Я не знаю випадку, щоб когось потішив несхвальний відгук про нього або його справу. Так не буває. Тому мені зрозумілий політичний запал, з яким Юрій Каплан кинувся спростовувати Олену Раскіну. Незрозуміло інше: а чи він читав, власне, текст, який спростовує? Судячи з його аргументів, не читав, а тільки чув у чиємусь недоброзичливому переказі.
Олена Раскіна з жалем констатує ущербність стану російськомовної поезії в нинішній Україні. На крихітній газетній площі вона дає цьому стану максимально узагальнену оцінку, сувору, але по совісті справедливу. У нас немає літературного процесу з усіма його атрибутами, каже Олена Раскіна. Ні, заперечує Юрій Каплан. Є хороші поети, вірші, фестивалі, відгуки, премії, прийоми в коронованих осіб.
Усе це правда, але заперечення пролітає мимо, оскільки виконане в іншому масштабі. Проти загального виставляються частковості. Проти гамбурзького рахунку — рахунок гадяцький. Так як репліку лікаря: «Цей організм хворий» парирувати глибокодумним зауваженням: «Але ж у ньому є і здорові клітини...» Зрозуміло, є, але діагноз — правильний.
Олена Раскіна говорить про відсутність процесу, тобто динаміки. Юрій Каплан заперечує, наводячи факти безперечно статичного характеру, несподівано для самого себе — і для читача — підтверджуючи, а не спростовуючи думку опонента. Ущербність сучасного літературного процесу, його діагноз Олена Раскіна визначила як «острів’янство» — відірваність від «материка» російської літератури, замкнутість у самому собі і породжену цією замкнутістю провінційність. Одне слово, варіння у власному соку за хронічної хирлявості.
Важко повірити, що простеньку метафору «острова», якою Раскіна описує культурну ситуацію, Юрій Каплан усерйоз (здається, всерйоз) розуміє у прямому географічному значенні. Ні, це, швидше, маленьке полемічне лукавство, що дозволяє прочитати лікнепівську лекцію про видатних остров’ян (тепер уже в буквальному значенні слова) — англо-ірландських і англо-шотландських бардів-нобеліантів. Звісно, читати нотації з висоти своєї освіченості — справа, не позбавлена приємності. Але, дозволю собі зауважити, Олена Раскіна — не дівчинка з літгуртка, яка прийшла послухати метра. Вона — досвідчена журналістка і літературознавець, кандидат філології, яка захистила дисертацію в Пушкінському домі (Інституті російської літератури Російської академії наук). І якщо вже починати з нею полеміку, то робити це потрібно без самозамилування.
Проте, можливо, здогад про те, що Юрій Каплан не читав статтю Олени Раскіної, небезпідставний? У кожному разі, найгостріші і єдино обгрунтовані його заперечення спрямовані проти декларацій, яких у статті Раскіної категорично немає. Юрій Каплан начебто сам створює собі опонента і з ним, вигаданим, сперечається. Де Олена Раскіна розпускає «чутки про передчасну смерть» російськомовної літератури в Україні? Якби таке було в статті Раскіної, то оскаржити її було б дуже легко. Але тоді з нею і сперечатися не варто. Це й подібні твердження Юрій Каплан великодушно вибачив Олені Раскіній «від себе» — для полегшення полемічного завдання. Що ж, у цьому він досяг успіху.
Не бачити себе збоку, перебувати в стані стійкого самовдоволення і благодушності — ці докори Раскіної, адресовані літературному процесу, Юрій Каплан сприйняв на свою адресу і чудово підтвердив своїми запереченнями. Способом від «зворотного».
Суворо кажучи, Юрій Каплан не сперечається з Раскіною (спробуй посперечатися з очевидністю!), а лише намагається скомпрометувати опонента. Не будемо ні допомагати, ні бажати йому успіху в цій справі.