Это — кошка, это — мышка.
Это — лагерь, это — вышка.
Это — время тихой сапой
убивает маму с папой.
Й.Бродський. Представление
Завтра знову вибираємо своє «завтра». Поза будь-яким зв’язком із цим польський інститут у Києві нещодавно влаштував показ у Спілці кінематографістів не дуже нового фільму «Воячек» (1999) Леха Маєвського. Повторюю, між цими подіями немає жодного формального зв’язку. А хіба вловлювати внутрішні зв’язки між різним (як, утім, і різницю між схожим) — це не наше з вами завдання?
Картина стартує по-антоніонівськи надповільним наїздом на якийсь просвіт меж певними темними масами. З’ясовується, це — виїзд із підворіття на сумовиту вулицю. Ресторанчик. У його вікні-вітрині бачимо, як один із відвідувачів несподівано підхопився й викинувся крізь скло на тротуар. Познайомтеся: Рафал Воячек, 26 років, поет, був такий насправді, називали «каскадером польської літератури». Ось так він весь час викидатиметься, виламуватиметься, випадатиме з усього обмеженого, нормативного, «пристойного», нудотно-стереотипного. Тим часом надворі — квітучий (у сенсі ряскою) соціалізм початку
70-х, справжній заповідник нікчем і їх машинального функціонування. У громадському арт-кафе під монотонні звуки ВІА богема безбожно п’є і напивається. Тут рефлекторно реагують на сексуальні подразники, звично інтригують і за інерцією говорять різні слова. Сірятина ллється по радіо і ТБ. У поліклініці черга, у костелі порожньо. «Кому ти молишся?» — запитує Рафал подругу, яка стоїть навколішки. Відповідь: «Тобі». Бог «на хвилинку» вийшов звідси, залишивши храм на прибиральницю зі шваброю.
| ||
Кшиштоф Сивчік — виконавець головної ролі в фільмі «Воячек» |
До переваг фільму слід зарахувати його принципове ухиляння від політичного окарикатурювання соціалізму. Час і простір тут повернуто у загальні знаки епохи: на задньому плані маячать плакати з абстрактними закликами щось там «зміцнювати», у звуки радіо ненав’язливо вкрапиться хрономаркер — «мексиканська олімпіада». Та й біографізм розповіді видається дуже умовним. Головне тут не фактура, а спосіб життя. Це кіно без фантастики кафкіанське, чорно-біле — про потайну убивчість безколірності, про нудотність соціал-комуналки, про свого роду чорнобильщину. Усе навколо нібито нормально і навіть чудово — люба мама, кохана дівчина, хохмач-приятель, творчість та інше. А використати це «в житті» не виходить. Трохи нудить, ніби все отруєне якимсь невидимим хімікатом. Не хочеться жити в одному місці, заводити сім’ю, робити кар’єру, взагалі — закріплюватися. Нудить від «колег», солдатів та інших професійних стройовиків — Рафал провокує їх. Його жести неприйняття дедалі відчутніше суїцидальні. Одного разу він ліг у свіжовикопану могилу і запропонував себе засипати, а то повторив кидок крізь скло, але вже з третього поверху. Не допомогло. Жити далі означало самому далі повторюватися, тобто уподібнюватися в тривіальності іншим. Нарешті жменя таблеток — і Рафала Воячека врешті знудило життям. Насправді тоді йшла осінь 1971 року.
У посмертній діагностиці героя, звісно, є й універсальна складова. Митці-нонконформісти за всіх часів побутово не вживаються. Однак у цьому анамнезі беззастережно домінують конкретно-соціальні обставини. Їх патогенність для індивідуума давно відома. Ще зсередини тоталітарної монади про те вели синхронні репортажі польські автори фільмів «моральної тривоги». У минулому українського кіно теж є аналогічна за духом і блискуча за стилем річ — «Польоти уві сні і наяву» (1982) Романа Балаяна. Наші ще більше спивалися, і цироз нерідко ставав самогубством на виплат. Однак у Польщі екранне людинознавство «застою», як бачимо, триває, а в українському ігровому кіно чомусь відсохло. Параджанова і Стуса канонізовано, а інакомислення й аутсайдери так і не стали кіногероями. Зате шириться на екрані опортуністичний психоаналіз історичного «начальства». Певно, і тут наші годинники відстали на роки.
«Воячек» закінчується симетрично до початку — від’їздом зі знайомої вулиці в морок знайомого підворіття. Не дай Боже!
Польський кіносеанс (дорога ложка до обіду) мимоволі нагадав про дуже важливе із трохи забутого. Про нестерпну легкість буття-небуття навіть у ненайгіршому з бараків «табору». І про задушливі властивості держпатріотизму, який завжди охороняє периметр таких закладів. Кому це відомо, дайте право голосу своїй відразі.