Геннадій Сидоров |
Може, ви будете сміятися, але 17 червня 2003 року я зрозуміла, що є все-таки правда в житті. Режисер-дебютант Геннадій Сидоров переміг у фестивальному марафоні. І як! Приз Гільдії кінознавців і кінокритиків Росії, приз ФІПРЕСІ, приз за кращий дебют і головний приз фестивалю «Кінотавр» — «Золота троянда». За багато років роботи на фестивалі такого успіху я просто не пам’ятаю.
Наша зустріч із Геннадієм Сидоровим відбулася після закриття фестивалю, вранці, коли він справді прокинувся знаменитим.
— Геннадію, приєднуючись до сонму щирих поздоровлень, не можу не поцікавитися: ви відчували, що перемога буде настільки феєричною?
— Ні, кажу абсолютно щиро. Коли після дуже престижного призу ФІПРЕСІ ми отримали ще й приз за кращий дебют, я заспокоївся і поклав милицю на підлогу (Сидоров ще не одужав після автомобільної аварії). І коли при оголошенні головних призерів фестивалю почув своє прізвище, спочатку нічого не зрозумів і на якусь мить оглух. Уже пізніше, згадуючи цей момент, я подумав: невже щастя приходить у супроводі глухоти? Потім було різне — поздоровлення, поцілунки, бенкет, журналісти... Я прийшов у номер, випив дві склянки горілки й ліг спати, вивівши для себе формулу абсолютного щастя — глухота плюс дві склянки горілки. Жарт, але тоді я так відчував...
— Кому першому зателефонували після церемонії закриття?
— Своєму синочкові — Вовчику, Волецику. Йому вже 15 років, він працював у нас у картині асистентом художника й теж має відношення до перемоги.
— Ви не лише режисер і виконавець ролі майора у фільмі, а й автор сценарію. Як виникла сама ідея картини?
— Парадоксально, але це сталося в Австрії, в Інсбруку, в альпійському зоопарку, де ми гуляли з дружиною, геніальним, на мій погляд, режисером Ларисою Садиловою («З днем народження!», «З любов’ю. Ліля»). Може, це просто була ностальгія по дому. Дуже хотілося в Москву, навіть, швидше, у Брянськ — ось і придумалася ця проста, на перший погляд, історія.
— Де знайшли своїх старих?
— Просто сіли в джип і поїхали вибирати натуру. «Пригальмували» у селі Клоково Сусанінського району Костромської області.
— А як бабусі сприйняли «кіношний десант»?
— Вони дуже довірливі, дуже люблять кіно, і коли до села приїхала знімальна група з 40 чоловік, з автобусами, камерами, різноманітними кабелями й проводами, галаслива й непередбачувана, вони прийняли нас дуже доброзичливо. Понад те, старі мої дуже допитливі. Ще не розуміючи, що ми робимо, вони охоче відгукувалися на будь-яке прохання. Приміром, кажу: «Треба тут встати та постояти». Беззаперечно стають на зазначене місце і стоять скільки потрібно. «Усе, — кажу потім, — ви вже «засвітилися» в кіно. Працюватимемо далі».
Деякі, щоправда, не відразу прийняли нас. Пам’ятаєте Галю-матюкальницю?
— Надзвичайна бабка!
— Ні-ні, не бабця, не бабуня. Лише стара! Адже я не просто так назвав свій фільм. Отже, Галя-матюкальниця спочатку зовсім не хотіла зніматися. Та на майданчик приходила регулярно і «крила» мене на всі заставки: і до криниці не можна підходити й чіпати її руками, а вже тим паче сідати на зруб м’яким місцем… І я не думав, що мені вдасться викликати довіру до себе. А потім, коли знімався епізод приїзду узбеків, запитав, а якщо подібна ситуація сталася б у їхньому селі, що б вона сказала? І Галя все сказала! Я не повторюватиму, можна? (Сміється.)
— Як довго знімалася картина?
— Рівно сорок один день.
— І всі вечори, наскільки я розумію, проводили разом із своїми старими?
— Звісно. Ми базікали з ними. Вони наливали мені самогончик, і розпочиналася щиросердна розмова. Адже в Росії, щоб привернути до себе людину, необхідно випити з нею по чарці. І тоді тобі повірять.
— Геннадію, а як виник у фільмі персонаж, якого можна назвати «сільським дурником»?
— Це окрема історія. У мене є друг, учень Євгена Матвєєва, Ігор Неупокоєв, який робить, мені здається, найбільшу за своєю душевністю справу. Він створив «Театр простодушних». Його актори — люди з обмеженими фізичними можливостями, яких називають даунами.
Ігор давно запрошував мене подивитися спектаклі, які він ставить. І в один прекрасний вечір, вирішивши відпочити від написання сценарію, я прийшов до нього. І побачив Сергія Макарова — він «прима-балерина» у цьому театрі. І зрозумів: його потрібно, необхідно знімати! І переписав сценарій під Сергія. Тепер, якщо пам’ятаєте, фільм починається з нього й ним закінчується. Тому що він — не даун, він — Іван-дурник, якого всі люблять. Він — сама істина, оскільки не вміє брехати, завжди каже правду. Пригадайте віршики, які він вимовляє наприкінці фільму:
Как в Стране мы Дураков
Долго будем мучиться…
Нам поменьше б м…..в —
Все у нас получится!
Хай-не-не!
Я дуже сумую за тим простором, який називався Радянський Союз і який ми втратили. Може, ситуація в нашому фільмі — маленька модель нового суспільства. Ми хотіли сказати: люди, якщо до вас на батьківщину приходить людина іншої віри, іншої національності, але без злого умислу, без автомата і розпочинає на вашій землі робити добрі справи — відновлювати електрозв’язок, приміром, — дай Боже йому здоров’я! І після всіх катаклізмів, які сталися у фільмі, фінальна пісня узбека, який влаштувався в російській глибинці, звучить так:
Я пьян. Но я пьян не от вина,
а потому что счастлив.
Я счастлив оттого, что все хорошо.
И потому, когда я счастлив, — я пьян!
И — крутится
построенный им ветряк…