UA / RU
Підтримати ZN.ua

Гамлет у ролі Камбербетча

Завдяки невичерпному джерелу духовних і матеріальних цінностей - Британській Раді в Україні - знову й знову є можливість продовжувати на цих сторінках скромний літопис про чудові театральні події, які відбуваються, фактично, "на тому світі". В тихому королівстві. У Євросоюзі. Хай на великому кіноекрані. Та все ж в унісон із мільйоном небайдужих до мистецтва сцени сердець. Особливо коли ці серця несамовито б'ються, а очі нервово напружені. Бо на британській сцені (у нашому випадку - на екрані кінотеатру "Київ) - "Гамлет".

Автор: Олег Вергеліс

Завдяки невичерпному джерелу духовних і матеріальних цінностей - Британській Раді в Україні - знову й знову є можливість продовжувати на цих сторінках скромний літопис про чудові театральні події, які відбуваються, фактично, "на тому світі". В тихому королівстві. У Євросоюзі. Хай на великому кіноекрані. Та все ж в унісон із мільйоном небайдужих до мистецтва сцени сердець. Особливо коли ці серця несамовито б'ються, а очі нервово напружені. Бо на британській сцені (у нашому випадку - на екрані кінотеатру "Київ) - "Гамлет".

Він у чомусь скромному, темному, сучасному і прилеглому.

Його грає Камбербетч. І вже самого цього важковимовлюваного магічного прізвища досить, щоб у стотисячний раз почути: "Бути чи не бути?".

"Видовищна розкіш". Саме цими словами, адресованими критиком В.Гаєвським зовсім іншому "Гамлету", з іншої епохи (епохи Ю.Любимова та В.Висоцького), і хотілося б охарактеризувати враження - про загальний тон і наскрізний настрій Гамлета іншого. Народженого 2015-го в Barbican Centre (Лондон) досить молодим режисером - Ліндсі Тернер.

Квитки на її спектакль розкупили за півроку до прем'єри. Потому одні були розчаровані цією видовищною розкішшю, що інколи долала поліфонію шекспірівських смислів і кодів, а інші - навпаки, виключно зачаровані головним героєм поминально-святкового столу в центрі сцени.

У легендарному спектаклі
Ю.Любимова, до місця згаданого, "видовищна розкіш" створювалася геніальним, але лаконічним і образним рішенням художника Д.Боровського.

У нинішній гучній виставі, яка залишиться лише епізодом багатотомної світової сценічної "гамлетіани", ця розкіш - буквальна, надмірна, підкреслено сліпуча.

Тут розкішне й видовищне - все. Замок Ельсінор, що мало не готичним склепінням вабить у саме піднебесся. Чудесні галереї, що ведуть у таємні кімнати Гамлета. І навіть масивна люстра, що хитається кришталевим маятником.

Сходи, коридори, перспективи.

Ця архітектурна розкіш примушує тебе думати не про Данію-в'язницю, а більше про бюджет, який освятив видовищне сценографічне зодчество театру Barbican Centre.

Художник Ес Девлін, відкриваючи й закриваючи таємні ходи-виходи свого Ельсінора, насправді навряд чи прагне якогось глобального концептуального ефекту. Навряд чи. Дві дії спектаклю він бачить як два візуальних простори. Як багатий Ельсінор-колиску. І як Ельсінор-цвинтар. (Теж небідний).

Спочатку Гамлет (Камбербетч), слухаючи старі платівки, гортає сторінки старовинного сімейного альбому. Світло сумуючи за минулим. Продовження такої ранньої його ностальгії - вже сама архітектура. "Мне все здесь близко, все знакомо, все в биографии моей", - міг би сказати цей Гамлет вустами кіногероя Миколи Рибнікова, коли його принц вітром пролітає над рідними східцями, обживає кожну щілину в стародавньому "маєтку".

Навіть на урочистий стіл він підхоплюється не як принц, а як задерикуватий пацан. Тому що це - його стіл, його будинок, його королівство. І він прагне продовження - бенкету.

Наприкінці першого акту монолог лиходія-Клавдія засипає чорний сніг, темний попіл і моторошна стружка. І вже другий акт - очами художника - ельсінорський цвинтар. "Где стол был яств, там гроб стоит".

Ліндсі Тернер та Ес Девлін доводять ідею видовищної розкоші мало не до апогею. Перетворюючи і свого героя - на Гамлета під гламурним соусом.

Зовнішня пишнота така стильна й дорога, загадкова і барвиста, що підмиває пошукати у всій цій затії якийсь додатковий, прихований авторами смисл.

Можливо, цей Гамлет (наш вічний сучасник) ось таким чином (за задумом творців) бореться з тотально переможним гламуром. Що нахабно торкнувся всіх підвалин раніше строгої великої британської імперії.

Інакше з чим би ще йому тут боротися, затіваючи люті атаки на літнього Клавдія, безвладну Гертруду, скромнягу Полонія…

У гламурі видовищної розкоші, що придушила принца і "Гамлета", в героя спектаклю немає абсолютно ніяких серйозних противників і опонентів. "Я один, все тонет в фарисействе". Очами й вустами Пастернака сам собі
і придумуєш ту історію, якої на сцені Barbican Centre насправді немає.

У такому разі, за що ж бореться Гамлет? Кому мстить і навіщо так старається?

У спектаклі, що заслужив не найвищих оцінок британських критиків, зважаючи на все, на авансцені проступає хай і надумана (місцями), та все ж пристойна ідея. Гамлет Камбербетча бореться за цінності імперії. І його Ельсінор - Букінгемський палац. А його пам'ять - заклик до розхитаної світобудови, де кожен шпак знав свою шпаківню, а кожен король - своє місце на троні. Важлива сцена його дитячих ігор. Ігор ніби безумця, а насправді - головного розумника. Він виряджається в урочистий костюм британського стражника: гарний, як на картинці. Він грає стійкого солдатика (у людський зріст) у бутафорському британському палаці. Не ламає його, не ріже холодним знаряддям. А наче намагається відігнати гламурну погань - від порогу національної святині.

У ці моменти Гамлет легкий як повітря і натягнутий як струна. Бо він - на варті світобудови, батьківщини, палацу й престолу. І, повторюся, тих цінностей, які, безумовно, були, але в другій дії Життя їх чомусь засипало чорне попелясте гламурне сміття.

У захисті якихось базових цінностей британського національного театру, схоже, і скромна режисерська місія. Ліндсі Тернер будує відверто антиконцептуальний, власне кажучи, дуже легкий для розправи спектакль, де я не тільки дивлюся, насолоджуючись бюджетною розкішшю, а ще й слухаю текст шекспірівської трагедії (практично без купюр).

Місцями цей "Гамлет" нагадує європейські оперні експерименти режисера Дмитра Чернякова. Красиво й мобільно все трансформується. При цьому кожна оперна партія делікатно збережена, підтримана режисером (що задавив експериментальне свавілля) задля великої музики. Клавдій, Гертруда, Офелія, якщо їх попросити, так само відповідально, грайливо й трохи утрирувано "проспівали" б увесь відведений їм великий шекспірівський текст. І довели б цим "концепт" Ліндсі Тернер до логічного вістря: "Гамлет" як багата опера-драма у виконанні відомих британських артистів. Звісно, очолюваних Камбербетчем.

Певна річ, розкуплені за півроку квитки на велику трагедію великого барда - це заслуга не барда, а Шерлока Холмса.

Уже кілька сезонів Бенедикт Камбербетч "служить" народу як коштовний діамант в оправі британської корони. Порівняння страшне, але більш статусне, ніж художнє. Камбербетч у своєму нинішньому медійному вигляді - такий собі Лоуренс Олів'є ХХІ ст.

Причому і той, і той відзначилися саме в "Гамлеті".

Принц данський, зіграний сером Олів'є, залишив у пам'яті театралів та кіноглядачів образ принца-воїна. Демонстративна чоловіча сила і воїнська потуга, можливо, охолоджували філософське полум'я шекспірівського конфлікту. Але оголювали природу шаленства цього героя. Гамлет-Олів'є боровся за своє - за територію, за вбитого соратника (батька). Клавдій для нього був ворогом, за військовими поняттями.

У Камбербетча, звісно, таких понять немає. Він просто добрий, чесний і відкритий малий. Він грає демонстративно відкритим темпераментом, постійно підкреслюючи "форте", екстравертність.

Так, його герой, згідно із Шекспіром, натура тонка, вразлива, але такою ж мірою різка і вперта. У грі Камбербетча є незаперечна майстерність та завидний кураж, але в цій грі немає сюрпризу. На який розраховували поціновувачі "Гамлета", і який абсолютно не потрібен шанувальникам "Холмса".

Так виходить, що блискучий актор - мимоволі - зміщує позиції внутрішніх взаємин "актор-роль". І пропонує, на мій погляд, свою замасковану ігрову структуру (знаючи тонкощі й можливості його акторського психофізичного апарату, впевнений, це - усвідомлений хід).

Ось так відомий актор, образно кажучи, пропонує глядачеві подивитися, як Гамлет зіграв би Камбербетча. Як збірний шекспірівський психотип погрався б уже з іншим психотипом. Новітнім. Породженим масовою свідомістю ХХІ ст. та медіаіндустрією.

Камбербетч - успішний (і не найгірший) продукт такої індустрії. Кажу не тільки про іграшки та брелоки з його обличчям. Але й натякаю на тугу окремих представників мас - за новим розумним героєм, який нарешті знайшовся завдяки конкретному акторові й людині.

Камбербетч, хоч би що він грав, здатний трактувати героїзм - негероїчно, розум - насмішкувато, мужність - як слабкість.

Усе це є в ньому, навіть якщо згадати не тільки манію-шерлокоманію, а й один із найбільш проникливих його образів - негідника у фільмі "Спокута".

Камбербетч, нічим не ризикуючи абсолютно, відразу ж утягує своїх фанів у ледь зчитувану гру… Ви чекали Гамлета? Ви вже уявили його собі? А тепер уявіть, як Гамлет зіграв би Камбербетча…

В історії театру вони постійно грають один з одним. То Гамлет із Мочаловим, те Смоктуновський або Висоцький - із принцом. То Олів'є затіє якусь войовничу гру. Ніколи в такій грі немає переможених, якщо на кону - особистість. І якщо існує сонм наших вірувань та уявлень, - яким він може бути, який він є - тут і тепер.

Гамлет, який зіграв Камбербетча (майже три години), - галасливий, зухвалий, нервовий, страждалець, вартовий підвалин.

І тільки у фіналі (коли "всі померли" і вийшов Фортінбрас) щось змінюється - але тільки після-після спектаклю. Ця зміна триває буквально хвилину. Камбербетч виходить на поклін до шерлокоманів, шекспірознавців та інших цінителів цінностей. Виходить із віршами сомалійського поета - про дім і людське покликання. Ці вірші він присвятив мільйонам біженців, які опинилися не в власної волі в Європі.

Камбербетч тихо-тихо, ніжно, через трепетне "піано" проникливо й людяно розповідає, що життя іноді стає страшнішим за ненаситний океан, коли вимушено садиш свою дитину в якусь шлюпку й відправляєш її у відкрите море - бажаючи врятувати…

О-о-о… Саме в цю тиху хвилину все й стає на місця. Камбербетч нарешті грає справжнього Гамлета. Саме такого, якого чекали.