UA / RU
Підтримати ZN.ua

ГРА В ЖИТТЯ ЯК МИСТЕЦТВО

Роман «Вой» київського автора Анатолія Росича належить до числа тих, які можна було б охарактериз...

Автор: Віктор Коноваленко

Роман «Вой» київського автора Анатолія Росича належить до числа тих, які можна було б охарактеризувати ємними словами, взятими з арсеналу шкільних підручників з літератури, — «соціально-психологічний роман» чи «роман-виховання». Проте ця книга не вкладається в рамки лапідарних оцінок, що раз і назавжди окреслюють суть написаного. Адже автор із небаченою досі пристрастю описує процес становлення «героя нашого часу», людини, понівеченої долею, тої, яка не здалася й продовжує мислити «self-made man», що протистоїть моральним настановам хворого соціуму, героя, що пройшов крізь горнило епохи змін. Пам’ятаєте давнє китайське прокляття: «Щоб ти жив в епоху змін»? Ця книжка про нас, кому випало пізнати ці історичні зміни. Точніше, про деяких із нас, які живуть у час великої смути, але не втратили здатності чинити спротив.

Головний герой книжки А.Росича Сергій Грохов неоднозначний і суперечливий. У автора немає ні найменших ілюзій щодо світу, в якому він живе. Так само, як і не було ілюзій в Оноре де Бальзака, який дав літературі образ героя-парвеню, який завоював столицю світу — Париж. Так, велика спокуса записати Сергія Грохова в сучасні растіньяки, назвавши при цьому автора послідовником літератури критичного реалізму. Проте схожість із бальзаківським героєм у романі поверхова. Якщо вже й шукати паралелі, то з російською прозою ХIХ століття. Особливо, до речі, зі «Злочином і карою» Ф.Достоєвського, з яким автор постійно перебуває в діалозі. Росича переслідують вічні «достоєвські» питання про свободу та призначення людини, моральний вибір і сенс життя. Зв’язок Росича з Достоєвським не типологічний, він встановлюється на генетичному рівні. Достоєвський як текст-джерело в даному випадку відіграє визначальну роль. Модель поведінки героя, який мучиться вічним «не те» й великими саморефлексіями на тему особистого призначення та особистої ж свободи, також «достоєвська». Адже недарма Сергій Грохов потрапляє за грати у віці Родіона Раскольникова, а «тварь дрожащая» Достоєвського в Росича перетворюється на «тварь скулящую».

За всієї залежності від класичної російської літератури, «Вой» — надзвичайно сучасна і своєчасна книжка. До того ж її автору вдалося обминути шаблони «нового російського детективу», що окупував полиці книгарень однієї шостої частини земної суші. Переконаний, Анатолій Росич хотів написати потрібну книжку, вклавши в неї максимум письменницької та людської пристрасті. Та як створити сучасного героя, не потрапивши при цьому в капкан дешевої поетики «бандитських петербургів»? Завдання не з простих. І Росич знаходить єдино можливий вихід із ситуації, внісши до тексту потужний філолофсько-публіцистичний елемент. Адже це покладає певну моральну відповідальність.

Та автор не боїться відповідальності, правдиво зображуючи тюремні порядки, послідовно критикує соціальний устрій «до й після незалежності», висловлюючи «небезпечні» думки про життя людини в суспільстві. «За кожним поворотом тебе ждуть діагноз або вирок», — це про нелюдський статус-кво найпрекраснішого зі світів, який за допомогою механізмів соціального садизму заганяє «мислячий тростник» у тісні рамки жорстокого приречення. І герой, що розуміє це, неминуче потрапляє в розряд «проклятих», оскільки йому відкривається проста й жорстока істина: «Та все це життя, від першої пелюшки до могили — один суцільний вирок».

І як порадите жити далі з таким усвідомленням? Який вихід із ситуації? Самогубство? Конформізм? Лізти вгору кар’єрними східцями? Банально! Сергій Грохов вибирає роль «професійного мешканця цієї планети», включаючись у «велику гру». Визначальним відкриттям-порятунком для героя є усвідомлення того, що в життя необхідно грати. «Гра в життя — як мистецтво» — стає своєрідним символом віри Сергія Грохова, що розсовує рамки природного соціального середовища за допомогою різноманітних масок — колишній зек із підмоченою на все життя репутацією, ловелас, який змінює жінок, немов рукавички, творець мережі фінансових пірамід, робінгуд, що переслідує валютних «кидал», іміджмейкер і радник депутата. Чи не забагато для однієї людини? Так, забагато. Та це характерно для літератури — змальовувати реальність дещо гіперболізовано. Герой перебуває в рамках системи й водночас розуміє її аморальну сутність. І це робить його невразливим. Письменник створює образ сучасної надлюдини, яка розуміє, що «треба навчитися бачити багатоваріантність у звичному млявоплинному житті». Герой А.Росича — далеко не ідеальний (які ж тут ідеали на початку ХХI століття!), але він чесний і сміливий у своїм прагненні не відбувати життя, як тюремне ув’язнення. Він знаходить у собі сили кинути виклик світу й самому собі, він постійно чує «протяжне, надземне, але чітке, що вібрує під горлом, закличне виття». Тяжкі одкровення доступні поодиноким.