Художня Одеса до нинішньої осені набагато краще знала молодого, яскравого скульптора й архітектора Олександра Гегамяна, ніж його батька, монументального живописця. Ні, всім було відомо, що Валерій Арутюнович (за паспортом Валік) був засновником і викладачем художньо-графічного факультету Одеського педагогічного інституту імені К.Ушинського, виховав безліч учнів, а вдома, на самоті, писав якісь грандіозні полотна й картини, які показувати на виставках не бажав. Живописцем була й мама Аліка Гегамяна, Болеслава Самійлівна Михайловська. Усі, хто знали цю родину, сходилися в однім: у таких шановних батьків і раптом такий галасливий, по-кавказькому демонстративний, відверто богемний син... Утім, у наявності таланту ані батькам, ані Аліку не відмовляв ніхто. А нині, коли в Одеському художньому вузі пройшла перша, на жаль, посмертна, виставка живопису та графіки Валерія Гегамяна (Болеслава Михайловська пішла з життя на кілька років раніше від чоловіка), раптом стало зрозуміло, звідки в сина ця чуттєвість ліплення, артистичність обробки дерева чи каменю. Особливо каменю... Ми бачили продовження, а настав час, і перед нами постав першопочаток. З Одеси виставка поїхала до Києва, де її планують показати в залі Національної спілки художників України. Кінцевий пункт подорожі творів Валерія Гегамяна — галерея сучасного мистецтва Національного музею Вірменії, яка одержала спадщину художника в дар згідно з його заповітом.
...Валерій Гегамян народився 7 квітня 1925 року в селі Гарні. Його батько, Арутюн Ханагян, був актором, відомим коміком Єревана. Незалежний характер, дотепність — цього було досить, аби закінчити життя в сталінських таборах. Мати Валерія Арутюновича походила зі стародавнього княжого роду Тер-Меліксіціан, отож узяти дівоче прізвище було ще небезпечніше, ніж залишатися на прізвищі репресованого чоловіка. Ім’я дідуся маленького Валіка було Гегам, ось мати й записала його Гегамяном. Зростав хлопчик в атмосфері любові, грав на сазі, мріяв стати композитором — на його музичні здібності звернув увагу Арам Хачатурян.
Валік писав лицарські романи й сам ілюстрував їх. У чотирнадцять років йому пощастило потрапити в поле зору Мартіроса Сарьяна, котрий став його вчителем і духовним батьком. Син великого художника Саркіс був старший від Валіка на десять років, але міцна дружба єднала їх, живописця-початківця й молодого поета й філософа, до передчасної смерті Саркіса, що не дожив і до тридцяти років.
Фахівці твердять: школа Сарьяна — це школа не лише живопису, а й національної самосвідомості. Не випадково основною темою творчості Гегамяна на довгі роки стає історія геноциду народу Вірменії, а пізніше художника приваблюють образи народного буття Закарпаття, куди він їздить на пленери з одеськими студентами. Перед тим, як улаштуватися в Одесі, він пройшов шлях становлення. У 27 років за рекомендацією Сарьяна переїхав до Москви та став провідним художником у секції монументального живопису на комбінаті декоративно-прикладного мистецтва при Художньому фонді СРСР. Писати вождів і за хабарі розподіляти вигідні замовлення?.. Але для нього цей шлях несумісний із князівською гідністю (хоч титулом Валерій Арутюнович ніколи не хвалився). Через кілька років Гегамян поїхав до Біробіджана, викладав у художньому училищі, потім опинився в Махачкалі, де став завідуючим навчальною частиною Дагестанського художнього училища імені М.Джмала, зустрів Болеславу Михайловську, саме вона й стала ініціатором переїзду до Одеси.
Студенти запевняють, що Валерій Арутюнович навчав їх так, як навчав його Сарьян: працював разом із ними, не на словах, а на практиці показуючи, як треба писати. Ще більше він встигав зробити вдома. Квартира була його майстернею, місцем духовного усамітнення. Алік згадує, що в запалі роботи батько не раз падав з узвишшя (відступав, аби краще побачити написане на величезних аркушах), і тоді в будинку гучно лунала вірменська лайка... Захопленість роботою була всепоглинаючою, протистояння злу у творах — титанічним. Монументальний диптих «Криваве весілля» (кожна зі складових 5 м на 3,20 м) писався останні п’ятнадцять років життя. Це сцена асиміляції вірменів турками, яка відноситься до подій 1915 року. У лівій частині диптиха ми бачимо вбитого нареченого-вірмена (для цієї фігури позував син Олександр). Він позбавлений статі, як і зображений у правій частині мертвий батько нареченої. Рід позбавлений сім’я, а отже — продовження. Образи нареченої та матері нареченого стають трагічними масками самої Вірменії, а похилений надмогильний камінь-хачкар навпроти немов тремтить, коливається, закликаючи скинути ненависне ярмо. Соковитість барв, майже скульптурна точність промальовування тіл, жагуча емоційність за вдаваної статичності — як шкода, що ці ескізи не стали фресками чи мозаїчними панно!
Чимало робіт Гегамяна присвячені закарпатським мотивам, темі балету, і переказувати їх немає рації та й неможливо — в Одеському художньому музеї не вистачило виставкової площі для всієї спадщини художника. Можливо, і правильно, що повернеться воно до Вірменії, на землю предків. Одесі залишиться Олександр Гегамян, котрий навчався скульптури в Тбілісі, архітектури — в Єревані, який має рідкісне відчуття каменю й усі шанси залишити по собі пам’ять не менш довгу, ніж пам’ять про його батька.