Найбільше у світі мені подобаються міста, які дозволяють подивитися на себе з гори.
Чи не тому я вибрав одного разу Львів і потім упродовж кількох десятиліть не переставав повторювати, що він і є моїм улюбленим містом? Сьогодні це вже давно не так, а бували ж часи, коли саме лише словосполучення «Високий Замок» змушувало мене щасливо і здивовано дякувати цьому світові за те, що я існую. Як і за те, що існує таке ненормальне місто, з горою посередині. Високий Замок став своєрідним епіцентром моєї дещо здеформованої романтизмом молодості. Я вилазив на нього, зокрема, й тоді, коли жити далі здавалося неможливим. Я сідав на траву під його, скажімо, п’ятисотлітніми деревами (одного разу то була не просто трава, а трава під снігом, першим снігом дуже холодного листопада), дивився вниз на місто з його відчутно поруйнованою романо-ґерманською структурою, випивав одну або й дві пляшки дешевого, зате міцного вина — і знову віднаходив себе, якесь наступне продовження. Високий Замок, отже, став для мене резервуаром життя чи навіть майбутнього. Мені залишається повторювати за Станіславом Лемом: «Він був для нас тим, чим для християн є небо». Станіслав Лем знав, що пише: він народився у Львові 1921 року — і цим страшенно багато сказано.
Самого замку на Замковій горі у Львові немає вже близько трьохсот років, тобто востаннє його руйнували шведи Карла ХІІ, навіть не австрійці. Тобто назва «Високий Замок» містить у собі примару, вона дезорієнтує, вона передбачає, що ми віримо у привидів і погоджуємося з будь-якими топографічно-поетичними умовностями. А от у Ґраці все на місці — не тільки Замкова гора, а й сам замок.
Я ніколи не пропускаю нагоди зійти на ту гору. Щоб це не звучало надто патетично, додам: ніколи — це двічі. Таким чином, поки що це спрацьовує стовідсотково — один мій приїзд до Ґраца дорівнює одному сходженню на Замкову гору.
Про перший раз я поки що мовчу, а другого разу я зійшов туди ж через три роки, рівно через три роки. Я був сам і, здається, заважав усіляким туристичним групам. Я поставився до місця значно уважніше, ніж першого разу, і зрозуміло чому — я був сам. Тим-то я розпізнав і запам’ятав унизу під ним усе, що міг, — зліва направо: церкву Серця Христового, катедральний із мавзолеєм, оперний, ляндгаус, ратгаус, францисканську церкву, ультрамодерного спрута з обрубаними щупальцями, що називається Домом Мистецтва, хорватський ресторан «Опатія» і нарешті Маріягільфер. Усе разом творило винятково промовисту суміш сакрального з профанним, духовного з адміністративним, а релігійного з кулінарним. Не знаю, навіщо я це запам’ятовував. Не виключаю, що я розтягував час або навіть хотів його зупинити, дошукуючись якихось особливих і особистих зв’язків із цим містом, котре так самозакохано дає побачити себе з гори.
Натомість першого разу ми раніше чи пізніше мусили припинити, спинитися, допити останні краплі вина і повернутися вниз. Я безпомилково відстежую наш маршрут, бо іншого в нас не було, а цим ми йшли востаннє. Отже, ми перетнули Шльосберґплятц і пішохідний Мурштеґ над водами Муру, вкотре посміявшись з його штучного острова. Ах, як не вистачає Львову річки! Якби не річка, Львів можна було б легко переплутати з Ґрацом, силувано жартував я.
Далі ми йшли правим берегом по Лендкаі — аж до перехрестя перед Гауптбрюкке. У всьому цьому не було б нічого надзвичайного, якби ми не йшли на звуки барабанів. Коло спрутоподібного Дому Мистецтва ми повернули праворуч на Зюдтиролер Плятц і врешті побачили, що відбувається: і демонстрантів, і курдські прапори та гасла, і портрети Абдулли Оджалана, і поліцію. Поліція була налаштована цілком мирно. Курди також — хоч і танцювали в колі свій чоловічий танець протесту. Скільки їх там зібралося — кілька сотень, тисяча? У кожному разі достатньо, щоб заповнити цілу площу.
Ось так ми й опинилися в самісінькому центрі події, до якої зовсім не готувалися і про сенс якої могли тільки здогадуватися. А сенс був такий, що все це діялося виключно заради нас — аби зненацька оголити незліченні зв’язки усього з усім, а потім так само зненацька зруйнувати їх.