Маестро Гергієв диригує оперою Россіні «Подорож у Реймс» |
Міжнародний фестиваль класичного мистецтва «Київська Русь» відбувся, коли вітчизняний політикум, стомлений виборами, фальсифікаціями та інсинуаціями, поїхав поправляти підірване державними справами здоров’я до теплих країн — подалі від народу. А народ, у нашому випадку інтелігенція, у цей час захоплено приймав концерти та спектаклі «Київської Русі». Цей фестиваль уже нині називають головною музичною подією року.
Ідея організувати фестиваль, як відомо, належала Володимиру Гришку, а художній керівник і директор фестивалю маестро Валерій Гергієв підхопив її, продумав унікальну програму і реалізував її на всі сто відсотків. Разом вони роздобули гроші, вклали у фестиваль талант, енергію. Нарешті, провели його на вищому світовому рівні (що відзначили і Маріїнський театр, і гості-учасники, і публіка) за допомогою компанії-співорганізатора «Альянс Шатро» (лідера знакових акцій в останні 8 років).
Особливий феномен фестивалю — публіка. Якийсь несподіваний вибух емоцій, які раніше дрімали. Багато хто навіть плакав від захоплення — у буквальному значенні слова. Маестро Гергієва та його музикантів оглушали шквалом оплесків. Публіка з завмиранням серця слухала кожний звук музичного потоку, ловила поглядом кожний помах диригентської палички Гергієва, що створювало неповторну атмосферу гармонійного єдиного подиху залу та виконавців. Усе це тому, що виник рідкісний, майже забутий, стан відновлення, очищення та захоплення. «Підміною» ситий не будеш, а концерти та спектаклі фестивалю — музичні першотвори.
Фестиваль тільки розпочав відлік і квитки роздавали благодійно. Тобто адресно — музикантам, студентам, пенсіонерам, просто цінителям мистецтва. Врешті-решт, на спектаклях і концертах були присутні ті, для кого це справді необхідно як повітря. А взагалі, як пожартував маестро Гергієв, чим менша вартість квитків, тим менше в залі дзвінків мобільних телефонів. Тобто тим вища культура публіки.
РОССІНІ. «ПОДОРОЖ У РЕЙМС». Ця опера «божественного маестро», як назвав великого італійського композитора Генріх Гейне, мало відома широкій публіці. Написано вона набагато пізніше «Севільського цирульника», у період, коли Россіні перебував у Парижі та очолював італійський оперний театр. Сучасна інтерпретація «Подорожі» здійснена зі справжнім паризьким шиком і витонченістю командою постановників із Франції: актором і режисером Аленом Маратрою (працював із Пітером Бруком, якийсь час стажувався в студії Петра Фоменка), художником-постановником П’єром-Аленом Бертолою, художницею по костюмах Мірей Дессанжі і художником по світлу Паскалем Мера.
У спектаклі надто багато незвичайного..., одягнені в білі фрачні пари, диригент і оркестр, який сидить на сцені, а не в оркестровій ямі, вишукані мізансцени, чудові костюми в дусі високої моди стилю new look 1950-х, філігранне бельканто і феєричний артистизм солістів (якому можуть позаздрити драматичні артисти) — випускників Академії молодих співаків Маріїнського театру під керівництвом Лариси Гергієвої (відповідального концертмейстера постановки), віртуозна гра оркестру, тонке відчуття стилю та форми.
Цей спектакль хочеться просто переказувати, настільки він видовищний, продуманий, винахідливо поставлений. Наприклад, початок, коли глядацька зала, яка перебуває в очікуванні, раптом наповнюється артистами хору та оркестру Маріїнки з якимись безкінечними валізами і картонками в руках. Співаки та оркестранти, які потішно метушаться і закликають усіх негайно їхати в Реймс, миттєво влаштовують справжній театральний балаган, який не припиняється до самого фіналу. Спеціальним подіумом, який перетинає зал, на сцену виходить і Валерій Гергієв, у вінтажному пальто й котелку, змахує рукою — і гігантський французький прапор, який закриває сцену, злітає, відкриваючи за собою витончену декорацію, яка представляє собою пансіон «Золота лілія», де, власне, й відбувається вся дія. А далі — калейдоскоп вигадок, асоціацій, натяків, пародій: генерала Лібенскофа вивозять на справжньому, а не бутафорському білому коні — збірний образ росіянина в уявленні іноземця: шашка, каракулева шапка з кокардою, світла шинель із каракулевим коміром, тільник під кітелем і манери солдафона. А поетеса Корінна випливає в зал на спеціальному подіумі, немов у модному дефіле, у величезній сукні-коконі з електричними лампочками, нагадуючи чи то фільм «П’ятий елемент», чи то фінальний акорд тижня Паризької моди. І так до нескінченності. Природно, можна не уточнювати, що зал ревів від захоплення.
ФІЛАРМОНІЧНІ КОНЦЕРТИ. На них пролунали 3-й фортепіанний концерт С.Рахманінова, 10-та симфонія Д.Шостаковича, 1-й фортепіанний концерт С.Прокоф’єва і 1-й скрипковий концерт Д.Шостаковича. Словом, зріз російської музики XX століття.
Музикою Рахманінова, кровно пов’язаної з емоційно-духовною сферою другої половини XIX століття, але збагаченої гостро-ліричним відчуттям і пульсом XX століття, що нервово б’є, відкрився інструментальний розділ фестивалю. Чудовому московському піаністу Олексію Володіну і маестро Гергієву повною мірою вдалося втілити те, що колись було сказано про композитора: «Рахманінов був створений зі сталі та золота. Сталь — у його руках, золото — у серці».
1-й фортепіанний концерт Прокоф’єва блискуче виконав Ігор Четуєв — український піаніст, із яким Гергієв уперше зустрівся і зіграв на «Київській Русі». Цей концерт, написаний молодим звергателем основ, сповнений радісною сонячною енергією в крайніх розділах і сором’язливою ніжністю — у середньому, Четуєв виконав чудово.
Один із перших скрипалів світу Вадим Рєпін, виконуючи 1-й скрипковий концерт Дмитра Шостаковича, гостро підкреслив зухвалу ексцентрику в жорсткій сутичці з реаліями. Рєпін був потужний і віртуозний, так само, як і маестро, який змусив публіку буквально тремтіти, плакати, радіти.
10-та симфонія Шостаковича — особливо глибоко особистий, емоційний твір композитора. Тема трагічної долі художника з пронизливою гостротою донесли Гергієв та його професіональний та музично досконалий оркестр.
ВАГНЕР. «ПАРСИФАЛЬ» І КОНЦЕРТНЕ ВИКОНАННЯ 3-го АКТУ «ВАЛЬКІРІЇ». Загальновідомо, що постановка опер Вагнера — це завжди титанічне й далеко не кожному оперному театру доступне звершення. Так вийшло, що впродовж фестивалю слухач пережив у стислий термін найколосальніші еволюційні зміни, що відбулися в оперному жанрі з часом, із зміною культурних епох, світоглядів. Замість звичної номерної структури, із її закінченими аріями, ансамблями, хорами в опері, — зазвучали вагнерівські великі драматичні монологи-речитативи, розгорнуті нескінченні діалоги. І на чолі усього — оркестр; носій сенсу дійства з його складною системою лейтмотивів. Англійський режисер Тоні Палмер утягнув публіку в ритуальне, екстатичне дійство. Простір театру використовував для надання вагнерівській містерії особливого акустичного образу, перетворюючи зал на подобу старогрецького театру: із ярусних балконів чути далекі хорали міді, яким відразу відповідає струнна група в оркестровій ямі, із третього ярусу ллються ангельські голоси (дитячий хор), потойбічний, із труни, голос лицаря Титуреля веде діалог із сином, зринаючи десь вгорі. Гарна (якоюсь урочистою, навіть страшною красою) сценографія львівського художника Євгена Лисика ще більше додає майже шестигодинній музичній махині містичної захопленості, навіть внутрішнього тремтіння, що доречне в церковній літургії і дуже рідко досягається в оперних вагнерівських постановках. Безвинність головного героя, яка вселяє жах тим, чия совість нечиста, у стихійному потоці вагнерівської музики, хоч як це дивно, виявилася надзвичайно затребуваною нашим слухачем. Очевидним став той факт, що людям, як і раніше, потрібні істинні ідеали. Подумалося, що Вагнер вважається надто складним для сприйняття, часто нагнітає похмуре відчуття катастрофи, що насувається, його музика бурхлива, грізна, нерідко песимістична, але не безвихідна, — дуже потрібна сьогодні сучасному слухачеві.
Фінал фестивалю, і над залом Національної опери України лунає така знайома вагнерівська тема польоту валькірій. На сцені — знову феноменальний маестро та оркестр Маріїнського театру, бездоганні солістки-валькірії та грандіозний у всіх сенсах гість фестивалю бас-баритон №1 планети Брін Терфель (Великобританія) у ролі Вотана. Він представив слухачу невблаганно грізне божество, що карає й водночас глибоко страждає, саморуйнуючу особистість. Приголомшливий голос Терфеля, багатий тембральними нюансуваннями, дивовижно тонка, камерна та водночас космічно потужна манера виконання справді приголомшили...
«Енциклопедично освічений музикант», «диригент від Бога», «музикант, який володіє приголомшливим відчуттям форми та часу, який уміє витягати із симфонічного оркестру надзвичайне за силою впливу звучання, «людина-оркестр», «дирижер-холдинг»... Маестро Гергієву не звикати до пишномовних компліментів. Та він на них справді заслуговує. Залишається тільки сподіватися, що майбутнього року російський «Внешторгбанк» і український Укрсиббанк разом із Російськими залізницями та українською компанією Midland Resources Holding Ltd Едуарда Шифріна допоможуть провести фестиваль. А, можливо, до них приєднаються і нові спонсори, меценати, партнери. А політикам і бізнесменам, які ігнорують справжнє мистецтво (немає, певне, у світі країни, крім України, де Гергієва не зустрічали б на рівні керівників держав), хочеться сказати: велике спасибі!
…Спасибі за те, що в залі не звучали провінційні промови та містечкові гасла. Спасибі за виключені мобілки і за відсутність непотрібного офіціозу... Спасибі за захоплені очі справжньої публіки, яку все-таки не удалося винищити ні вічними виборами, ні серіалами, ні тотальною поп-фальшю нашої повсякденної метушні.