Виявляється, прабатьки цимбалів, такого, здавалося б, не дуже поширеного і не дуже шанованого серед сольних музичних інструментів, були відомі вже близько шести тисяч років тому. А перші зображення простих ударних хордофонів (які, швидше, теоретично нагадують нинішні цимбали) знайдені на ассирійському барельєфі, датованому 3500 роками до н.е. І фортепіано — прямий нащадок цимбал, вірніше, їх різновиду — псалтеріуму, в якому була клавіатура. У народів Середземномор’я — єгиптян, євреїв, сирійців, греків, римлян — цей інструмент називався по-різному: самбуки, псалтеріон, барбитон. Саме псалтеріон, який супроводжував рецитації хвалебних пісень, дав назву вічній книзі — Псалтирю. У псалмі 150 згадується про «гучні кимвали, кимвали громогласні»... Гуслями ще з VI ст. н.е. називалися подібні інструменти в Київській Русі. Гуслі-псалтир зображені на фресці XI ст. у Софії Київській. Дивовижно, але, виявляється, на цимбалах грають у всьому світі, лише в Ірані вони називаються сантур, у Вірменії — сантир, Туреччині — кванун, Грузії — цинцила, Узбекистані — чанг, Киргизії — канун, Монголії — йоквін, В’єтнамі — там-тхап-лук і т.п. Фахівці стверджують, що цимбали були завезені в Європу з Близького Сходу в епоху середньовіччя, очевидно, у часи хрестових походів. Французький тимпанон (98-струнні цимбали, створені в епоху Людовика XIV) і сьогодні використовується насамперед для виконання музики епохи середньовіччя та ренесансу. У Німеччині також був створений свій різновид цимбал — гакбрет. Безпосереднім попередником нинішніх концертних цимбал став інструмент, створений в Австро-Угорщині Йожефом Шундою. Цей пештський майстер, працюючи при королівському дворі, не тільки теоретично обгрунтував 1874 року правомірність існування нового виду цимбал, а й освоїв їх серійний випуск. Про визнання в музичному світі винаходу Шунди свідчить шанобливий напис на фотографії, яку за півроку до смерті надіслав майстру Ференц Ліст. Найвизнанішим цимбалістом першої половини ХХ ст. вважається угорець Аладар Рац, з яким співробітничали Ернест Ансерме та Ігор Стравінський. Останній під впливом Раца навіть купив собі цимбали й зробив переклади деяких своїх фортепіанних творів для цього інструмента...
Про все це й чимало іншого можна було довідатися, а також почути звучання самих цимбал на Шостому всесвітньому конгресі цимбалістів, який вперше пройшов в Україні, у Львові. Сюди з’їхалися близько ста учасників із 11 країн світу — Китаю, Ізраїлю, Швейцарії, Німеччини, Угорщини, Чехії, Словаччини... Україну представляли Київ, Львів, Чернівці, Харків, Івано-Франківська, Волинська та інші області й регіони. Коли на гала-концерті у Львівській філармонії пролунав «Гімн цимбалістів», написаний спеціально до цієї події львівським композитором Богданом Котюком, і виконали його понад двадцять цимбалістів із різних країн світу (кожний грав на своєму інструменті, який має відмінність у якихось технічних деталях, оформленні чи звучанні) — це було вражаюче. А потім свою виконавчу майстерність на цимбалах показувала кожна країна окремо — виступаючи із сольним номером чи в супроводі симфонічного оркестру філармонії. Виконувалися твори композиторів-класиків Ліста, Стравінського, Чайковського, Дебюссі, Лисенка, Бартока та інших, а також сучасних композиторів, які пишуть для цимбал, — Анатолія Гайденка, Богдана Котюка, Лариси Донник, Мирослава Скорика, Євгена Станковича, Олександра Козаренка. А взагалі в ході конгресу можна було почути сучасний авангард і джаз, іскрометний фольклор і музику бароко, адже кожна делегація — учасник конгресу мала свій окремий виступ у Львівському палаці мистецтв. Отже, глядачі могли почути не лише чудову мелодійну музику, а й познайомитися з виконавцями, побільше довідатися про цимбали. До речі, перед гала-концертом у фойє філармонії представники різних країн виставили свої інструменти й дозволяли не лише роздивитися їх, а і доторкнутися, і навіть пограти. Так, китайські цимбали (квін) нагадували невеличкий будиночок-пагоду, а палички (в українській транскрипції «пальцятка») були зовсім тоненькими, але видавали найніжніші та найтонші звуки. Представник Ізраїлю, іранець, демонстрував іранський сантур, який має особливе звучання. Чимало цимбал розрізнялися за розміром, вагою (деякі — до ста кілограмів), будовою та діапазоном звучання, але принцип гри на цих інструментах у всіх народів світу практично той самий.
Сьогодні цимбали стають дедалі поширенішим інструментом — не лише ансамблевим, а й соліруючим. І в цьому також чимала заслуга Міжнародної асоціації цимбалістів, створеної десять років тому угорською цимбалісткою Вікторією Геренцар. Нині в асоціації 108 членів — колективних та індивідуальних, усього понад тисячу чоловік — музикантів і теоретиків музичного мистецтва, які люблять і пропагують цимбали. Раз на два роки члени асоціації організують усесвітні конгреси цимбалістів, причому щоразу в іншій країні. Перший конгрес відбувся в Угорщині. Потім були Чехія, Словаччина, Білорусь, Молдова й ось тепер — Україна. «Піднімати» захід на місцевому рівні допомагали не лише творчі спілки та громадські організації, а й Львівська облдержадміністрація, яка перейнялася важливістю події. А головним організатором з українського боку був львівський цимбаліст, викладач Львівської музичної академії, заслужений діяч мистецтв України, член президії міжнародної асоціації цимбалістів Тарас Баран. З сольними концертами він об’їздив усі країни Європи, був на інших континентах, тому про цимбали знає чимало. Скрізь, де може, пропагує цей інструмент. І не тільки практично як музикант-віртуоз, а й теоретично. Тарас Баран видав кілька книжок про цимбали, у тому числі й монографію «Світ цимбалів» на чотирьох мовах (українській, німецькій, англійській і французькій), де ввів порівняльну термінологію з будови інструмента, запропонував новий загальний нотозапис і графічне зображення характерних символів, відновив (за записами Лисенка і Хоткевича) назву ударних паличок — «пальцятка» і чимало іншого. Все це зроблено для того, щоб музикант-цимбаліст з іншої країни, узявши українські ноти, міг їх прочитати та зіграти.
Не лише Тарас Баран, а й чимало інших цимбалістів і теоретиків музики приїхали на конгрес не голіруч.
— Обов’язковий атрибут наших конгресів, — розповідає голова міжнародної асоціації цимбалістів Вікторія Геренцар, — проведення науково-теоретичних конференцій, на яких ми обговорюємо нову літературу, яка виникла за минулі два роки, обмінюємося досвідом гри на інструменті, учасники привозять із собою ноти нових творів, поширюють їх. На жаль, ми не можемо похвалитися достатнім нотним матеріалом. Та на нинішній конференції ми, приміром, довідалися, що на німецьких цимбалах (гакбриті) з’явилися педалі. Чехи теж привезли новий інструмент, як, утім, і угорська делегація. Наш інструмент став менший за розміром, його легше переносити. Цимбали дуже поширені в Угорщині, є чимало традиційних шкіл. У нас виконується як фольк (циганські мелодії), так і класика. Як виникла ідея об’єднання цимбалістів? Я як фаховий музикант виступала в багатьох країнах світу й побачила, що й там є інструменти, дуже схожі на мій. Я нічого не знала про ці інструменти, і мені спало на думку запросити музикантів — цимбалістів з інших країн на зустріч в Угорщину, до Будапешта. На цьому першому конгресі вирішили створити міжнародну асоціацію, яка нинішнього року відсвяткувала своє десятиріччя. Зараз музиканти-цимбалісти отримали більш широкі можливості брати участь у міжнародних конкурсах, фестивалях, концертах. У майбутньому я бачу великі перспективи для цимбал: цей інструмент активно вводиться в навчальні плани музичних шкіл, училищ, консерваторій, академій.
... Пролунали останні акорди цимбалістів. Артисти зачохлили свої досить об’ємні інструменти — з ними їм нелегко пересуватися на великі відстані, але музиканти своїм цимбалам безмежно вірні. Львів залишиться в їх пам’яті та серцях як місто, яке вміє цінувати прекрасне. А один з одним вони попрощалися лише на два роки — до наступного конгресу, який відбудеться у Швейцарії.