Новорічні кінопрем’єри, які так запекло конкурували одна з одною за визнання фахівців і гроші глядачів, відходять у минуле, залишаючи прямо протилежні рецензії та обивательські висловлювання. І середини тут немає. Так масштабно розпіарені «Залюднений острів» і «Стиляги» дістали по заслузі від усіх верств населення. Заслуги оцінювалися як позитивно, так і не дуже.
Велике комерційне російське кіно увірвалося в 2009 рік, гордо демонструючи докризові бюджети та конкурентоспроможність порівняно з Голлівудом у частині технічних досягнень. Уже немало — змусити пострадянського глядача іти в ногу з буйно й абсурдно квітучим капіталізмом. Продавати вітчизняні казки і мрії так само, як непотрібні, але такі традиційні під Новий рік ялинки. Фільми Бондарчука і Тодоровського вже стали подіями нового року, примудрившись, усупереч ставці на інтертейнмент, інтуїтивно домогтися загального звучання ідейного бекграунду — боротьби юнацького максималізму з тоталітаризмом. Пафосно, зате як ефективно.
«Залюднений острів» і «Стиляги» — це такі два голлівудські клони. Схожі за манерою запозичень і перекомпіляцій голлівудської класики. У випадку з екранізацією Стругацьких — це шик американської фантастики та екшну (від «Блейд-раннера» до «Убити Білла»), «Стиляги» — імітація «Бріоліну» і «Мулен Ружу» (у принципі, як і в першому випадку, можна пригадати ще з десяток першоджерел). Не дивно, що житель Євросоюзу, котрий переглянув зі мною обидва фільми, розумів усе майже без перекладу. Універсальність кіномови «Острова» і «Стиляг» складно недооцінити. Та все ж, якщо ми граємо на полі інтертейнменту, «Стиляги» Тодоровського з бідною мораллю, але багатою палітрою кінематографічного вираження особисто мені більше до душі. І не тільки тому, що криза актуалізувала роль цього фільму як великого утішника, подібно до мюзиклів часів Великої американської депресії. Із суто кінематографічного погляду, цю «мрію ціною 10 центів» зроблено бездоганно.
«Стиляг» іще довго називатимуть першим справжнім російським мюзиклом (справді мюзиклом, а не музичною комедією, яка замінила жанр пісні-танцю в радянському кіно). Як і належить жанру, саундтрек фільму — головний камінь спотикання. Це перше, про що згадують і недоброзичливці фільму, котрі дивуються, який стосунок мають римейки групи «Нуль» (фантастичний дивертисмент «Человек и Кошка» від Сергія Гармаша), «Кіно» (лейтмотив усього фільму — «Восьмиклассница», пісня Цоя), «Колібрі» (до місця прийшлася «Ему не нужна американская жена») або «Наутілуса» (перероблені під сюжет куплети з вічним приспівом «Скованные одной цепью») до радянської молоді, котра щойно відкрила для себе джаз і бугі-вугі.
Проте тут найголовніше — узагальнення, символи. Класична історія шекспірівського забарвлення: Він (з клану правильних і слухняних) закохується в Неї (з клану вільних і зухвалих) і жертвує комсомольським квитком заради сопілочок, помаранчевої краватки і саксофона. Радянські 50-ті, аж ніяк не обтяжені історичною достовірністю, виступають збірним образом заборон (моди, сексу, музики і захоплень від Дядечка Сема), якщо хочете — окремим діючим персонажем, символом великої залізної п’яти. А, як відомо, найгучніше проти неї повстав перебудовний і постперебудовний рок. На ідейному рівні Тодоровський навіть не вгадав, а просто влучив у десятку, поставивши непідйомне завдання — адаптувати звук і текст до свого фільму. Брилу все-таки підняв Костянтин Меладзе, аранжував відомі хіти на свій глибоко гламурний штиб. Але як можна докоряти гламуром мюзиклу?! Звідси ж і невдоволення глядача одягом «Стиляг», якому закидають несхожість з історичними взірцями. Але ж очевидна абсолютно постмодерністська ностальгія за стилем та елегантністю минулої епохи. До слова, «ретро» — одна з найміцніших платформ мюзиклу. Втім, будь-хто хоч трохи знайомий із класикою жанру знає, що тут барви мають бути на двісті відсотків яскравіші, а голоси вдвічі гучніші. Тим більше якщо герой співає гімн не лише любові, а й свободі. Фінальний номер проходу героїв, котрі вирвалися за рамки часу, по Тверській серед неформалів усіх мастей і епох, цілком зрозуміло завершує нехитру думку автора. «Стиляги» залишаються вірними собі в усі епохи, справжній мюзикл — теж.