Про Голокост ми знаємо, здається, все. Все, що дано нам було дізнатися в міру нашої людської зрілості і душевної вразливості. Все, що взагалі здатна вмістити наша свідомість. Зрозуміло, якими мізерними й уривчастими є навіть найповніші дані про цю страшну подію. Мабуть, саме таке знання про самих себе, про межі нашої людської здатності осягнути це все — ледь не головний урок останніх десятиліть. Урок, який у всій його набридливій буденності ми усвідомити поки не в силах.
Спокуса відмахнутися, не помітити, пославшись на відомість і невчасність проблеми, дійсно велика. Наприкінці минулого року арсенал подібних «непомічених» відомостей з історії Голокосту поповнився ще одним джерелом — фундаментальним «Збірником матеріалів про знищення нацистами євреїв України», що вийшов у серії «Бібліотека Інституту юдаїки» (упорядкування і переклад Олександра Круглова). Книга, на перший погляд, не лише невчасна, а й навіть небезпечна. До чого сьогодні, серед загальних чвар, нове нагадування про ці настільки ще недавні жахи, не втілене до того ж у рятівну форму «художнього вимислу», а безпристрасне в скупій, викривальній оголеності документів, що не терплять емоцій? Проти кого вона, ця книга? Проти німців, які наприкінці 70-х підписували виправдувальні вироки убивцям? Проти євреїв, для яких Катастрофа, як і раніше, не може стати абсолютним минулим, що не відкидає, за словами Михайла Гефтера, зловісної «тіні» і не породжує розкотистого антисемітського «відлуння»? Проти росіян (збірник відкривається жахливим описом заваленого мертвими тілами Львова, де напередодні здачі міста німцям групами НКВС розстріляно 800 чоловік)? Проти українців, котрі із безсоромною поквапливістю збирали всюди на своїй землі загони добровільної «допомоги» фашистам? Парадокс ситуації в тому і полягає, що праведне риторичне «ні» тут будь-якої хвилини ризикує виявитися безсилим, якщо... Якщо ми, щадячи себе, погодимося, що подібних документів ні видавати, ні читати з метою неакадемічною не слід, що тема давно вичерпана, винних покарано, із жертв досить і тих пам’ятників, які вже стоять, і тих матеріалів, які ввійшли навіть у шкільні підручники з вітчизняної історії. Є все ж надія, що читач зрозуміє цю книгу як голос «за» — за нерозтрачені, а іноді й невідомі сили, що дозволяють нам як біологічному виду вижити, і писати вірші, знаючи про Освенцім, і закохуватися, пам’ятаючи про Бабин Яр і розстріл дітей у Білій Церкві... Втім, шанс дійсно вижити є у хомо сапієнс лише в тому разі, якщо буде почуто і голос проти — проти нас же самих, які намагаються повернути вектор природного розвитку остаточною атрофією морального почуття, проти всього звіриного, непросвітленого, нелюдського, що так глибоко в’їлося в нашу здатність закохуватися й писати вірші...
Маргінальна не лише для жертв, а й для виконавців страт ситуація, із німецькою пунктуальністю задокументована в цих численних звітах, рапортах, повідомленнях, щоденниках, обертається на сторінках збірника крахом будь-яких звичних категорій і мірок нашого повсякденного існування. Тут скасовано насамперед числові пропорції: розстріляні десь у Журалівці восени 41-го року 16 чоловік («прикінчені», — протоколює в звіті сумлінний писар із СД) це не «більше» і не «менше» ніж 33 771, котрі залишилися на дні Бабиного Яру в ті ж вересневі дні; це взагалі поза співвідношеннями, ієрархії, рівності нашого лінійного засобу опису світу. Настільки ж сумнівними є і спроби знайти в книзі сліди хоча б якоїсь географічної «логіки»: підготування до страти єврейських дітей у Білій Церкві, що обурило навіть німецьких полкових священиків (йшлося головним чином про небажані для «загартованих» солдатів вермахту «душевні травми»), не репетиція, не навчальна лабораторія перед підготовкою розстрілів у столиці, а усього лише паралельно здійснювана акція, один із численних шматочків задуманої планом «Барбаросса» жертовної єврейської мозаїки. Однак найжахливіші деформації випали тут усе ж на долю мови, не здатної більше ні назвати поіменно загиблих (особисті імена замінено в цьому каталозі страт географічними, а іноді й топографічними — яри, балки, шахти — орієнтирами), ні оплакати їх, ні навіть описати чесно саму страту. Насильство над людським єством у всій наочності представлено на сторінках збірника саме як насильство над мовою: усі ці «акції за звичаями військового часу», «спеціальні завдання поза районом бойових дій», «газація за допомогою газового автомобіля» і є найстрашніше, лінгвістичне обвинувачення, пред’явлене фашизму немов би від імені самої природи. Але в цьому обвинуваченні, якщо воно, звісно, буде почуто, криється і надія — вижити, писати вірші, освідчуватися в коханні. Адже для цього в будь-якій мові — українській, російській, ідиш, німецькій — цілком достатньо слів...