«Ми разом із тими, хто пережив страждання, і черпаємо
натхнення в їхній боротьбі. Наш обов’язок — пам’ятати
про жертви, що загинули, шанувати тих, хто
вижив, і зміцнювати зусилля всього людства заради
порозуміння і справедливості».
міжнародного форуму з питань Голокосту.
Січень, 2000 р.
Як відомо, гіркі уроки й наслідки Голокосту — знищення європейського єврейства в роки Другої світової війни — у наші дні стали особливою, «больовою» точкою історії сучасної цивілізації. Цю проблему досліджують історики й філософи, соціологи й політологи. Ця тема ввійшла в університетські курси та шкільні уроки в усьому світі. Про це написано тисячі книжок, але кожна з них по-своєму уні-кальна. І це повною мірою стосується монографії «Живыми остались только мы. Свидетельства и документы», надрукованої в Києві 1999 р. (перевидано 2000 р.).
Воістину мав рацію чудовий письменник Василь Гроссман, який ще під час війни написав у нарисі «Україна без євреїв»: «...Це знищення народу, який століттями був сусідом українського народу, разом із ним працював, ділив радість і горе на одній і тій самій землі». Але, на наше щастя, не всі загинули в роки тієї страшної трагедії, і ті, кому доля подарувала життя, повинні розповісти про себе, про свої страждання...
Книга «Живыми остались только мы» містить спогади колишніх в’язнів гетто й концтаборів, а також тих, хто вижив під чужим ім’ям у період нацистської окупації України, тих, кого врятували від смерті шляхетні люди, котрих ми сьогодні називаємо Праведниками народів світу. Редактор-упорядник книжки, автор передмови й коментарів — доктор історії Борис Забарко, колишній неповнолітній в’язень гетто в Шаргороді. Нині він очолює Інститут соціальних і громадських працівників і є головним науковим співробітником Інституту світової економіки й міжнародних відносин Національної академії наук України. У своїй передмові до книжки «Жизнь в тени смерти: запоздалые свидетельства переживших Холокост» Борис Забарко цілком справедливо зазначає, що «...донедавна цією темою не цікавились… усіляко замовчували, і в жодному підручнику, багатотомних історіях СРСР і УРСР, наукових працях і документальних збірках не було згадки про Катастрофу радянського єврейського населення, яке не з власної волі опинилося на окупованій території». Історію та історіографію використовували для забезпечення безперервного процесу забуття, а не пам’яті. І сьогодні актуальні слова, наведені в книжці Євгена Євтушенка: «Бабин Яр був злочином фашизму. Але наше багаторічне замовчування чужого злочину стало злочином власним. Замовчування — це теж убивство, убивство пам’яті».
По суті, «прорив» відбувся на початку 90-х років, після краху радянської імперії, коли Україна проголосила свою незалежність і відкрилося широке поле для наукових пошуків і досліджень у раніше заборонених сферах суспільствознавства. Саме тоді ми познайомились і подружилися з Борисом Забарком, і він узяв активну участь у спільній експедиції українських, ізраїльських і американських дослідників у глибинні райони України, де й зараз живуть євреї, вцілілі після Голокосту. Ми довго розмовляли з ними, записували їхні спогади, і мене тоді вразило душевне, тепле ставлення мого колеги Бориса Забарка до тих, хто пережив Голокост. Він особливо гостро відчував їхній біль, переживання, співчував їм, і все це, безперечно, відбилося на змісті книжки, про яку ми зараз говоримо, яку задумав і написав невтомний, енергійний Борис Забарко. За час напруженої багатоденної роботи ми тоді записали 43 свідчення, що нині зберігаються в ар-хівах Ізраїлю та США.
Згадую, як у серпні 1994 року в Бердичеві Борис Забарко брав свідчення в Михайла Вайншельбойма, що, до речі, ввійшло й у збірку «В огне Катастрофы (ШОА) на Украине», опубліковану в Ізраїлі. Це була гірка, правдива, емоційна розповідь очевидця трагедії, але, на мій погляд, при підготовці тексту для української книжки багато яскравих, незвичайних епізодів випали, а деякі передано сухіше та схематичніше. Проте, можливо, упорядник і мав рацію, включивши до збірки більш пізнє письмове свідчення автора спогадів, яке доповнює та уточнює аудіо-інтерв’ю, — він бачить передусім свідчення — як документ, а не як художнє оповідання...
Перед ним стояли дуже складні завдання: він намагався зібрати спогади, які відбивали б історичні події на всій території України, що дозволило б простежити особливості нацистського геноциду в різних окупованих регіонах, дізнатися про життя та боротьбу приречених на загибель людей, котрі перемогли смерть, про стосунки між євреями і людьми інших національностей — байдужих, колаборантів і шляхетних, сміливих Праведників світу, завдяки яким автори спогадів і тисячі євреїв пережили Катастрофу.
У книжці подано спогади та свідчення 96 різних людей, котрі живуть сьогодні далеко одне від одного, але під час війни опинилися в одному місці. Це одна з найголовніших переваг книжки, адже завдяки такому підходові з’явилася реальна можливість порівняти події, що відбувалися одночасно в одному регіоні, і цей прийом варто взяти на «озброєння» багатьом сучасним історикам Голокосту.
На наш погляд, усі тексти відредаговано дуже бережно, зі збереженням особливостей мови всіх свідків. І, ясна річ, дуже цінними додатками є досить повна бібліографія з цієї проблеми, а також розділ «Страшный итог» — дані про масові вбивства євреїв на терені України, по областях, по роках, по місяцях...
Уважно вчитуючись у свідчення, погоджуєшся з автором передмови, що «хоча особисті спогади — це ще не історія, і справжня історія, і справжнє розуміння прийдуть значно пізніше, але без них неможливо правильно осмислити минуле й сьогодення».
У передмові Борис Забарко пише: «Не приховуватиму, роки роботи над книжкою вимагали від мене великого душевного навантаження й переживань, бо кожне свідчення викликало глибоко особисті спогади про найстрашніший період життя». І я пригадав, як наприкінці важкого робочого дня серпня 94- го він тихо розповідав нам про те, що випало пережити йому самому, його родині, коли в невеличкий Шаргород, де вони тоді жили, прийшли окупанти. Він про це стримано, дуже коротко згадує й у книжці, із болем говорить про тих, хто не вижив, згорів у полум’ї Голокосту, і я знову подумав, що, по суті, наша робота тільки починається, ми стоїмо біля джерел, ми робимо перші кроки...
Усі разом ми повинні, ми зобов’язані відкривати страшну правду про Голокост, на відміну від тих, хто її заперечує. «Необхідність відновлення правди після колективної втрати історичної пам’яті, — говориться в передмові, — особливо важлива в наш складний час, коли пожвавилися агресивний націоналізм, неофашизм, екстремізм, ксенофобія, расизм, нетерпимість, «етнічні чистки» й антисемітизм — хвороба, яка оголює найтемніші сторони людської натури». Необхідно відтворити історію Голокосту, аби він ніколи й ніде не повторився.
Книжки, написані на свідченнях і спогадах, дуже потрібні і нам, і нашим нащадкам, прийдешнім поколінням.
Перегорнувши останню сторінку цієї книжки — документа епохи, я знову повернувся до передмови і знову перечитав рядки про те, що «в центрі книжки — людина і Катастрофа, перетин життя та смерті, добра та зла, гріха й вини, зради й героїзму, ненависті й порозуміння, підлості та всепрощення, розчарування й віри, розпачу й надії, ницості й самовідданого служіння обов’язку, страждання й рішучість вижити, всупереч усьому, злочин і покарання, кати й жертви, байдужі та Праведники...».
Книжка свідчень і документів «Живыми остались только мы», яку так бережно й уважно впорядкував і прокоментував Борис Забарко, — запорука того, що пам’ять про Голокост буде збережено не тільки як частину єврейської історії, а як урок і попередження для всього людства.