Наприкінці 2000 р. у дніпропетровському видавництві «Січ» накладом 3000 примірників побачили світ оповідки (новели) Дж.Боккаччо «Декамерон» —видатна літературна пам’ятка середини XIV сторіччя. Це вже четверте її видання українською мовою саме в перекладі Миколи Лукаша.
Історія цього видання досить цікава.
З повним текстом новел у Росії познайомилися лише 1896 р. Переклад з італійської здійснив професор Петербурзького університету Олександр Веселовський (1838—1908).Наше покоління переважно читало «Декамерон» у тому ж перекладі за московським виданням 1955 р., ілюстрованим венеціанськими дереворитами 1498 р.
Перше українське видання у перекладі безпосередньо з італійської видатного нашого лінгвіста Миколи Лукаша (1919 — 1988) здійснено 1964 р. київським видавництвом «Дніпро». Передмову до нього написав відомий літературознавець, поет і перекладач Григорій Кочур (1908—1994), оформив художник Ісак Хотинок (1908—1980). Художнім редактором був Борис Тулін. Новели побачили світ накладом 65 000 примірників і це видання швидко розійшлося. Зважмо на час: «хрущовська відлига», вперше — українською! Отже, успіх видання перевершив усі сподівання. Але оформлення було надто скромне.
В архіві київського графіка, заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979), старшого брата автора цих рядків, зберігся аркуш цупкого паперу — записка, датована 21 січня 1965 р., такого змісту:
«Георгію! Тобою зацікавились у справі про друге видання «Декамерона». (Перше ти, певно, бачив). Треба буде під’їхати до Кочура. Для цього на тебе чекатимуть о 10.00 ранку 25 січня в будинку № 7, кв. 61 (5 поверх) по вулиці Госпітальній у відомого тобі такого Євреїнова Ю. Якщо не зможеш 25-го, то напиши поштівку зі своїми пропозиціями. Вони будуть прийняті. Пиши Юрі. Май на увазі, справа невідкладна.
Привіт родині. Твій В.Нечай».
(Звернімо увагу на слова «тобою зацікавились...»)
На цьому ж аркуші накреслено схему, що докладно пояснює, як краще дістатися вказаної адреси.
Свого часу усі троє: Георгій Малаков, Юрій Євреїнов та Володимир Нечай навчалися у Київській художній школі ім.Т.Шевченка, приятелювали й опісля, хоча доля склалася порізному: один став художником, другий — архітектором, третій — військовим льотчиком, до речі, однополчанином першого українця-космонавта Павла Поповича.
На час написання записки Г.Малаков уже був відомий широкому загалу як ілюстратор багатьох десятків книжок, що виходили друком у київських видавництвах, десятків повістей та оповідань, що друкувалися в українських часописах, та як майстер станкової графіки у техніці лінориту. На той час з його серіями естампів «Київ 1941—1945 рр.», «Бенілюкс», «Навколо Європи», «Т.Шевченко» та особливо — «Середньовічні сюжети» і «Завойовники морів» познайомилися відвідувачі республіканських та всесоюзних художніх виставок. Ці твори широко репродуціювалися в спеціальній та масовій періодиці.
...Якраз у дні, коли готувалася ця стаття, до її автора зателефонувала незнайома радіослухачка, що чула радіопередачу про Георгія Малакова і під її враженням побажала передати лист і фото Георгія, надіслані її сестрі, Ларисі Квасницькій, 6 січня 1965 р., власне, за два тижні до написання записки Володимиром Нечаєм. Такий от збіг... Відповідаючи юній читачці, захопленій творами Георгія, останній, зокрема, писав про себе:
«Малювати почав з дитинства. Це захоплення всіляко підтримувалось батьками. 1949 року закінчив Київську художню школу ім.Т.Шевченка, того ж року поступив до Київського художнього інституту, на графічний факультет, навчався у В.Касіяна, О.Пащенка. Від третього курсу нашою майстернею керував чудовий графік проф. І.Плещинський. 1955 року закінчив інститут. Дипломною роботою було художнє оформлення одного з найулюбленіших мною творів —повісті О.Купріна «Поєдинок». Ось так і продовжую працювати в книжковій графіці, співпрацюючи з видавництвами «Молодь», «Веселка» та ін. Крім того, працюю в станковій графіці, зокрема — в лінориті. Робота ця вже є цілковито індивідуально творча, оскільки, на відміну від ілюстрування, ідея, задум та фантазія — все власне».
Мистецтвознавці відзначали властиві роботам Г.Малакова оригінальну композицію, знання деталей архітектури, військового спорядження, одягу, побуту різних часів, зокрема — доби Другої світової війни та європейського середньовіччя. Ті знання йшли від давніх, ще з дитинства, уподобань митця. Збереглися десятки малюнків Георгія на теми лицарської романтики, морських мандрів, амурних пригод середньовічних ченців тощо. Тобто, тема «Декамерона» лежала безпосередньо в колі мистецьких захоплень та особистої вдачі художника Георгія Малакова.
На превеликий жаль, уже пішли у вічність усі безпосередні учасники тої зустрічі в Григорія Кочура, про яку йдеться в записці, і яка, судячи з подальшого перебігу подій, таки відбулася.
Невдовзі, того ж 1965 р., Георгій поринає у мистецьке прочитання «Декамерона», робить перші начерки, ескізи майбутніх ілюстрацій, вивчає побут, одяг, деталі та особливості життя Італії середини XIV сторіччя.
1966 роком датовано кілька перших ілюстрацій Г.Малакова до новел Дж.Боккаччо: «Чернець і абат» (день 1, оповідка 4), «Пограбування Рінальдо д’Есті (день 2, оповідка 2), «Продаж діжки» (день 7, оповідка 6), «Покарання Спінеллоччо» (день 8, оповідка 8), ще три завершені естампи, фактично —ілюстрації до новел, підготовчі малюнки до дев’яти новел. Поки що митець перебував у вільному доборі сюжетів, які, на його думку, найцікавіше могли б розкрити ключові епізоди і підкреслити сам характер унікального твору. Звичайно, не могло бути й мови про сто ілюстрацій до ста новел. Тим більше, що деякі з них, із суто філософським, абстрагованим змістом взагалі неможливо ілюструвати.
Тоді ж, у 1965—67 рр., художник виконав кілька естампів у власній оригінальній серії, яку назвав «Середньовічні сюжети», — за мотивами та під враженням оповідок-новел «Декамерона». Це — «Сповідь», «Шах», «Після турніру», «У похід», «Роздуми», «Вечеря», «Спрага» та ін.
А потім сталося незрозуміле... Процитуймо, втім, професора Юрія Белічка — зі щойно виданого Національною бібліотекою України ім.В.Вернадського каталогу-альбому «Георгій Васильович Малаков», упорядкованого мистецтвознавцем Наталією Белічко (с. 108—109):
«Від часу нашого знайомства з Георгієм я не лише спостерігав за його роботою, насолоджуючись майстерністю і гостротою фабульного звучання його творів, розкриваючи для себе нові і нові, ще не звідані грані його обдарування, навіть в давніших роботах, але й не нав’язливо втручався в творчий процес на правах такого собі симпатизуючого радника. Георгій не заперечував... Був він унікальним майстром малюнка, що знаходило вияв, зокрема, в одній галузі, в якій він не мав собі рівних, — зображенню еротичних сцен, іноді в досить ризикованих ситуаціях. Але завдяки природному такту, відчуттю етики і естетики, завжди з честю виходив з ситуації, не зневажаючи на правила пристойності. Жартуючи, називав ці роботи «для тих, хто палить», маючи на увазі дореволюційні коробки для цигарок із фривольними сценками на зворотному боці кришки задля збільшення попиту. Я собі став міркувати: «Гине талант», — бо ж кращого ілюстратора для «Декамерона», щойно чудово перекладеного з італійської Миколою Лукашем, годі й шукати. Звернувся з пропозицією до Бориса Туліна, що працював тоді художнім редактором у видавництві «Дніпро». Довго пояснювати і пропонувати не довелося. «Вважайте, що йому вже замовлено, нехай приступає до роботи», — такою була відповідь. Георгій з насолодою розпочав працю над ілюстративним циклом, ряд аркушів завершив, багато новел реалізував на стадії ескізів. Навіть ці ескізи складають велику цінність наочністю і оригінальністю розв’язаної в них фабули. І досі не знаю, чому раптом замовлення передали Олександрові Данченку: чи то з огляду на його незаперечний авторитет у видавничої адміністрації і впевненість, що робота буде виконана завчасно. А Малаков, з його капітальністю рішення циклу, викликав побоювання у зриві календарних видавничих планів? Дізнавшись про це, Анатолій Базилевич з властивим йому сарказмом зауважив: «Як вони (видавці. — Авт.) на таке пішли? Адже Сашко ніколи навіть своїй дружині не зраджував, який вже тут «Декамерон»!»
Відтак 1969 р. новели в перекладі М.Лукаша вдруге побачили світ у видавництві «Дніпро», тепер вже меншим накладом — 25 000 примірників — з ілюстраціями О.Данченка; макет та художнє оформлення виконав Б.Тулін.
Тим часом, лінорити Г.Малакова — ілюстрації до «Декамерона» та «Середньовічні сюжети» — вже широко експонувалися на виставках, репродуціювалися в різних виданнях. У монографії «Георгій Малаков», що побачила світ у видавництві «Мистецтво» 1974 р., Ю.Белічко зауважував, зокрема, що ілюстрації до «Декамерона» Г.Малакова «...відзначаються оригінальністю, життєвою переконливістю, повнокровністю образів та яскравим гумором і з повним правом можуть вважатися цінним внеском в образотворчу інтерпретацію шедевра світової літератури». Згодом, у збірнику «Мистецтво і життя», виданому 1978 р., Ю.Белічко, порівнюючи роботи О.Данченка, писав: «Набагато повнокровніше, артистичніше, опукло-матеріальніше у відтворенні антуражу розв’язав те ж саме завдання в незавершеному, на жаль, циклі ліногравюр (1966 р.) Г.Малаков. Нестримна вигадка, життєлюбність, доброзичливий гумор — такі риси властиві кожному з аркушів, що прекрасно відтворюють вузлові епізоди відповідних новел. Оповідність, інформативна змістовність, не заважаючи звучанню образу в цілому, надають ілюстраціям особливої принадності, вводять читача в неповторний світ, в якому живуть і діють герої «Декамерона», розкривають їх взаємостосунки».
26 травня 1981 р., коли Георгія Малакова вже майже два роки не було серед нас, художня рада видавництва «Дніпро» розглянула твори митця, виконані в різний час до «Декамерона», й одноголосно ухвалила доцільність видання новел в оформленні та з ілюстраціями Г.Малакова. Минув рік. У листі від 22 липня 1982 р. видавництво «Дніпро» запевнило батьків художника, що «таке видання у перспективі безперечно можливе». Згодом добірку різночасового ілюстративного матеріалу (до 250 аркушів!) було передано, згідно з пропозицією художньої ради видавництва «Дніпро», до редакції дослідно-експериментальних зразків книжкової продукції. Очолював редакцію Ростислав Ліпатов —досвідчений знавець книжкової справи та добрий знайомий Георгія Малакова.
Тим часом, в 1982 р. відбулися персональні виставки творів Г.Малакова у Києві, Дніпропетровську, Одесі, Маріуполі, Донецьку, Харкові, Львові, Вінниці, Керчі, а в 1984 — в Москві. Книги відгуків цих виставок, рецензії у пресі рясніють схвальним сприйняттям творів митця найширшою громадськістю, а, серед іншого, — мріями побачити «Декамерон», ілюстрований Г.Малаковим.
Наприкінці 1983 р. батьки художника, наснажені тріумфальним успіхом тих виставок, звернулися до Держкомвидаву УРСР з проханням внести до тематичного плану видавництва «Дніпро» третє видання «Декамерона» — з урахуванням розробок редакції дослідно-експериментальних зразків книжкової продукції. Так у жовтні 1985 р. новели Дж.Боккаччо вийшли 55 томом у ... видавничій серії «Вершини світового письменства» накладом 150 000 примірників. Але ця серія передбачала стандартне оформлення: типова обкладинка на один сюжет, фронтиспис та шмуцтитул. Отак з усього доробку Г.Малакова лише одна повноцінна та водночас «найцнотливіша» ілюстрація —«Пограбування Рінальдо д’Есті — потрапила на фронтиспис, на обкладинку пішла нескладна двофігурна композиція, а на шмуцтитул згодився власний екслібрис художника — із заміною літер на орнаментику «в дусі». Формально видавництво виконало своє рішення, але прихильники творчості Георгія Малакова очікували на інше.
1986 р. за роботу над новим макетом «Декамерона» взявся приятель Георгія, відомий художник-графік Борис Бродський. За участю автора цих рядків знов було переглянуто сотні малюнків та естампів Г.Малакова, в яких так відчувався стиль новел. Знов прискіпливо перечитали «Декамерон», шукаючи сюжети, дотичні до тих чи інших робіт митця. Готовий макет, до роботи над яким Борис Бродський поставився з великою відповідальністю й належною повагою до пам’яті Георгія, невдовзі було передано до дніпропетровського видавництва «Січ». Аж тут настала так звана перебудова в суспільно-політичному житті та, пов’язана з цим, з одного боку, — можливість видавати все без застережень, з іншого — економічні негаразди. Збігли роки, перш ніж, нарешті, четверте видання «Декамерона» українською мовою таки побачило світ!
Видання прикрашено автентичними ілюстраціями Г.Малакова: «Монах і абат» (день 1, оповідка 4), «Пограбування Рінальдо д’Есті» (день 2, оповідка 2), «Монах біля персів» (день 3, оповідка 8), «В келії» (день 3, оповідка 8), «Продаж діжки» (день 7, оповідка 2), «Втеча» (день 7, оповідка 6), «Покарання Спінеллоччо» (день 8, оповідка 8), а також аркушами із серії «Середньовічні сюжети», створеними, як зазначалося, саме за мотивами оповідок Дж.Боккаччо («Сповідь» — д.З, оп. 10; «Вечеря» — д.4, оп.З; «Двобій» — д.5, оп. 5; «Шах» — д.7, оп. 7; «За кухлем пива» — д.7, оп. 10; «Роздум» — д. 10, оп. 8; «У похід» — д. 10, оп. 9, а також — «Спрага»). До кожного з десяти «днів» дано кінцівки — фрагменти з ліноритів Г.Малакова — дотичні одному з сюжетів оповідок.
Тепер вже не було в Україні Б.Бродського, видавництво не мало можливостей здійснити його проект повністю... А передбачався гарний візерунчастий форзац та, головне, — максимальне використання усіх ілюстрацій Георгія Малакова від готових до ескізів та начерків — з, ясна річ, відповідним коментарем. На жаль, видавництво не скористалося з такого проекту, певно, через фінансові обмеження. Так само шкода, що не скористалися готовим титулом роботи Г.Малакова, зробивши власний, досить спрощений. Сторінкові ілюстрації слід було розмістити з дотриманням належних відстаней по вертикалі та можна було б супроводити посиланням на сторінку в тексті. Мабуть, не варто було калічити композицію «Середньовічних сюжетів». Варто було хоч кількома рядками розповісти про історію створення цих ілюстрацій. Не враховано можливості паперу № 1 — двосторонній друк ілюстрацій на ньому виглядає невдало. Але ці прорахунки суттєво не применшують важливості самого факту — видання відбулося! Радіймо з цього?