. Сподіваюся, будуть і інші виставки: не тільки художників, а й представників інших видів мистецтва.
— Для вас, мабуть, не таємниця, що в Україні культура фінансується за залишковим принципом… Хотілося б довідатися, який «принцип» сьогодні в Грузії?
— Так... Хоч скільки б виділили на культуру та освіту, однаково цього буде замало. За останні роки фінансові вливання в гуманітарну сферу Грузії збільшилися як мінімум у десять разів! Напевно, це у зв’язку з тим, що за останні шість-сім років наш бюджет виріс у десять разів. Оскільки... в країні знизилася корупція. Порівняйте: у минулі роки в Грузії було 80% тіньової економіки, сьогодні — 10% . Це оцінки Світового банку. Гроші не «друкують», вони самі приходять у бюджет. Завдяки цьому й уможливилося реальне фінансування гуманітарної сфери. Багато витрачаємо на відновлення історичних пам’ятників. За останні роки побудували й відновили в цілому близько 400 пам’ятників. Якщо взяти, наприклад, театр, то держава платить за медичну страховку режисерів, артистів…
— Чи є в Грузії, яка пережила роки розрухи, бажання й можливості будувати ті ж таки нові театри, музеї?
— Державних театрів не будуємо. Сприяємо розвитку приватних театрів. Головне завдання — зберегти те, що було. Наприклад, нині триває процес «реабілітації» оперних театрів Грузії. На це виділено понад 50 млн. доларів. Нещодавно закінчили реставрацію Театру імені Шота Руставелі. Зайдіть у Грузинську Національну бібліотеку і переконайтеся: її повністю відновлено! Що ж до книговидання, то ця галузь переходить у приватний сектор. Стимулюємо книговидавців зниженням податків. Завдяки такій прозорій системі легко починати книжковий бізнес.
— Грузія славна чудовими курортами. Чи не постраждала туристична сфера Грузії у зв’язку із сумними подіями 2008-го?
— Звісно, постраждала. Війна є війна. Коли танки рвалися до Тбілісі, певна річ, було не до відпочинку. І в 2009-му туристична сфера мала серйозні збитки. Сьогодні, слава Богу, життя відроджується. Ніхто не воює. Так, 20% нашої території окуповано. Але війни — немає. Туристи повертаються і бачать оновлену інфраструктуру, більше історичних місць, які можна відвідати й водночас чудово відпочити. Поліпшуються транспортні зв’язки між різними країнами.
— З Україною співробітничали і співробітничають багато грузинських майстрів… Отар Іоселіані, Гія Канчелі… Роберт Стуруа зовсім недавно приїжджав на ювілейний вечір нашого Національного театру імені Івана Франка… Чи «комфортно» сьогодні в Грузії тому ж таки Стуруа — художникові з оголеним нервом і почуттям справедливості?
— Роберт Стуруа — художній керівник театру Шота Руставелі. Цінуємо і шануємо цього художника. Він часто досить критично висловлюється про внутрішню політику влади. Але на те він і великий майстер. Завжди бунтар. Як я вже сказав, у цьому театрі проведено серйозну реконструкцію...
Звісно ж, перше питання в будь-якому суспільстві — хліб. Але з розвитком грузинської економіки й інші сфери розвиваються. У наших театрах зали зазвичай переповнені — і в Тбілісі, і в Телаві, і в Кутаїсі... Нещодавно відновили маленьке містечко Сігнахі, в етнографічному музеї якого зберігаються роботи Піросмані. Це приклад співробітництва держави та приватного сектора. Держава реабілітувала інфраструктуру — вода, каналізація, газ, електроенергія. А приватний сектор уже відбудовував пошкоджені будинки.
— Крім України, яка країна, на вашу думку, найбільш близька Грузії в питаннях культурної інтеграції?
— Зрозуміло, Україна — на одному з перших місць... А ще — Франція, Німеччина, США, Туреччина... Багато етнічних грузинів живуть у Туреччині. За деякими даними, їх там близько
3 млн. Хоча в самій Грузії —
4,5 млн. жителів. Проте 60% грузинів, які проживають у Туреччині, пам’ятають своє коріння і свою мову.
Грузія завжди була поліетнічною країною. Можливо, тому вона й приваблива? Тут нікого не вважаємо «чужим». У нас немає дискримінації за кольором шкіри чи мовним принципом. Повірте, грузини нікого не зустрічають у штики...