Книга Валерія Панюшкіна та Міхаїла Зиґаря «Газпром»: нова зброя Росії», котра побачила світ у видавництві «Факт», попервах насторожує. Відверті маркетингові пасажі передмови наштовхують на думку про «жовтуватий» колір подальшого викладу. Проте вже перші сторінки основного тексту категорично переконують читача в тому, що перед ним добре виписана і достатньо ґрунтовна публіцистика.
За кілометрами газових труб, патетичними промовами й сухуватими рядками офіційних документів автори наполегливо і не без успіху шукають сенс недавніх і теперішніх подій, пов’язаних із контролем за видобутком і торгівлею російським газом. Крок за кроком, скрупульозно й педантично автори розглядають становлення сучасного Газпрому (нарощування економічної могутності), жорстку централізацію, породжену самою структурою газопостачання, фактичне захоплення компанії менеджерами, далекими від газу, і, врешті-решт, остаточне перетворення Газпрому на інструмент зовнішньої політики. Автори послідовно підводять читача до думки, що сам по собі Газпром є просто знаряддям — не хорошим і не поганим, але на даний момент дуже дієвим інструментом впливу на новітню цивілізацію. А все зло чи добро, яке буде зроблене з його допомогою, залежить виключно від моральних рис теперішнього вищого керівництва РФ.
Попри вельми деталізований підхід, книжка аж ніяк не нудна — читається як хороший політичний детектив. Подекуди далека від літературної досконалості, але жива й енергійна розповідь притягує увагу читача на години. Через призму газових скандалів та інтриг постають живі й досить рельєфно виписані історичні постаті. Зайва патетика залишається в маленьких резерваціях перед- та післямови.
Закинути авторам можна хіба що подеколи надмірне використання добре відомих газетних та інтернет-публікацій. А проте і це можна їм вибачити: адже книжка орієнтована не так на політиків чи економістів, які мусять читати подібні публікації, як на «широкі кола читачів». Принаймні на ту їх частину, яка має сили відірватися від телевізора й почитати що-небудь без картинок і кросвордів. Хоча й декотрі українські політики, за їхніми словами, вже встигли знайти для себе в книжці чимало нового.
Помітно, що «Нову зброю Росії» писали для Заходу. Воно, власне, й не дивно — уперше книжку було опубліковано в Німеччині. Автори, здається, не були до кінця певні того, що їхній твір видадуть у Росії. Врешті-решт, таки дочекалися.
Уже з перших сторінок російські журналісти дали волю тузі за втраченим ліберальним шансом своєї країни. «Єльцин не вірив, що популярність його падає через те, що в магазинах подорожчала сметана. Він усе ще вірив, що росіяни здатні віддати перевагу не сметані, а свободі й демократії. І він програв», — так починається опис політичної ситуації, в якій зростав і формувався Газпром у його теперішньому вигляді.
Насправді книжка — не тільки й не стільки про Газпром чи навіть енергетичну безпеку загалом. Вона є вельми достойним підручником сучасної політичної історії Росії. Підручником, який варто почитати підліткам і дідусям, водіям і лікарям. Бо проста, доступна розповідь, оперта на ретельно підібраний фактаж дає змогу трохи тверезіше оцінити не тільки роль Єльцина і Гайдара у «розвалі великої держави», а й економічні преференції та особистісні мотиви теперішніх «відродителів» та «підіймальників з колін», а також можливі наслідки їхнього рішення перетворити «Газпром» на своєрідний аналог ядерної ракети. Хоча Газпром, з певного погляду, є ліпшим за ядерні боєприпаси — ним можна не тільки лякати Європу, а ще й фінансово забезпечувати безперешкодну реалізацію внутрішньої та зовнішньої політики. Політики дивної та ірраціональної, шкідливої як для мега-компанії, так і для всієї Росії, але при тому спрямованої виключно на одне — відродження фантомної «великої держави» за умов беззастережного збереження влади «пітерським» політичним угрупованням.
Але, мабуть, найціннішим є те, що книжка дає змогу дещо по-новому глянути на довколишню реальність. Періоди «дружби і не дружби» Росії з Білоруссю, складні й звивисті російсько-азербайджанські відносини і сотні інших, здавалося б, майже випадкових і непов’язаних подій у міжнародній політиці навдивовижу добре вкладаються у схему, запропоновану російськими журналістами. Навіть якщо ця схема багато в чому й хибна — вона є поглядом, який, безперечно, заслуговує на увагу.
Певна річ, що зараз, коли Росія перейшла до використання «інших дипломатичних засобів», газпромівська труба може видатися менш важливою, ніж дула російських танків. Проте якщо «маленькі переможні війни», за задумом кремлівських кураторів, призначені головно для внутрішньополітичного вжитку, то визначальним чинником на «глобальній шахівниці», поряд із ядерними арсеналами, залишаються все ж таки енергоресурси.
Поліграфічна якість книжки — на цілком належному рівні. Особливої похвали заслуговують зусилля перекладача. Сучасна чиста мова — разом із ретельним філологічним опрацюванням матеріалу — дозволила максимально точно передати уривчастий, подекуди репортерський, але водночас надзвичайно безпосередній стиль авторів. Іван Андрусяк створив переклад, який дуже вигідно вирізняється на загальному посередньому тлі української перекладної літератури.