Другий місяць наша кіногрупа студії «Київнаукфільм» працювала в Атлантичному океані поблизу самого екватора над кінофільмом «Вартові погоди». Ще один місяць роботи – і всі кораблі експедиції «Тропекс-74», або АТЕП (Атлантична тропічна експедиція погоди), знову підійшли на відпочинок до берега.
Знову ми бачимо бухту великого західноафриканського міста, столиці Сенегалу Дакар, його порт. Як хочеться відчути під ногами не хитку палубу, не човен, який погойдується на хвилях, а землю, хай навіть і чужу та далеку, але землю!
Швартуємось. Наше наукове судно «Професор Візе» спускає трап. До цього судна ми приписані на час роботи в експедиції. Всій команді наказано залишити борт, і ми можемо йти на берег. Кораблі різних країн, учасниць цього грандіозного експерименту, швартуються поруч. Ми знову бачимо кумедний рекламний плакат «Махамет друг русских». Усі білі обличчя давно знайомі. І раптом назустріч іде чорнявий, високий на зріст вусатий чоловік. Він іде й зупиняється поруч із нашою групою, я опиняюся за ним до автомата з кавою.
— Вы с какого корабля? — запитую чемно, як годиться в експедиції, російською мовою.
І раптом чую у відповідь чудовою українською: «Я не з корабля. Я — японець».
— Який ви японець? — розгубився я.
— Ви — українець? Правильно? А я — японець, — почув у відповідь. — Ходімо сядемо.
Ми вмостилися на стільцях біля вікна під пальмою, і він почав розповідати мені свою фантастичну історію, сповнену карколомних злетів і падінь...
— Я давно вже хотів поговорити з кимось із України, — почав незнайомець. — Давно шукаю таку нагоду. Я працюю тут із однією сім’єю. Вирощуємо цибулю, вантажимо на судно, веземо і продаємо в Європі. Тут мене називають Ніякі, але це не так. Я зберіг мову свого діда і бабусі. Вони були з України. Дідусь із бабусею жили колись під Полтавою на хуторі, який називався Богданівка, а вони, здається, мали прізвище Богданенки. Проте їх розкуркулили, і мої дід та бабуся стали ворогами народу, чи як там ще...
Їх вивезли у Росію, в Сибір. Везли дідуся, бабусю і мого татка в товарному вагоні аж до Байкалу, в тайгу. Вони втекли через тайгу, через болота, до річки. Через річку човном їх перевезли китайці. В Манчжурії – врятували японці. Вони ж дали роботу й притулок. Потім дід із бабою переїхали і до самої Японії. Тато виріс, одружився з японкою. Згодом народився я, вже насправді корінний японець. Також одружився з японкою, але пам’ятаю і бережу, як мені заповідав мій дід, українську мову, українські пісні.
В нас у Японії є цілі райони, де шанують і бережуть українську мову ще відтоді, як до Японії приїздив сліпий український поет і музикант Василь Єрошенко, що потім став національним японським поетом. Він дуже любив і Україну, і Японію. Мені дід наказував берегти українську історію і українську мову. Він казав, що, доки ми пам’ятаємо нашу мову, ми є народ, нація. Треба берегти своє глибоке коріння.
Ну ось, я виговорився – і стало ніби легше, — сказав цей «японець». –
До побачення! Вітайте Україну! І, якщо зможете, привітайте від мене наш хутір. Бувайте здорові! Щасти вам!
Я був настільки ошелешений, що навіть не запитав ім’я цієї людини.
І він попрямував до своєї цибулі у трейлері в порту. Туди, де працював кран біля маленького судна. Японець українського походження, який береже своє справді глибоке коріння.