150-річчю від дня народження видатної української актриси присвячена книжка "Ганна Борисоглібська. Життя і безсмертя корифея сцени соборної України". Автор - театрознавець, доктор мистецтвознавства Валерій Гайдабура.
Україна з давніх-давен славна своїми козаками-характерниками. Так само наша земля мала би пишатися унікальною колекцією українських актрис-"характерниць". Тобто актрис на характерні ролі.
Як писав в одній із ювілейних гуморесок (саме Борисоглібській і присвяченій) невгамовний Остап Вишня, характерні українські актриси у своєму репертуарі передбачали визначальне і колоритне "иха". Шкандибиха, Терпелиха, Дзвонариха, Свиридиха, Деркачиха, Тхориха, Худоліїха, Півниха, дячиха.
Власне, всі ці "ихи" - з різних популярних і не дуже класичних українських п'єс - і є творчий спадок талановитої Борисоглібської. Яку сама доля ще з доволі молодих літ ніби силоміць примусила забути про квітучу юність, про жіночу чарівність, а відразу й одягла їй на голову - очіпок. Перетворивши в українську бабу в літах. Язикату, терпеливу, мовчазну, підступну.
І такі баби, власне, золотий фонд театру корифеїв.
На такі ролі будь-кого з вулиці на сцену не затягнеш.
Тут потрібно грати як жити, не імітувати, а існувати.
І тут була потрібна саме її фактура. Виразна, земна. Як хліб, глевка. Як перина, пухка.
Обличчя Борисоглібської, яке прошиває нову книжку на фото різних літ, - і видає в ній жінку непросту, доволі земну. З непередбачуваним ресурсом емоційних артистичних можливостей. Вона народилась у Вітебській губернії у грудні 1867-го. Відтак, за національністю вважала себе - білорускою-українкою-росіянкою. Тобто інтернаціоналістка була. Спочатку в Харкові в університеті вона здобула звання "народної учительки". Згодом її фактуру негайно затребувала сцена. І вже перший гучний її вихід на самодіяльну сцену - роль Одарки у "Сватанні на Гончарівці" Г.Квітки-Основ'яненка. І відразу фурор. ЇЇ засипали квітами.
Відповідальна вчителька, очевидно, вже тоді визначилася зі своїм світлим майбутнім.
Згодом вона грала Терпелиху в "Наталці-Полтавці". І вже зовсім згодом про неї пронюхав Марко Кропивницький, запросивши до своєї професійної української трупи.
Борисоглібська вростала в український професійний театр саме в той період, коли на "характерних" репертуарних посадах царювала знаменита Ганна Затиркевич-Карпинська. Ця актриса так само славилася своїми "ихами". Майже той самий репертуар.
І в різних українських п'єсах - у символічному тандемі з Марією Заньковецькою - "Затиркевичка" (як її називали корифеї) втілювала те саме одвічне крило свекрухи-матері. Яке штовхало різних "закльованих" голубок (так називала своїх героїнь сама Заньковецька) - або до неба, або до пекла. Так, як у "Лимерівні", "Безталанній". Або в "Наталці-Полтавці".
Дослідник тонко підмічає, а також погоджується з попередниками-театрознавцями, що епоха Борисоглібської на українській сцені ніяк не затьмарила епоху попередниці, Затиркевич-Карпинської (вона померла 1921 р.). Бо ці дві великі "характерниці" були одночасно і схожими, і різними. Схожими масштабами обдарувань. Різними у засобах сценічної виразності, в арсеналах своїх художніх нюансів.
Ганна Затиркевич-Карпинська і Ганна Борисоглібська вимощували оту національну дорогу українського репертуарного театру, якою згодом мандруватимуть прекрасні характерниці-наступниці. Ті послідовниці, що концентрували у своїх сценічних образах (ті самі "ихи") - народний гумор, народний смуток, серце з перцем, серце навпіл, лайливий норов, ніжну душу.
Отже, такими характерницями вже після Борисоглібської в українському театрі були Варвара Чайка, Любов Комарецька.
З 1946-го, щойно ступивши на сцену франківців, великою характерницею відразу ж стала Нонна Копержинська. А ще - Поліна Куманченко.
І так само, як у Борисоглібської була її лірико-героїчна паралель (в образі та подобі Любові Ліницької), нові часи подарували іншу паралель уже Копержинській - в образі та подобі Наталії Ужвій.
Вони ніколи не грали в доньки-матері на сцені. Але кожна по-різному втілювала народний тип і народний темперамент, українську душу і український космос - на вітчизняній сцені у середині ХХ ст.
…Ганна Борисоглібська на сторінках нової книжки - це лайлива свекруха і щира матір. Свекруха (як збірний образ) - то галерея її "их" в очіпках і вишиваних сорочках, то жіночки веселенькі, іноді напідпитку, іноді занадто серйозні, готові повсякчас нагримати. І дослідник Валерій Гайдабура абсолютно щиро сумує, навіть трохи оплакуючи творчу долю актриси: ех, мовляв, так рано це красиве обличчя пізнало старечий грим! Адже в молодості вона могла би грати справжніх героїнь, навіть судячи з фото актриси у ролі Стехи в "Назарі Стодолі".
Однак виходить навпаки. Життя ніби дописує Борисоглібській зайвий вік, підштовхує швидше-швидше прожити сценічний час. Бо хто його знає, що там трапиться в ту скажену більшовицьку епоху.
Свекрухи Ганни Борисоглібської, судячи з авторських спостережень В.Гайдабури, - то жіночки хоч і гострі на язик, але терпеливі. То жінки-великомучениці і страдниці. Їхній грізний норов - то не примха свекрухи, то не лише вияви характеру, а ще й наслідки драматичних життєвих обставин, у котрі кожна з "их" Борисоглібської повсякчас потрапляє.
Терпелиха мріє облаштувати краще майбутнє для Наталки. Мати плаче. Лимериха здатна розчавити Голохвастова, аби той одружився з її красунею Галею. Мати плаче. І підспівує.
Тобто у кожній із так званих її "свекрух" насамперед виходить на перший план - стражденна матір. Яка не те щоби "торгує" рідною кровинкою (то було б занадто), а відчайдушно будує майбутнє своєї дитини. Бідкається про її подальший статок, про кусень хліба післязавтра.
І, отже, на фото різних літ (у цій книжці) героїні Борисоглібської саме такі - не злі, а щирі, не страшні, а відверті.
Оцей материнський кістяк у характерному репертуарі Борисоглібської, - звісно, продовження її особистої життєвої лінії.
Тієї лінії, на якій і подарунки долі, і великі втрати.
До речі, перша версія назви книжки - "Доля і недоля". І, як мені видається, то був досить вдало вгаданий парадокс її акторства, метаморфоз її часу, а також драми її материнства.
Ганна Борисоглібська втратила двох дітей. 1919-го після пологів від зараження крові померла її донька Соня (вона була талановитою актрисою). 1920-го самогубство вчинив її син Олександр…
Жорстока епоха і жорстокі випробування матері. А ще - велика тріщина в родині. Те, що призвело до розлучення з чоловіком Петром Яковичем Рокитянським (він був лікарем).
Загалом, майже кожен епізод долі Борисоглібської сприймається читачем крізь призму факту, документа, наукової розвідки, газетної рецензії, глядацького відгуку, особистих записок актриси. Тобто це і колаж однієї долі, і колаж цілої театральної епохи.
Окремий розділ у книжці присвячений нащадкам Борисоглібської. Тим, хто опинився за океаном, в Америці. Розділ так і називається - "Родовід Ганни Борисоглібської у діаспорі США". Свідчення очевидців та рецензії давніх років воскрешають образ її молодшої доньки - актриси Олени Голіцинської. Як зазначає автор, ще у 18 років Оленка повінчалася з Євгеном Голіцинським ("дипломатом УНР, "призначеним стати послом Республіки в США").
Двадцять років вікової різниці між ними нічого не означали. То було велике кохання. Донька Борисоглібської їздила з чоловіком за кордон, всотувала кращі зразки європейської культури. Так само, як і мати, Олена Голіцинська була віддана сцені. В її репертуарі п'єси В.Винниченка, О.Уайльда, Лесі Українки, Г.Запольської.
Олена Голіцинська продовжувала акторську сімейну справу. Паралельно ніби й полемізувала з репертуаром матері-характерниці. Бо ж, на відміну від неї, вже не грала "их". Серед сценічних звершень доньки, наприклад, Мавка в "Лісовій пісні" або загадкова леді в "Ідеальному чоловікові" Оскара Уайльда.
Тим часом її мати, Ганна Борисоглібська, своєю творчістю і захопила епоху корифеїв кінця XIX ст., і наблизилась до екватора ХХ ст. (актриси не стало 1939 р.). Тодішній уряд, здається, був уважним до великої української характерниці. Борисоглібській виділили великий заміський будинок у Ворзелі - як подарунок.
Вона ж частенько виступала перед червоноармійцями. Причому, судячи з книжки, склала цілий реєстр таких відповідальних військових виступів: у залізничному полку, для призовників, для Туркестанської дивізії, на маневрах у Рожеві. Писала про те з гумором. Хоча була серйозною жінкою.
Загалом, як мені видається, її творчій і цілісній натурі була властива така собі деталізація - на сцені, в житті. За її масивними героїнями в українських п'єсах повсякчас визирають ніби випадкові, але смислоутворюючі важливі деталі - як елементи гриму, костюма. Навіть зморшки на обличчі - надзвичайна деталь її сценічної партитури.
З 1925 р. ця видатна характерниця почала працювати на сцені Київського театру імені Івана Франка. Грала у п'єсах Миколи Куліша, Олександра Корнійчука. Зокрема у "Платоні Кречеті" вона створила максимально переконливий образ матері Платона - Марії Тарасівни.
Старенька жінка в картатій кофтині, чорній спідниці. Сиве волосся зализане назад. І якийсь стражденний вираз обличчя з глибоко посадженими тривожними очима.
Цю її матір критики і глядачі сприймали як особистість реальну. Не надуману драматургом-фантазером, а вихоплену вихором життя.
Бо ж усі її ролі, а така думка пронизує книжку, якраз і вирізняла надзвичайна достовірність. Навіть у лещатах тоталітарного репертуару такі актриси, як вона, "ліпили"-творили повнокровні характери "характерниць" - із повітря, зі свого гіркого досвіду. І не те щоби виправдовували продукцію радянських драморобів, а повсякчас грали "другим планом". Полишаючи перший план, пропагандистський, десь там, за кулісами абсурдного життя.
Свекрухи і матері Ганни Борисоглібської на сторінках книжки Валерія Гайдабури - не лише фрагмент нашої багатої театральної історії, це ще й ґрунт театральний, це ще й добірне зерно з українського поля у той гіркий час, коли там був урожай. Бо свекруха - то зла доба, а сцена - рідна мати.