Немає сумнівів у тому, що бурхлива трансформація міського простору в Україні наразі відбувається в абсолютно автономному режимі. Влада (читай — великий бізнес) не вважає за потрібне враховувати думку громадськості, тоді як остання остаточно втратила здатність виробляти обґрунтовану позицію, що виходила б за рамки інтелектуального гетто. Насамперед це стосується інституцій культури, які замість формування інтелектуального ландшафту країни здебільшого займаються питаннями власного виживання. Тому актуальність дослідницького семінару «Пост/радянський урбанізм», що недавно відбувся в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА, — самоочевидна.
Безпосереднім поштовхом до проведення такого семінару стала потреба в осмисленні урбаністичних процесів у сучасному Києві, що стрімко й безповоротно втрачає свої унікальні принади.
Згадаймо бодай знищення таких унікальних споруд, як Сінний ринок чи конструктивістський ансамбль дарницького Соцмістечка, що супроводжувалося відносним спокоєм у медіа й поблажливим мовчанням вітчизняних експертів.
«Десовєтизація» громадського простору Києва, проголошена чинною владою, інколи набуває відверто варварського вигляду: будь-яка споруда, створена протягом сімдесяти років «окупаційної влади» — незалежно від її історичної чи культурної цінності, — ризикує бути проголошеною «шкідливою» й поступитися місцем черговому «суспільно-корисному» закладу на кшталт комплексу азартних ігор.
Натомість псевдоісторична реконструкція міських фантомів (найяскравіший приклад — Десятинна церква) виступає своєрідною «технікою забуття» травматичного недавнього минулого, що, за законом повернення витісненого, набуває цілком радянських архітектурних форм.
Метою семінару була не лише рефлексія над урбаністичними процесами в пострадянському просторі, а й пошук дієвих механізмів впливу на ці процеси.
Перебіг семінару «Пост/радянський урбанізм» відбивав еволюцію сучасної урбаністики від пасивного наукового вивчення міста до активного (чи, сказати б, активістського) втручання у міський простір.
Семінар розпочався з кількох екскурсів у актуальне минуле пострадянського урбанізму. Серед іншого йшлося про зовнішню рекламу в Києві початку минулого століття, соціалізацію естетики в харківському конструктивізмі, історію урбаністичних перетворень у певному кварталі Львова тощо. Ці історичні паралелі створили необхідне тло, на якому легше побачити розмаїті форми сучасної української урбаністики.
Під розгляд потрапили такі явища сучасного Києва, як відродження святкової ілюмінації, специфіка місцевого стріт-арту, окупація міського простору казино, феномен треш-архітектури, приватність і приватизація двору тощо.
Група авторів архітектурного журналу «АСС. Архітектура. Критика. Культура» залучила сучасні урбаністичні теорії для аналізу транспортної проблеми Києва: йшлося про «нову культуру мобільності» в контексті поставтомобільного майбутнього та феномену київських маршруток; про виникнення специфічної «культури чекання» та нову раціональність міського пересування («паркур»). Окремі доповіді було присвячено уявним моделям міського простору та ситуації філософа у спальному районі.
Крім українських дослідників, більшість із яких — викладачі, аспіранти й магістранти Києво-Могилянської академії, в семінарі брали участь австрійський куратор і арт-критик, редактор впливового часопису Springerin, професор теорії сучасного мистецтва Георг Шоллхаммер та болгарський художник, співзасновник Інституту сучасного мистецтва в Софії Лучезар Бояджієв.
Георг Шоллхаммер, який багато років вивчає локальну архітектуру колишніх радянських республік, від Вірменії до Естонії й від Киргизії до України, розповів про специфіку реалізації модерністського проекту в архітектурі радянської периферії. Презентація Лучезара Бояджієва, який протягом кількох років очолював роботу урбаністичного семінару в Софії, запам’яталася не лише оригінальними рефлексіями над міським простором Києва, а й розповіддю про немислиму поки що в сучасній Україні форму громадського контролю над урбаністичними процесами. Перед виборами мера Софії учасники тамтешнього семінару викликали на килим усіх претендентів на цю посаду і влаштували кожному з них справжній допит, намагаючись вияснити, чи здатен той або інший кандидат на основного господарника «бачити місто». Найцікавіше в цій ситуації — що результати такого «допиту», за словами Лучезара, впливають не лише на коло експертів, а й на широкий електорат.
Свідченням того, що ми наразі можемо лише мріяти про такий контроль над владою, став фінальний день семінару, а саме — обговорення можливостей громадян впливати на рішення щодо розвитку міста. Втім, директор Київського інституту урбаністики Генріх Фільваров, який мав представляти концепцію стратегічного розвитку Києва до 2025 року, в останній момент відмовився брати участь у семінарі. Тому дискусія про способи взаємодії влади й громади у Києві вийшла однобічною. Влада вкотре не захотіла взяти участь в обговоренні.
Але дискусія про участь громадян у прийнятті владних рішень на семінарі «Пост/радянський урбанізм» не зайшла в глухий кут: відбувся жвавий обмін досвідом серед активістів громадських рухів проти незаконної забудови. Представники руху «Збережи старий Київ» підбили підсумки першого року своєї діяльності, показавши відеодокументацію свого найбільшого успіху, коли їм вдалося зупинити забудову на Пейзажній алеї неподалік Андріївського узвозу, а учасники інших угруповань проти архітектурного свавілля запропонували свої моделі боротьби.
До речі…
Організатор семінару «Пост/радянський урбанізм» — новостворений науково-дослідний Центр візуальної культури, що розділяє приміщення із Центром сучасного мистецтва та Науковою бібліотекою НаУКМА. Новий центр, який є науковим підрозділом Києво-Могилянської академії, організовано з ініціативи викладачів кафедри культурології для того, щоб доповнити виставкову діяльність ЦСМ дослідницькою роботою. Ситуація з сучасним мистецтвом у Києві помітно змінилася, порівняно з тією, що була в середині 1990-х, коли Джордж Сорос заснував ЦСМ. Після того, як у 2006 році відкрився PinchukArtCenter, назріла необхідність змінити концепцію і формат Центру сучасного мистецтва. Безперечно, з Пінчуком важко змагатися у плані фінансів, але чого бракує гламурному музеєві на Бессарабському кварталі, то це інтелектуального контексту. Тому Центр сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії пристав на пропозицію перетворити своє приміщення на новаторську платформу для інтеграції сучасних мистецьких практик та академічних дисциплін, проведення спільних дослідницьких семінарів, конференцій, резиденцій і виставок. Центр візуальної культури працюватиме над створенням критичної мистецької та інтелектуальної спільноти, яка аналізуватиме пострадянську культурну і політичну ситуацію.