UA / RU
Підтримати ZN.ua

Гоголь-моголь. Автора «Мертвих душ» записали в сімейство Сімпсонів

Здається, до знакового ювілею Миколи Васильовича Гоголя ще ого-го (у квітні 2009-го відзначатимемо 200-річчя від дня народження автора «Ревізора»), але ювілейні бюджети вже починають освоювати...

Автор: Ута Кільтер

Здається, до знакового ювілею Миколи Васильовича Гоголя ще ого-го (у квітні 2009-го відзначатимемо 200-річчя від дня народження автора «Ревізора»), але ювілейні бюджети вже починають освоювати. Ось і недавній «ГогольFest» у столиці формально приурочений до 155-річчя від дня смерті класика. Більше тижня під склепінням «Мистецького Арсеналу» відбувалося «щось» — загадкове і надзвичайне.

Абстрагуючись від пафосно-реляційного надзавдання фестивалю «ГогольFest», а також театрально-музично-літературної частини, спробую сконцентруватися на такій акомпануючій його складовій, як виставка «Гоголь. Портрет» у «Мистецькому Арсеналі».

Ввійти в запилено-крейдяне приміщення «Мистецького Арсеналу» і відчути цей простір... Його обсяг... Відразу хочеться дихати на повні груди. Цей простір — чистий. Яким він і має бути для візуального мистецтва. Загальне ж враження від самої виставки — свіжість. Так, саме свіжість. ОБСЯГ дозволив роботам не тиснути одна на одну. А робіт було багато. І всі вони різні. Різні і різноманітні, що не дратувало, на відміну від «групових» виставок (Спілки художників, інших об’єднань). Це сприймалося як антитеза «хутірському» — чомусь «своєму», своїй команді.

І тут спливає back effect: участь у цій виставці стала своєрідним тестом на соціабель­ність. Показовою стала участь майстрів із відомим ім’ям, для яких справи українські — не бренд, а сутнісне; і НЕучасть зірок новітнього мистецтва, котрі були заявлені і не з’явилися.

Це не командна виставка. А виставка, якщо можна так сказати, «за покликом душі». Унікальність простору «Арсеналу» допомогла. А так і не підрахована остаточно кількість учасників та робіт (понад 40) підказувала, що дивитися: «Ось є таке бачення, і таке, і таке». Таке — це від інсталяцій, імітації інсталяцій, живопису, класного живопису (живописного живопису), «проб пера» (теж у всіх сенсах, включно з графічним і скетчевим) до об’єктів — були й об’єкти. І бачите, воно «не злиплося».

* * *

Полиски «ГогольFest»
НОСИ — це жахливо, стільки носів... Вони не домінували. Але їх було надто багато. Художники працюють із власними (простими), легко впізнаваними, «зчитуваними» образами-архетипами ніби дистанційовано, але часом «вклеюються» в ситуацію — тонуть; а тому є найкращим відображенням сприйняття і ролі/призначення Гоголя для нас, українців.

Насамперед що згадують? Шинель і ніс. Навіть Вія і його жахів мало. Прикро! Ні щоб переробити все на страшилку, адже маємо її свою, реальну, та ще й яку!

Простір «Арсеналу» дозволяв кожній роботі прозвучати, не загубитися. А ось із загублених робіт була (випадково!) виявлена най-найточніша, сардонічна — тілесного походження, повстяна смужечка, на якій зі зрізаних нігтів (ух!) виклали ім’я «Гоголь». Не страшно, але неприємно якось чіпляло-дряпало.

Були в експозиції «крихітки» — проби пера й відрепетирувані, «шкільні» приклади класичної ілюстрації. Були роботи, далекі від теми. Швидше варіації близько того, а не на запропоновану тему. А оскільки в назві значився «Портрет», на ньому й зупинимося.

Були зображення у повний зріст із пап’є-маше, фотографії-інсталяції скульптури письменника (напевно, у повний ріст), погруддя. Проникливо дивилася з полотна відрізано-загорнута у тканину голова Віктора Сидоренка (правда, гарна — «справжня живописна робота»); сусідячи з теж відрізаною Олександра Ройтбурда, яка вже стала об’єктом покло­ніння. Голови були і на целофані, що працює на просвіт, Андрія Блудова/Наталі Кухар і в «Чарівному ліхтарі» Андрія Гуренка (там профіль Гоголя проявлявся тільки тоді, коли на нього світло падало, звісна річ). Мабуть, найпростіше було Владиславові Шерешевському. Йому легко, оскільки історичні розвороти і містифікація історії — його тема.

* * *

Не обійшлося без монументалізму. Був смішний, у радянсько-патетичному стилі, але на чорній клейонці з маскою (у смислі «портретом») із пап’є-маше — Олексія Балашова та Інни Бобрової. Був монументалізм НА сіні — досить іронічний (від класика сучасного мистецтва Тиберія Сільваші) та ІЗ сіна з прямими «посяганнями на духовність» (від попереднього венеціанського бенефіціанта). Знову носи...

Велася робота з кліше, на кшталт трафаретів на майках або на картоні «Україна любить Гоголя» Олени Голуб. Погосов Вілен у своїх фотоколажах усюди понатикував Гоголя, навіть бодибілдингістом його представив.

Зате Ярослава Хоменко приписала письменника до сімейства Сімпсонів! Клас! Ми ж теж до нього якось боком притуляємося. Якщо думаєте, що не згадали хармсовських анекдотів про Пушкіна з Гоголем, то ви дуже наївні.

Зате «Шарж на Миколу Васильовича» Іллі Авсенєва був створений дивною технікою фототрейсування, він вийшов ємним «ніби» зі слідів спогадів!

А ось «Тінь на місцевості» Романа Присяжнюка, нанесена на рядно, натягнуте у три шари, заманювала в іншу площину сприйняття і була в тон до шинелей. Там були чудові, пересувні, величезні (4,5 метра) шинелі на коліщатах (і, скажу вам, страшнувато було, коли вони на тебе в залі накочувалися). Ось ходиш «Арсеналом», прогулюєшся, дивишся-придивляєшся (багато робіт доводилося обходити, сприймати об’ємно-об’єктно), а потім спиною відчуваєш, що насувається «щось»... Чи то хата поповзла, чи то тінь гігантська притисне зараз... Зате «потім» можна було приміряти цю шинельку, влізти в неї, як у будиночок, і покататися.

«ДахаБрахінські» — Троїцького шинелі трохи вирівняли об’єм. Оскільки роботи були традиційно середнього розміру, щоб не загубилися, їх хоч на високі підставки і ставили, але ОБ’ЄМ!

* * *

Тут у всіх на язиці (практично притчею во язицех) були... таргани. Справжні, живі й величезні (кажуть, їх спеціально протягом двох місяців відгодовували). Вони примостилися в дірках на голові розфарбованого гіпсового погруддя письменника і ворушили своїми вусами та лапками (бр-р!). Підсвічений тьмяною свічкою об’єкт Наталі Мариненко похнюпився: він, мабуть, інакше уявляв долю своєї творчості. Хоча хто знає? А якщо гадаєте, що художники знають менше, ніж ви, то дозволю собі засумніватися. Вони взяли та й презентували увесь, різний, спектр кліше — анекдотів. Художники ЧЕСНО попрацювали зі своїми (і нашими) стереотипами. А ось скажіть, тільки чесно, коли вам востаннє хотілося Гоголя перечитати? Бо мало хто повертається до творів шкільної програми. Якби мені не трапилася фантастично смачна стаття Володимира Набокова про стилістику Гоголя, я б теж була з вами.

Обумовлений був «Портрет». Портрет то й портрет. Хоча хабарництво «Ревізора» здається актуальнішим. Але це вже предмет дослідження художників актуального — новітнього й аналітичного мистецтва. Звідки стає зрозуміло, що Гоголь — це вам не «Вій» і «Хутори поблизу Диканьки», і навіть не опера «Черевички». Адже там ще й «Ревізор», і «Мертві душі»!

Велика ж кількість відвідувачів свідчила про те, що стратегія поєднання різних видів мистецтв сприяє їхній взаємопідтримці, розробляючи все ту ж таки ідею: окультурення громадян. І хоча розворушити — пробудити культурні запити — було надзавданням, воно навряд чи під силу одноразовому зусиллю, але рух, безперечно, позначився: деякі відвідувачі й самі художники почали «думати» про МОЖЛИВІСТЬ говорити про сучасний світ, стан розуму в Україні мовою сучасного мистецтва.

Хоча... Аж ніяк не знаковим, але символічним, можливо, мало стати полотно Федора Александровича «Третя ніч Хоми Брута», з явленою у ньому тотальною, експресіоністською — бурхливою — маячнею дивовижних чудовиськ.