Гогольfest тривав у Києві практично місяць. Травневі свята, які затяглися до меж абсурду, вдало римувалися з форумом, який під одним дахом зібрав представників сучасного театру, передовиків перформансу, майстрів хорового співу. І всіх інших, кого вдалося зібрати на час травневих канікул. Результат фесту: Микола Васильович усе ж таки дістав на батьківщині постійну «прописку» — поки, щоправда, у скандальному довгобуді на Печерських пагорбах.
Хорошого на Гоголь-фесті багато. Головне, це — де-факто єдиний у Києві міжнародний фестиваль сучасного мистецтва. Як відомо, організував його київський режисер Влад Троїцький, за словами якого, бюджет акції наближається до 650 тис. дол. (100 тис. виділила Київміськадміністрація, решту коштів оргкомітет позичив під відсоток.)
Завдяки «приватності» заходу у форумі задіяні не креатури Мінкульту з шароварними варіаціями, а різні незалежні авангардисти-художники, музиканти, театрали, кіношники. Здебільшого — представники України. Але були ще росіяни, угорці.
На гоголівський марафон Троїцький запросив звучні імена. З художників — О.Ройтбурд, М.Вайсберг, Ю.Соломко, О.Чепелик. З музикантів — А.Загайкевич, експериментатори «Фоа Хока», і знаменитий російський ансамбль Покровського і Свято-Микільський хор.
Серед театральної гвардії виділявся Жолдак, котрий давненько не з’являвся в Україні. І Берегівський національний угорський театр ім. Дьюли Ійеша, який нарешті доїхав до столиці.
Небезкорисним нововведенням фестивалю стали майстер-класи — з публікою спілкувалися маститі профі.
У майбутньому Троїцький декларує Гоголь-фест як «п’ятиетапну програму», а фестиваль і нинішні майстер-класи переростуть у постійно діючу на базі «Мистецького Арсеналу» школу сучасного мистецтва.
«Майбутнє» має настати незабаром: UNESCO уже проголосило 2009-й Роком Гоголя.
Саме громаддя планів уражає сюрреалістичністю масштабів обіцяного. У доступному для огляду майбутньому (слід гадати, що до 2009-го?) фестиваль «має стати обличчям України, як Авіньйонський та Каннський фестивалі — є обличчям Франції, Чеховський — обличчям Росії, Венеціанська бієнале — Італії». Так і кортить поцікавитися у Троїцького: і на Марсі будуть наші яблуні цвісти?
На тлі цієї можливої пишноти губиться одне скромне бажання — «перетворити «Мистецький Арсенал» на один із потужних центрів світового фестивального руху в царині сучасного мистецтва».
Інакше кажучи, мова про задекларований намір освоїти «Арсенал» як майданчик для цілорічної роботи.
Втім, держава призупинила своє власне «освоєння» лише на час фестивалю?
***
Слід зауважити, повсякденна фестивальна практика усе ж різнилася від мажорної теорії. Холодно, братове, у поки невідреставрованому «Арсеналі»! І трохи безладно. Задекларований «синтез мистецтв» виражався в презентації актуальної «образотворчості», і театру, і музики, і кіно, і літератури.
Перше «образо…» — безкоштовно — всі охочі могли подивитися на двох поверхах «Арсеналу». Решту — на кількох сценах. Добиратися до головної сцени потрібно було повз 13 «кураторських» проектів (тобто повз основну частину худекспозиції). Ще одна «андеграундна» (дискотечна) сцена, де розташовувалася експозиція Underground, — у підземному поверсі.
«Камерна» сцена — окремий «відсік» поруч із входом у «Арсенал». Вартість квитків на спектаклі і «гучні» акції (на кшталт концерту ансамблю Покровського) встановили в 20—60 грн. Але цілком можна було пройти й безплатно. Менше від усіх пощастило саме тим, хто заплатив: із труднощами прорвавшись у зал крізь безквиткову юрбу, їм доводилося відвойовувати місця (стільці не пронумеровані).
Однак головним «але» фесту виявилася практично цілковита відсутність програмних мотивацій... І, що досить важливо, — уже традиційний для Києва брак чіткої концепції. Замість якої, знову ж таки за традицією, багато говорилося про «свободу мистецтва» і творчі вияви митців.
Наочною ілюстрацією цієї ситуації може слугувати хоча б постійна худекспозиція Гоголь-фесту. До речі, не найбільш представницька навіть на звичайному «київському» тлі. (Де Цаголов? Де група «РЕП»? Де...?)
Проекти «Картелі кураторів» на першому поверсі об’єднувало хіба що одне: кожна з 13 галерей і кожен із кураторів, до яких зі своїм проектом долучився і сам В.Троїцький, постаралися продемонструвати, що співробітничають лише з найбільш розкрученими сучукрхудожниками останнього часу.
На жаль, більшість робіт наших «зірок», м’яко кажучи, багато в чому вторинні. І навіть якщо не повторюють буквально передові досягнення останнього за часом Венеціанського бієнале, то повторюють «самі себе» (а в крайньому разі, експонувалися вже не раз і не два).
До уваги це ніхто не взяв. Хоча важко не помітити, що «географічні» екзерсиси Юрія Соломка особливо не змінилися за останні років п’ять. І переливи різних кольорів зібраної з картону чоловічої постаті авторства Олександра Лідаговського (проект «Урок малювання», куратор Олег Байшев, галерея «Колекція») — зовсім не «нове слово»...
А от і проект «Совіарт» — «Нічого особистого...». Якщо опустити плутані пояснення щодо «специфіки», то за чорною плівкою і табличкою «Для дорослих» — майже що жорстке порно... Що ж, і західні метри практикують подібне під грифом «шедеври» — чого ж Києву відставати?
А найяскравіше враження залишив якраз найбільш традиціоналістський проект Української асоціації дизайнерів-графіків «Народжені в Україні» (група «4-й блок», куратор Володимир Лісняк). Авторські плакати, героями яких стали «великі українці» від князів, Сковороди, Шевченка до Ахматової, Булгакова, Малевича, Хвильового (й інших), не просто зроблені високопрофесіонально, а на законних підставах можуть бути названі справжніми витворами мистецтва. Та й брак горезвісної концепції патріотизму (Гоголь же був патріотом, хіба ні?) цьому проекту не закинеш.
Відкрита експозиція в підвальному поверсі видалася справжньою містифікацією! Найбільше Underground нагадав навіть не Андріївський із усім відомими «худкрасотами», а справжній смітник. У темряві й позамежному вогкому холоді на стінах опинилися... Спочатку — худфото і відома відеоінсталяція Оксани Чепелик «Немовлята на замовлення» (відео — низка пологів). Але вже по сусідству з Чепелик... З кількох сотень авторів і проектів особисто я змогла виділити «дещо», що піддається осмисленню (коли не брати до уваги «розкручених» тральфреалістів і трохи бляклий поп-арт від тепер уже і куратора Антіна Мухарського — із пичками поп-зірок)... Це іронічні «шахтарські» панно. І вже дуже насмішила «картина» з простодушним криком душі автора: «В Україні на х... не потрібні таланти!»
Воно, звісно.
— Та ніхто й не придумував концепції підвалу! Тобто «андеграунду», — конфіденційно повідав мені один із учасників «звалища». — Просто роботи «найкрутіших» розмістили на першому поверсі. А тут, унизу, — маргінали. Ближче до початку Underground дали місце художникам трохи відомішим. Подалі вивішували, хто що хотів і що було, навіть дипломні роботи 20-річної давнини.
Про «класову нерівність» — у Гоголя теж можна вичитати.
***
«Один день Івана Денисовича» |
Втім, шинелі — ледь не єдине нагадування про класика безпосередньо. І найвідповідальніше до гоголівської теми, як вони її вгадали, поставилися гості-музиканти Покровського і московська студія SounDrama, котрі грали в Києві усе ж «за Гоголем». Окрім них, про «героя» і «головний український бренд» згадали хіба що деякі безвісні художники — з андеграундної експозиції.
Театральний блок на Гогольfest був представлений досить опукло, виходячи зі специфіки діяльності самого Троїцького. У програмі — і Жолдак, і Виднянський. Розчаруванням став, мабуть, перформанс «Вовче танго» легендарного Антона Адасинського і його «Дерева». І це після всіх легенд... Колишні пітерці й нинішні «німці» у Києві безмовно вивалялися у грязюці, викрутили на підлогу ганчірки, щось підпалили, потім погасили. І все це — із зосередженим виглядом. Ні, спів «Дахи Брахи», точно, значно цікавіший. Втім, невдачу Адасинського можна пояснити незнайомим і мало пристосованим для «гри в театр» сценічним майданчиком.
Цікавішою за все на Гоголь-фесті, як завжди у нас, була все ж реакція самої публіки! Сахаючись від будь-якого побаченого предмета, недосвідчений глядач явно не розрізняє, де «добре», де — «погано». «Не розумію цього сучасного авангарду!» — шепочеться. Зате прорвавшись із боєм на спектакль того ж Адасинського, б’є дрижаки задля одного: можливості досхочу поплескати в долоні у фіналі. Отоді зв’яжуться всі вузлики: і ми нині «прогресивні» і «авангардні»! Безсумнівно.
У країні, де сучасне мистецтво ледь самоідентифікується, де кисневих подушок не стачить, аби підтримати йому життя, масштаб і розмах Гогольfest дивує, захоплює і насторожує... Давній ленінський принцип «Краще менше, але краще» — непогана шпаргалка для цього корисного з усіх поглядів заходу.
Втім, найбільша користь від форуму все ж таки Миколі Васильовичу. З ним провели досить екстремальний «ребрендинг» — із користю для суспільства і не без користі для «Арсеналу».