Ольга Петрова |
Виставка, названа автором — Ольгою Петровою — «Іспанія без кориди», проходить нині в галереї Олександри Прахової «Університет» при сприянні посольства Іспанії в Україні й Національної комісії України з питань ЮНЕСКО.
Мистецтвознавці ще подадуть аналіз виставки Петрової, а мені як журналісту хотілося б зосередитися на особистості мисткині.
У кожному з нас закладено потенціал співтворчості: якщо Господь створив світ, то ми створені для того, аби брати участь у цьому. Далі стоїть питання —розбудиш себе для цього сакрального дійства чи проспиш усе життя й наприкінці, якщо вірити, даного тілесного втілення каратимешся муками нереалізованої особистості...
Останнє абсолютно не загрожує Ользі Петровій. Вона добре відома постійним читачам «ДТ» як автор гострих публікацій.
Художник, мистецтвознавець, доктор філософії, учасник численних виставок, куратор міжнародних культурних проектів, автор п’яти книжок, великої кількості статей і монографій, професор Києво-Могилянської Академії — робота, яку Ольга Петрова трансформує у творчість у всьому його розмаїтті.
Ольга Петрова близька до шістдесятників, хоча вона молодша. Дух жінки-воїна гартувався, коли в 70-х роках доводилося обстоювати не тільки свої позиції, а й позиції друзів. Її ілюстрації до «Божественної комедії» Данте в ідеологічному відділі ЦК КПУ було кваліфіковано як сюрреалізм, і це було сигналом до цькування. Попри це вона продовжувала як мистецтвознавець, громадянин підтримувати молодих українських художників, котрих тоді ігнорувала офіційна критика. Володимир Цельтнер якось охрестив стиль Петрової-мистецтвознавця «суворим стилем». Петрова належить до покоління, яке знало всі «дива» періоду застою: допити в КДБ, неможливість творити, бути почутим, побаченим сучасниками, для котрих, власне, усе створювалося... Усупереч усім цим випробуванням, в еліті сімдесятників, зокрема в Петрової, міцнішала життєва сила. Ця сила давала тоді й дає сьогодні можливість протистояти нерозв’язаним проблемам, так само як і не потрапити в лабіринт компромісів.
Така рідкісна в постмодерністську добу чеснота Петрової, як громадянськість, виявляється в усіх іпостасях її особистості. Досить згадати її резонансні публікації останніх років на сторінках «ДТ» про трагічну долю «Стіни Пам’яті» (драма «художник і влада»), про вульгаризацію нашого суспільства новими шариковими тощо. Саме Ольга Петрова виступила ініціатором дискусії про недоцільність, несвоєчасність, художню сумнівність проектів монумента на майдані Незалежності в Києві...
Проте передусім Ольга Петрова — митець. Її таланту, професіоналізму віддають належне як шанувальники, так і конкуренти за творчим цехом.
О.Петрова взяла за правило щороку тішити своїх шанувальників виставкою. Але не слід вважати, що життя цієї пані — суцільне свято й успіх. Ціна створеного — це понад 18 робочих годин на добу за різних обставин і умов, іноді вельми критичних. Сальвадор Далі якось відзначив у щоденнику: «Заздрість інших художників завжди служила мені термометром успіху». Подолання різноманітних перешкод стало звичайним режимом для Ольги Петрової.
Проте всі проблеми, які постають за межами творчої сфери, не потрапляють у свята святих — до її майстерні, де живе невидима, але вочевидь присутня Муза. Теми картин Ольги, її виставок витають в ефірі. І художник бачить своє завдання у відході від раціональних знань, він має вгадати, вловити сутності художніх образів... Якось Ольга Петрова зізналася: «Я не намагаюся зрозуміти свої образи. Вони приходять до мене раптово у снах, десь у дорозі, у турботах дня сьогоднішнього й вимагають свого втілення. Ці образи зовсім не літературні й часто не матеріальні. Живопис, колір, фактура — втілення того, що не відходить від мене, поки не оживе на полотні. При цьому найістотніше для мене — універсальність простих цінностей...»
Отже, нинішню виставку присвячено Іспанії без кориди, а відтак, загальну тональність задає гімн життю. Для художниці Ольги Петрової Іспанія — знакова країна. Ольга була в ній кілька разів і потрапила під добрі чари людей, природи цієї країни, історії, сконцентрованої не лише в шедеврах мистецтва, а й у маленьких звивистих вуличках, подиху моря...
Діалог Іспанії та Петрової почався ще в юності, коли Ольга, зачарована прозою Сервантеса в блискучому перекладі Миколи Лукаша, створила ілюстрації до «Дон Кіхота». Не випадково філософія цього кумедного лицаря-альтруїста, котрий щиро захоплювався красою та захищав слабких, стала лейтмотивом життя мисткині!
На виставці «Іспанія без кориди» багато червоного — плоть, кров, пристрасть і синього — повітря, думка, нескінченність. А жовтий колір — світло, воля, самосвідомість, царственість — на цій виставці не домінує, лише вгадується у випромінюваному внутрішньому світлі. Завдяки зустрічі, злиттю кольорів-символів, навіяних спогадами про Іспанію, народжується фізична природа енергійних полотен. Експресія кольору не руйнує почуття таємниці, яке залишає експозиція. Безумовно, ця Іспанія дуже суб’єктивна й водночас це Іспанія, знайома багатьом потужною концентрацією духу.