Мирослава Свідзінська, донька видатного українського поета Володимира Свідзінського. Вона відійшла, згасла зовсім недавно, достоту немов свічка, що догоріла. Її заслуга перед літературою неоціненна: вона зберегла недруковану за життя спадщину поета від зникнення в небутті. Він і сподівався на це: на одному з уже легендарних своїх зошитів-автографів незадовго до загибелі написав: «Поезії 1937—1940 рр. Без права передачі з рук М.В.Свідзінської. Для друку — переписати. (По дорученню автора) 1941».
Ця історія, напевно, вражатиме завжди: з нелюдською жорстокістю було знищено самого поета, — проте вірші його вціліли, пережили роки й десятиліття навмисного забуття. Це заслуга маленького кола завзятих шанувальників поета, а насамперед — його доньки. Тендітна, беззахисна й безталанна, вона виявила цю здатність оберігати довірений їй скарб — батькову творчість. І за яких умов, за якого життя! Та ось це життя добігло кінця, — а наче ніхто й не помітив…
Намагаюся знайти розраду в спогаді, як у вересні 2004 року повезла їй до Харкова щойно виданий двотомник Свідзінського, найповніше видання поета; втішаюся тим, що видавництво «Критика» з розумінням поставилося тоді до пропозиції, аби ми уклали угоду з Мирославою Володимирівною і заплатили їй як спадкоємиці належне «роялті». Нехай на загал це не змінило звичаїв, що домінують у нашому видавничому бізнесі, — все ж був у тому бодай якийсь елемент суспільної покути перед пам’яттю поета і перед його донькою…
Мирослава народилася 25 липня 1921 р. в родині Володимира Свідзінського і вчительки Зінаїди Сулковської. Це був громадянський шлюб: матері молодят одна одній доводилися сестрами, обидві одружені зі священиками, тож благословити цей шлюб батьки не могли, як не могли й заборонити: часи настали «вільнодумні», для молоді колишні табу на тлі «світової пожежі» видавалися не вартими уваги. Свідзінський працював архіваріусом, восени 1921 р. отримав навіть (ненадовго) посаду завідувача архівів університету. Втім, Кам’янець-Подільський Український університет, очолюваний у добу УНР Іваном Огієнком, уже був реорганізований в Інститут народної освіти (ІНО); зазнав реорганізації історико-філологічний факультет, де Свідзінський у 1919—1921 рр. здобував другу вищу освіту, відвідував лекції яко вільний слухач. Зі встановленням радянської влади взагалі все змінилося: місто, котре перед тим стало на певний час центром українського політичного життя, годі було впізнати. Ще тривала якась інерція тих часів, сповнених оптимізму, ентузіазму: Свідзінський став аспірантом «катедри народного господарства та культури Поділля», видав першу збірку поезій. Мешкала родина при школі, де працювала Зінаїда Йосипівна (та будівля в Круглому завулку старого міста збереглася). У своїх спогадах Мирослава Володимирівна оповіла характерний епізод, який навряд чи могла пам’ятати — радше, знала зі слів батьків: мати пішла ввечері на нараду, батько бавив доньку, вона плакала. Він узяв її на руки, прочинив двері вчительської: «Зіно, Мірочка плаче»…
Батько і донька |
Все ж довелося визнати, що життя у Кам’янці більше не обіцяло жодної перспективи, ба навіть роботи, і 1925 року поет подався до Харкова, тодішньої
столиці, а згодом забрав туди й родину. Працював у різних редакціях, жив у найнятих «кутках». 1927 року видав другу збірку, «Вересень», 1929 року Мирослава пішла до школи. Сумно, але родина на той час уже розпалася. Відгомін родинної драми чути в поезіях, і ті свідчення зберігають достеменну правду почуттів.
— Смутно і нудно. Усе, як ця гілка, зів’яло
для мене. —
Так ти сказала і мертвого листя торкнулась
рукою.
Місяці й літа перейдуть, та буде мені
до сконання
Кожний засохлий листок кольким докором
од тебе.
***
У тих болісних спогадах є й Мирослава: вона ще маленька, але батьки розуміють, що, сама того не відаючи, вона також є учасницею драми, яка, судячи з віршів, визрівала ще в Кам’янці.
Зінаїда Йосипівна у травні 1930 р. переїхала до Вінниці, де жила сестра Віра з родиною: були якісь надії, що там легше з роботою, не таке дороге життя. Влаштувалася завучем у початковій школі при четвертій райлікарні; при школі й оселилася, там-таки вчилася донька. Свідзінський сумував, часто уявляв, як уранці дитина приходить до нього і «лепетом милим сповняє кімнату»…
…Ні, то задумався я. Моя дівчинка в дальньому місті.
Тихо в кімнаті моїй — і ніхто не говорить до мене.
Слав їй листи й листівки, писав вірші на її малюнки, за можливості провідував родину. На початку 1931 року в листі до племінниці в Кам’янець Зінаїда Йосипівна зізналася, що «дядя Володя залишився у Харкові… Мірочку він дуже любить і дбає про неї, а ми з ним розійшлись не сварячись». Бадьорилася як могла, проте доволі детально й правдиво змалювала в листі життя — «тяжке та нужденне — їсти немає чого, дорожнеча страшенна». Попереду чекали ще гірші часи. У хвилину якогось крайнього розпачу хотіла втопитися, але випадковий рибалка врятував її. Невдовзі почався справжній голод, Зінаїда захворіла на тиф. Свідзінський з донькою, провідуючи її, мали перетинати територію лікарні для душевнохворих, про це є моторошні вірші, котрі віщують біду («Як ми вийшли, Берези розсівали росяний шум…»). А цикли поезій на смерть дружини — ліричні шедеври, які, либонь, не мають аналогів не лише в українській літературі. На могилі, на цвинтарі над Бугом, як написала у спогадах Мирослава Володимирівна, батько посадив ялинку. Щоправда, у віршах ідеться про сосонку…
…Та сосонка, приставлена до тебе,
Та сосонка зів’яла чи живе? —
Однаково! Нічим вона не врадить.
Брак докладних біографічних відомостей про Свідзінського робить винятково цінними спогади Мирослави Володимирівни. Маю на увазі не лише ті, котрі відомі як «Спогади про батька», а й ті, що розпорошені в її листах. У шістдесяті — вісімдесяті роки вона ще охоче озивалася до людей, котрі вболівали за долю спадщини поета: письменник Валерій Шевчук, філолог Василь Яременко, літератор Андрій Чернишов, ентузіаст літературного краєзнавства вчитель Сергій Безверхній із села Шпикова, де колись мешкали батьки поета і де він із родиною їх навідував. Мирослава Володимирівна мала власні критерії оцінки людей, покладалася на інтуїцію та гіркий життєвий досвід; мала вона й особливий хист на яскраві промовисті деталі з минулого, відчувала їхню вагу. В дитячій пам’яті закарбувалося, як батько, сам незахищений і вразливий, намагався захистити і дівчину-небогу, котру кривдила квартирна хазяйка, і конячину, запряжену в перевантажену вугіллям валку. Нещасна конячка не могла ту валку зрушити, за це її нещадно лупцювали візники; поет полишав роботу й вибігав сваритися з візником та намарне вмовляти його…
Він розумів усю несуголосність його творчості цій добі. Донька була для нього оберегом. Ще в циклі «Зрада» є твір про дівчинку, яка будує іграшкову хатку-криївку, аби сховати тата від лихих людей. «Все одно чаклунки горбаті (/Не мають сили при моїй хаті»…
Тепер він сам ростив доньку. Спершу найняли помешкання на Світланівській (Новоселівка). «Я харчувалася в господині …> , якій батько платив за те великі гроші, а сам ходив голодний. Згодом ми звідти вибралися. Я жила на Лютівській вілиці, 39 …>, а батько винаймав темний куточок на Москалівці, по вул. Володимирській. …> Через деякий час ми з батьком удвох поселились на вулиці Лютівській, 29, …> також на Новоселівці. Я харчувалася у хазяйки, а батько їздив обідати в їдальню»... Це була їхня адреса до самої війни, саме тут його заарештовано.
Вони були наче двоє сиріт, жили злиденно, але він був турботливий і терплячий, намагався створювати дитині хороший настрій. Приносив, згадувала Мирослава, кавуна, пританцьовував з ним по кімнаті, ще й примовляв: «Подивися, який я красивий, коли танцюю з кавуном»… Підсміювався з її кумедних висловів, наприклад «Буян-собака хороший пес»: «Як ти кажеш «собака», то вже не треба казати «пес». Казки, пісні, смішні бувальщини були ніби напохваті, аби доня не сумувала, аби приховати власну зажуру і втому. Допомагав їй вчити уроки, дбав, аби читала хороші книжки: Гоголя, Карпенка-Карого, Тургенєва, Майн-Ріда, Жуля Верна, Джека Лондона. І улюблену «Енеїду» Котляревського, яку читав їй ще в Кам’янці. Ніколи не заохочував до того радянського чтива, на якому зростали її однолітки. Влітку старався вивезти дитину з великого міста. То на Полтавщину, до Гадяча, то в Чигирин, де «у Проваллі» мешкала з родиною сестра поета Олена Юхимівна, «тітка Леночка». Там теж були злидні, і поет намагався допомагати: купував для малечі одяг, а одного разу купив їм козу, щоб мали молоко. Коли наїжджали туди й поетові брати, коли всі разом вирушали «уздовж Провалля гуляти, співаючи», — все лихо відступало. Хоч потім, на жаль, верталося. Завдяки Мирославі знаємо навіть улюблені пісні поета: «Їхав козак на війноньку», «Чуєш, брате мій», «На городі верба рясна» та «Ой Морозе-Морозенку, ти славний козаче»…
Від недоїдання і хронічної втоми Свідзінський захворів, була підозра на сухоти, після лікарні мав щоліта їхати на море, в Коктебель. На той час Мирослава вже була доволі самостійна, та й друзі допомагали в таких ситуаціях.
Коли почалася війна, Мирославі виповнилося 20 років, вона навчалася в технікумі. Навесні, після критичного розгрому книжечки Свідзінського «Поезії» (третьої й останньої прижиттєвої), він втратив роботу, тому й вагався, що робити з евакуаційним талоном до Актюбінська, виданим у Спілці письменників. До того ж Мирослава не хотіла їхати, вона була закохана і воліла залишатися в Харкові; потім усе життя мучилася відчуттям власної провини, безумовно перебільшуючи її: ні, не через неї заарештували поета.
«27 вересня 1941 року пішла я в чергу по хліб (було це ополудні, день був похмурий), коли повернулася додому, то батька не застала. Бабуся Ганна Миколаївна, котра жила з нами в одній хаті, розказала мені, як «чорний ворон» забирав мого батька. При обшуку в нас усе перерили. По тому я ходила на Чернишевську, де був великий будинок НКВД, щоб довідатись про батькову долю. Мені щоразу казали, щоб я прийшла вдруге. Я приходила, і мені знову нічого не казали…» А тим часом слідчий домагався від поета зізнання, що він служив при Петлюрі, що він чекає на прихід німців. Про джерело таких відомостей у слідчій справі нічого не мовиться. Німці рухалися на схід, наближалися до Харкова, тож карні органи розпочали вакханалію арештів, чисток, нищення тих, хто вже був у їхніх руках. Ось і цю колону арештантів під конвоєм погнали на схід, але коли неподалік стався прорив німецької танкової колони — надійшов наказ арештантів «ліквідувати». Загнали в покинуту господарчу будівлю, замкнули й підпалили.
Мирослава вижила, хапаючись за будь-яку роботу, за яку давали їсти. В окупованому Харкові десятки тисяч людей загинули з голоду, тому городяни прагнули «вийти» на села. У радгоспі під Харковом працювати доводилося на холоді, спати в нетопленому приміщенні на голому ліжку, «на пальті та на кулаці». Тітка Олена ще до війни переїхала з родиною в Киргизію, в місто Кізил-Кія: сподівалися на кращі заробітки й житлові умови, бо в Чигирині бідували нестерпно. Мирослава, зовсім самотня, травмована всім пережитим, після Перемоги поїхала до них, працювала там на шахті. «Зошити батькових поезій взяла із собою. В Кізил-Кія, у тітки, я їх читала і весь час плакала. Тітка забрала зошити і заховала їх. Тільки не пам’ятаю, як у мене опинивсь той найдорожчий для мене зошит, який тепер у Чернишова. Мабуть, я тримала його весь час при собі»… Клімат Киргизії виявився згубним для Олени Юхимівни, лікарі радили повернутися в Україну. Проте взяти з собою Мирославу родичі не могли: ледве стяглися на квитки. Вона прожила там сама ще десять років. Одного разу «тітка Леночка» випадково зустріла в Києві Мирославину тітку по матері Віру Йосипівну, а та розпитала про Мирославу й узяла адресу. «Вона вислала мені на дорогу гроші, тоді і я виїхала з Кізил-Кія».
Сакраментальні зошити з поезіями переживали свою окрему епопею. Олена Юхимівна забрала їх із собою в Україну; згодом їх випросив племінник Олег, син молодшого поетового брата Олега, репресованого в 1937 р. Якісь автографи поета, здається, пропали, коли хлопець їхав до Києва навчатися в консерваторії і дорогою його обікрали. На щастя, то не були зошити, вони перейшли на зберігання до Олегової сестри Ізяслави, яка жила у Великолукській області в Росії. Згодом, на прохання Мирослави, зошити повернула їй. Мирослава з Киргизії повернулася до Харкова. Сестри Пилинські та А.Чернишов тепло ставилися до неї, а тракторний завод згодом, коли поет уже був реабілітований, надав їй житло. Коли я туди потрапила, це був дуже віддалений і страшенно депресивний район. Побут Мирослави Володимирівни був підкреслено аскетичний, спадало на думку, що їй важливо, аби всі знали: вкрасти тут нічого. Поетові зошити, давні фотографії, листи вона давно віддала Чернишову, який збирав архів Свідзінського і таки зібрав чимало неоціненних матеріалів. Дещо з надісланого вчителеві Безверхньому згодом забрав В.Яременко; тепер усі ці матеріали — в державних архівах. Жаль, що розпорошені по різних містах, та головне, що збереглися.
Справедливість у цьому випадку відновлювалася якось дуже ліниво, знехотя. Постанова про припинення карної справи від 28 березня 1964 р. визнавала, що «якихось доказів у здійсненні Свідзінським вказаного злочину (себто всього того, що йому інкримінувалося. — Е.С.) у справі немає. Свідків не допитувано»; а також що «компрометуючих матеріалів на Свідзінського В.Є.» у Харківському та Київському КДБ, як і в архівах Харкова, Києва та Хмельницького, немає. І на цих підставах майор Шуліка, який вів справу, «Постановив: Подальше провадження по карній справі
№ 07993… припинити за п. 2 ст. 6 КПК (Карно-процесуальний кодекс) УРСР… Архівну карну справу… здати на зберігання». Тут варто пояснити, що п. 2 ст. 6 КПК саме й означає «за відсутністю складу злочину». Тож 10 квітня 1964 р., через 23 роки після арешту поета, Мирослава Свідзінська розписалася в одержанні довідки про все це: і про припинення справи, і про відсутність складу злочину. Але слова «реабілітація» в цій довідці ще не було. Воно, те слово, щоправда, було в постанові президії Спілки письменників України про «поновлення у правах членів Спілки письменників». Постанова датована червнем 1964 р., згідно з нею нащадкам реабілітованих Літфонд навіть виплачував одноразову допомогу на суму 600 крб.
Це дорівнювало більш як піврічній зарплатні Мирослави Володимирівни, проте прізвища Свідзінського в тій постанові, на жаль, не було. Мало минути ще майже стільки ж часу: 21 рік — «Довідка про реабілітацію» датована 28 серпня 1995 р.; її доньці поета надіслали поштою. Ця довідка докладніша за попередню, після відомостей про арешт сповіщається, що «У зв’язку з обстановкою воєнного часу Свідзінський В.Є. етапований углиб країни і загинув при пожежі 18.10.1941 р.». Далі вже відоме — про припинення справи тощо. І фінальний акорд, те головне, на що знадобилося мало не півстоліття часу і що було нарешті визнано вже в іншій державі: «Свідзінський Володимир Єфимович реабілітований».
***
…У Мирослави не було навіть телефону, щоб можна було спитати, чи не треба їй чого. Питати доводилося в сусідки Алли Іванівни, яка жила на іншому поверсі й опікувалася старенькою. Але в неї якось не випадало запитати, приміром, про реакцію Мирослави на фотографії пам’ятника поетові біля Кам’янець-Подільського університету… Останнім часом вона стала геть безпорадна; двоюрідна племінниця мусила забрати її до пансіонату для ветеранів праці, де принаймні був постійний догляд. Але прожила вона там недовго і на вісімдесят восьмому році залишила цей світ, що був до неї не надто ласкавий.