Інформпривід, поза сумнівом, удався. Цілий легіон журналістів, які пишуть на навколокнижкову тематику і не тільки, збігся подивитися, як воно буде. Тому що була присутня драматургія. Декорації та мізансцена: книжкова виставка-продаж — у парламентських стінах, якраз до відкриття останньої сесії. Конфлікт: одвічне, хоч і латентне, протистояння влади й культури, книги зокрема. Інтрига, яка лежить на поверхні: що куплять? Інтрига трохи глибша: а що з цього вийде — і чи вийде взагалі?
Хто б сумнівався, що ініціаторами дійства виступили найбільш креативні і піар-підкуті постаті українського видавничого процесу — брати Капранови. Організаційну частину забезпечив незмінний президент Львівського форуму видавців Олександра Коваль. Європейського рівня та харизми додав письменник Андрій Курков, чиновної солідності — президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін.
Цей останній парирував скептичний випад журналіста на прес-конференції цитатою зі своєї улюбленої авторської пісні: «Вы полагаете, все это будет носиться? — Я полагаю, что все это следует шить!»
Інтрига перша: топ-лист
Прокол вийшов із мізансценою. Так-с, гарно було б розставити стенди з книгами безпосередньо в кулуарах, уздовж відомого всій країні монументального живописного полотна. Тоді депутати так чи інакше були б приречені на зустріч із книгою, і хтозна... гаразд, облишмо фантазії. Насправді форуму видавців виділили вестибюль на третьому поверсі, за балконами сесійної зали. Причому цим третім поверхом і обмежили свободу пересування учасників форуму: ніяких тобі кулуарів і, крий боже, буфета. Тож, хоча прес-реліз акції і стверджував жирним шрифтом: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет сам піде до гори!», реально, на жаль, залишалося сподіватися на добровільний рух гори вгору сходами.
Гора явилася на відкриття форуму в особі спікера Володимира Литвина з привітальним словом до учасників. По закінченні урочистої частини біля стендів були з труднощами помічені ще деякі депутати, загальним числом не більше десяти. Пожвавлення і велелюддя в залі створювали самі видавці, письменники та журналісти (дві останні позиції часто в одній особі). Тотально знайомі обличчя однієї тусовки, досить великої, якщо зібрати її на невеличкому просторі. Усі віталися, усміхалися, брали одне в одного інтерв’ю, спілкувалися неформально і змагалися в сарказмі з приводу того, що відбувалося. Брати Капранови з калькулятором у руках доводили всім бажаючим, що коли десять депутатів як відсоток від їхньої загальної кількості перерахувати в пропорції скажемо, на, населення Києва — вийде більш ніж вражаюча явка для книжкової виставки!
На наступні дні форуму песимісти прогнозували порожнечу й тишу. А дзуськи. Журналістам досі було цікаво, більше того, до стендів тонкою цівкою, але потяглися-таки депутати. З книгою в руках були помічені, зокрема, Олександр Мороз, Сергій Гмиря, Ігор Шурма, Володимир Заєць, Микола Жулинський, Володимир Цибулько, Юрій Кармазін, Геннадій Удовенко, Ігор Осташ, Володимир Яворівський, Віталій Олуйко, Юрій Ключковский, Андрій Шкіль, Юрій Оробець, Олег Тягнибок, Лілія Григорович, Валерій Асадчев, Володимир Бронников, Василь Потапов, Володимир Бондаренко, Павло Мовчан, Борис Олійник (список не повний). На третій день роботи виставки сюди зазирнули і сам Віктор Ющенко з Юрієм Єхануровим.
А тепер — найцікавіше. На жаль, не всі учасники форуму змогли відстежити й надати організаторам список саме депутатських покупок, а загальну статистику добряче попсували охочі до книжок журналісти-письменники. Та й самі видавці ніяк не відучаться від звички купувати продукцію конкурентів. Однак загальні тенденції владних смаків підтверджувалися і в особистих розмовах із продавцями.
Отже, передусім депутати піклуються про підростаюче покоління, певне, про онуків, і це зворушливо. Лідер продажів — «100 казок» від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги», у шорт-лист потрапили її ж книги «Ліза та її сни» і «Абетка», а також розмальовки по 30 копійок від видавництва «Богдан».
На другому місці — подарункове видання «Географія України та суміжних земель» Кубійовича, четверта позиція у подарункового ж двотомника Сковороди (обидва — видавництва «Обереги»). Що ж, у цьому сенсі книга — дуже потрібна річ у оселі будь-якого депутата. Як і підручник Мочерного та Тришака «Банківська система України»; утім, можливо, хтось не проти повчитися й сам.
Бронзу взяла єдина з українських письменників, чиє ім’я, певне, чули й у парламентських стінах (до того ж в одному флаконі з брендом помаранчевої революції): Оксана Забужко зі збіркою статей Let My People Go. Прорвалася в шорт-лист і поезія Василя Стуса «Палімпсест» (обидві книги — «Факт»).
Взагалі ж вітчизняна художня література, за відгуками продавців, уваги парламентаріїв не привертала. Усе ж цікаво, що перші п’ять рядків списку з «художки» посіли автори прекрасної статі: Марія Матіос (дві перші позиції), Оксана Забужко вже як поет, Ірен Роздобудько і Лариса Денисенко. Але, боюся, жінок люблять не депутати. А якщо люблять і вони, то не читати.
Ті, кого цікавила перша, поверхнева інтрига даної п’єси, можуть на цьому зупинитися. А ми спробуємо докопатися до другої.
Інтрига друга:
закон? — є закон!
Журналістський аншлаг другого дня форуму не поступався першому. Ще б пак: Книга, в особі президента УАВК Олександра Афоніна, призначила побачення Владі — в особі спікера ВР В.Литвина, голови Держкомітету телебачення та радіомовлення І.Чижа, міністра науки й освіти С.Ніколаєнка, міністра культури та туризму І.Ліхового, міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Ю.Павленка. Планувався круглий стіл на тему «Шляхи розбудови української книговидавничої справи».
Коли на призначену годину жодна із запрошених владних осіб не з’явилася, присутні обмінялися похмурими, але задоволеними посмішками. Так, мовляв, ми і думали. Лікарю, мене всі ігнорують. Про що і буде приємно в черговий раз поговорити все в тому ж тісному колі.
Короткочасна поява в президії нардепа Павла Мовчана загального настрою не змінила, а його повідомлення за відсутності мікрофона залишилося непочутим журналістською більшістю. А даремно. Позаяк повідомив пан Мовчан приємну звістку. За розпорядженням Литвина було піднято парламентські архіви і на світ божий витягнуто законопроект чотирирічної давнини, який стосується кількох видів податків на книговидання. Який і буде подано на розгляд депутатів уже до кінця тижня. Щоб устигнути: все ж таки остання сесія.
По найближчих до доповідача видавничих рядах прошелестів гомін. Які такі податки?.. Слава Богу, з оподаткуванням у їхній сфері сьогодні більш-менш порядок. Здивування, яке межує з жахом, відбилося на обличчі Олександра Афоніна. Який такий законопроект? Особисто він чує про нього вперше, а з цією владою треба тримати руку на пульсі, інакше вона здатна такого навернути! Пан Афонін пообіцяв колегам безпосередньо після заходу піти і розібратися з дивним документом (читай — зам’яти для ясності недоречну ініціативу). Такий-от незначний курйозний епізод взаємин Книги та Влади.
Ось тільки чи курйозний? Адже так чи інакше, Влада була готова на реальний, а головне — оперативний крок назустріч Книзі. (Чим він мотивований напередодні виборів — питання окреме, але аж ніяк не головне.) То що ж перешкоджало видавцям проявити відповідну оперативність? Чому президент асоціації не висловив ентузіазму дійсно розібратися із законопроектом, на місці й у короткий строк кардинально переробивши його на дійсно потрібний українським видавцям? Так, успіху і в цьому разі ніхто не гарантував. Але невже Олександр Васильович забув свою улюблену пісню?!
Серйозні справи не робляться на коліні, ні сіло ні впало? Стоп-стоп-стоп. Асоціація цілий рік розсилає на розгляд своїх членів законодавчі ініціативи, збирає відповідні пропозиції і направляє все це у владні кабінети, не дуже сподіваючись на якусь реакцію. Аналогічною діяльністю перманентно зайнятий і Форум видавців. Та й про захід у стінах Верховної Ради стало відомо не напередодні: хіба не логічно було б заготовити про всяк випадок щось аж-аж-аж у жанрі законопроекту?
На жаль, організатори круглого столу не розщедрилися навіть на прес-релізи з його основними тезами. Виникло враження, що діалог із владою як такий і не планувався зовсім. Депутатів збиралися використати в ролі інформаційної принади, тільки й усього.
До речі, того дня Влада з’явилася-таки на побачення — в особі глави новоспеченої Нацради з питань культури та духовності Миколи Жулинського. Це його присутність давала ілюзію надії небагатьом видавцям, які виступали з дійсно конкретними пропозиціями щодо зміни законодавства. Це його загадкове мовчання до кінця утримувало увагу журналістів. Фінальна ж промова депутата прозвучала оптимістично: книговидання — потужна сила, і навіщо йому сподіватися на цю Верховну Раду? От дочекаємося наступної...
Після виборів. Найстаріша з парламентських пісень.
Втім, пан Афонін ще раніше пояснив своє небажання робити різкі рухи. Мовляв, зараз все’дно нереально внести якісь зміни в головний документ країни — бюджет. А решта — так, косметика... Виходить, видавцям потрібна від влади зовсім не оптимізація правового поля для їхньої діяльності. Їм потрібні, хоч як банально, гроші.
То, може, назрів діалог Книги не з Владою, а з Бізнесом? І, до речі, не тільки про гроші як такі.
Інтрига третя:
вийти заміж за депутата
На форум у парламенті зібралося 88 книжкових організацій України, із них — 78 видавництв. Багато хто приїхав здалеку, але лише одиниці виступили зі своїми законодавчими ініціативами. На що сподівалися інші? Адже в будь-якому разі годі було очікувати високих продажів від апріорі закритого заходу...
До речі, про продажі. Меценат відомого літературного конкурсу «Коронація слова», шоколадний магнат Юрій Логуш виголосив на круглому столі проникливу промову про любов до української мови. У котрій мигцем, через кому прозвучало щось на кшталт «логістика, конкурентна боротьба за споживача, ну, це всі ми знаємо...»
Пан Логуш, без сумніву, знає, тому і продає успішно свої шоколадки. А чи багато українських видавців здатні чітко пояснити, що таке «логістика»? А чи у багатьох є в штаті маркетолог і піар-менеджер (із відповідною кваліфікацією та зарплатою), а не тільки двоє осіб із «відділу збуту», котрі рутинно відвантажують пачку-дві товару одним і тим же оптовикам?
Українське книговидання не в змозі усвідомити себе бізнесом, балансуючи десь на межі держзамовлення і хобі. І головна криза, яку воно переживає, не законодавча і не фінансова. Це криза ідей — не так у творчому, як у суто бізнесовому сенсі. Навіть нечисленні вітчизняні видавці, котрі намагаються «грати в бізнес» за ринковими законами, не в змозі вивести свою продукцію за межі одного-єдиного бренду: «Українська книга». Під ним на одному стенді книгарні, на однім лотку Петрівки зібрано все: від наукової монографії до іронічного детективу. Читай українське, купуй українське, ти ж патріот, зрештою!
Патріоти в країні є. Вони і приносять українським видавцям свої кровні. Давно вже приносять. Але цих кровних бракує для того, щоб називатися прибутком.
А як бути з читачем-білінгвом, який у виборі книги керується (страшно написати!) зовсім не патріотизмом, а, скажімо, бажанням насолодитися гарною поезією чи просто розслабитися в метро? Який шукає детектив на стенді або лотку з детективами, фентезійний роман — серед фантастики, а модну прозу — корінець до корінця з Еко та Муракамі? І пройде повз лоток, де все це перемішано під гордою патріотичною вивіскою. І навіть якщо таких лотків буде, як мріють наші видавці, десять чи сто в ряд — все’дно пройде повз них. Це не його бренд.
То що ж, здати цього споживача (вид, до речі, значно чисельніший, ніж патріот) із усіма тельбухами і гаманцем клятим москалям, як це досі благополучно робиться? Чи все ж таки придумати новий бренд, здатний його привернути, причому бажано не один? Не знаю, який саме. Не знають і наші видавці. Погано, що і знати переважно не хочуть. «Українська книга» — теж красиво. Щось під нього навіть непогано продається.
Крім того, ностальгуючи за загальнодержавною книготорговельною мережею, український видавець здебільшого уявлення не має, як просувати свою продукцію назустріч споживачу. Ну, проведе він презентацію, на яку прийде в кращому разі два-три десятки чоловік (ті, кому зателефонує єдина зацікавлена особа — автор), ну, продадуть на ній книг сім-вісім, — і що? Роздарує із десяток примірників дружнім журналістам, двоє з них просунуть десь рецензії — а продажі ніби й не зростають. Або недосяжна мрія багатьох — реклама на телебаченні: то либонь книжки тієї ж «Коронації слова», на відміну від шоколадок, роками припадають пилом на складах...
Український видавець знає тільки один вірний спосіб одержати гроші швидко і великим шматком. На нього і кладе левову частку часу та сил. І, не роздумуючи, поривається туди, де пахне можливістю цей спосіб реалізувати. Боюся бути голослівною, боюся когось скривдити. Та все ж.
Всі жіночі журнали радять юним тусувальницям, які бажають вигідно вийти заміж, відвідувати промислові виставки й автосалони — місця гарантованого скупчення серйозних женихів. Верховна Рада в цьому сенсі — теж непогане місце. Що, певне, чудово розуміла приймаюча сторона, запроваджуючи заборону на буфет і кулуари. Але яку дівчину зупинять перепони, коли на кону — щасливе і забезпечене особисте життя?
На жаль, організатори форуму не збирали статистику щодо книг, подарованих видавцями народним обранцям. Цілком очевидно, з якою метою.
Дівчина втішається тим, що все одно заведе після весілля коханця. Видавець — що частину заощаджених спонсорських грошей пустить на якийсь проект для душі. Так і живемо. Не всім же ставати незалежними бізнес-леді. Чи бізнесменами.
Де взяти свіжі бізнес-ідеї, щоб успішно продавати саме книги, а не шоколад, саме в Україні, а не в Росії чи Франції, саме зараз, а не на початку 1990-х? Це запитання ще важливіше, ніж інше: де знайти початковий капітал для реалізації цих ідей? Хоча і без другого, хоч як покрути, нікуди не рушиш. Але проблема в тім, що перше більшість вітчизняних видавців узагалі благополучно пропускає.
Так чи інакше, відповіді на ці запитання навряд чи знають у Верховній Раді. Незалежно від скликання.