Дивні справи твої, українське кіно... З одного боку, вже цілком очевидно, що сьогодні повного комерційного і творчого краху зазнає стара замшіла (радянська з походження) система держфінансування нашої кінематографії і на перші ролі виходить практика приватного або принаймні комбінованого продюсування фільмів. З іншого боку - не менш незаперечне й інше: рекламного галасу від "приватника" поки що надміру, а ось реального box-office чи фестивальної слави від їхніх картин - як козячого молока, коли помилишся з об'єктом доїння. Ось і питається: хто ти такий, український кінопродюсере епохи змін? Почнемо ad ovo, адже відомо: хто забуває минуле, приречений переживати його знову і знову. Згадаймо ж зовсім недавні події.
"Мазепа" як "Титанік"
Рубіконом, який розділяє "до" і "після" у системі фінансування українського кіно, став, вочевидь, проект Юрія Іллєнка "Молитви за гетьмана Мазепу" (2002). Фільм, амбітно заявлений (уже на титульній сторінці сценарію) як "перший український блокбастер", сконцентрував тоді на собі майже всі мізерні кіноресурси батьківщини і коштував нашій бідній державі дуже важких для неї в ті часи 2,4 млн. у.о. Через "Мазепу" пригальмували інші проекти і навіть зйомку студентських дипломних робіт. Тоді патронували зйомки особисто президент Кучма і прем'єр Ющенко, і рекламна кампанія була дуже помітною. Йшлося про грядущі казкові бариші у прокаті й на ринку відео, про тріумфи на МКФ класу "А". Сам контракт із японцями оцінюється в 2 млн. 600 тис. дол.
На жаль, ні японського, ні навіть польського прокату "Мазепа" не мав. В Україні фільм виручив аж... 50 тис. у.о. Що незрівнянно менше, ніж сукупні витрати на "сітілайти" і шикарну поліграфію. Зате приблизно окупило вартість усіх презентацій картини. Фурор на рівні фуршету. І тиша. Ні звітів, ні аналізів, ні пояснень, ні покаянь. Навіть згадувати про це якось не заведено. "Мазепа" просто-на-просто виявився класичною "пірамідою", і держгрошики плакали невидимими світові сльозами. Висновок: безвідповідальність - головна риса держфінансування кіно в колишній його версії.
І ось торік уперше з незапам'ятних (а точніше - радянських) часів не відбулося жодної (!) планової прем'єри повнометражного ігрового фільму, знятого державним коштом. Правда, у разовому порядку було вперше показано вибраній публіці "Татарський триптих" і "Секонд-хенд". Але це були, так би мовити, позаторішні прем'єри. Затягнуті з технічних причин пробні покази цих картин мали, напевно, просто поставити бюрократичну "пташку" в планах Мінкульту за "звітний період", який давно минув. Про якісь прокатні перспективи в зв'язку з цими стрічками, зрозуміло, навіть мови бути не могло. Занадто вже очевидний некондиційний рівень продукту. Ні риба ні м'ясо - ні артхаус, ні маскульт. Викинуті гроші платників податків.
Отож Мінкульт у ролі генерального патрона вітчизняного кіновиробництва явно простягнув ноги. Тоді як таке собі анонсоване і нібито вже створене нео-Держкіно поки що взагалі ні пари з вуст. Паузу (нарешті!) стала заповнювати приватна ініціатива.
Хвиля першопро(ходц/йдисвіт)ів?
Як із рогу достатку 2005 року посипалися презентації приватних кінопроектів. Вільний дух помаранчевої революції надав наступові незалежних і доти невідомих кінодіячів особливого рекламного драйву, молодечого нахрапу й воістину повстанської безоглядності у блефуванні перед потенційними глядацькими масами. Але до продюсера-приватника ставлення особливе - він пан-господар капіталів, вкладених у кіно. Програш - його особиста справа, а хто платить за дівчину, той її і танцює.
Ось, скажімо, минулого літа з херсонської глибинки в столицю країни наскочив такий собі пан Дмитро Таран, який відрекомендувався шефом кінокомпанії Taran Produktion. На помпезній прес-конференції в Будинку кіно було оголошено, що фірма має намір стати першою в Україні фабрикою з випуску "українських романтичних комедій" (до п'яти штук на рік!). При цьому з'ясувалося також, що ні кінодосвіду, ні кіноосвіти ініціатори та виконавці затії не мають, що не зашкодило їм із майданним пафосом проголошувати буквально таке: "Ми - найкращі! Ми - класні!.." Показали пілотний зразок товару - повнометражний ігровий фільм "на цифрі" під назвою "Поцілувати незнайомку за 20 хвилин". Як і слід було очікувати, цілком аматорська й нудна річ. І відтоді - ні слуху ні духу про нову кінофабрику сміху.
Тим часом просто валом пішли й інші схожі амбітні презентації та прес-конференції з аналогічними ж гучними обіцянками всіляких грядущих кіносенсацій. Одні обіцянки вже встигли луснути, інші ще тримають інтригу. Ось у шикарному холі кінотеатру "Баттерфляй-Ультрамарин" пан Кравчишин знову, вслід за паном Іллєнком, зваблює журналістів мрією про "перший український блокбастер", говорить про неминучу участь свого ще не народженого дітища в Канському МКФ та про інші приємні речі. Так продюсер і режисер в одній особі (причому в обох іпостасях, знову-таки, без спеціального кінодосвіду) починає розкручування "народного" проекту "ПРЕ". І що нині маємо в прокаті? Це що, "Прорвемося" - скромний секонд-хенд популярного кіно - майбутній тріумфатор Кана?
Знову п'ємо вина під бутерброди в холі "Баттерфляй-Ультрамарин", де проходить презентація чергового "першого українського фільму". Це тележурналіст-початківець В.Ар'єв із нагоди виходу на спонсорів-продюсерів вирішив, що він - справжній кінорежисер, а його тривіальний теленарис "Остання зміна", який проектується на великий екран, - "перший український документальний прокатний фільм". Невдовзі ми вже в розкішному конференц-залі "Прем'єр-Паласу", де Studio Bayrak - "найбільша незалежна продюсерська студія України" (так у прес-релізі) - презентує майбутній український номінант на "Оскар" (так обіцяно усно) мелодраму Оксани Байрак про Чорнобиль "Аврора, або Що снилося сплячій красуні". Діло хазяйське. Нам же залишається чекати звісток із Лос-Анджелеса.
І ще одна невеличка перебивочка в часі та просторі: шикарна прес-тусовка в Аrena Entertainment, присвячена "Хепі піпл" Олександра Шапіро, який уже нібито заявлений із новою роботою на Роттердамський, Берлінський і Канський МКФ. Щоправда, сьогодні маємо лише малопомітну присутність на Берлінале. Решта, включно з внутрішньоукраїнською прем'єрою, "в умі".
А ось ще одна зовсім свіжа респектабельна презентація і нова постать фінансового кінопокровителя. Група компаній "Фокстрот" представила журналістам проект фільму Олександра Жовни "Маленьке життя". Пан Жовна відомий як автор оповідань і кількох сценаріїв для дуже, на мій погляд, слабеньких картин - "Партитура на могильному камені", "Ніч світла" і "Секонд-хенд". Тому мій прогноз на перспективу фільму вкрай стриманий. Тим більше що нині скромний сценарист виступає вперше ще і як режисер, і як продюсер - біля злиття фінансових струмків від Мінкульту й "Фокстроту". Автор-творець і "грошовий мішок" - дует одвічний і драматичний. Воістину лише "фокстрот", взаємний "лисячий крок", може залишити обидві сторони задоволеними. Адже взагалі-то нормальне продюсерство - це не тупа роздача грошей, а ще й повна особиста відповідальність за (не)успішність використання отриманих коштів. Утім, у цьому плані взагалі втішних прикладів на нашому горизонті не бачити.
Агов, це що там у телевізорі знову шумить-гримить і золоті гори обіцяє? Це знову плем'я молоде, з азами кіно мало обізнане, обіцяє "перший український і україномовний пригодницький трилер", можливу "головну кінематографічну подію року". Фільм взагалі-то вже знято власним коштом у 4 млн. кревних у.о., але бажано і з бюрократичної батьківщини урвати 0,8 млн.у.о. У порядку добровільного відкоту-допомоги юним членам товариства "Меча й орала". А Мінкульт противний опирається: мовляв, експерти стверджують, що гра не варта свіч. І ось дивимося "перший" фільм жахів по-нашому під назвою "Штольня". І... я знімаю капелюх (теж "уперше") перед воістину безоднею смаку і принциповості, виявленими Мінкультом у дбайливому ставленні до держбюджету.
Діти підземелля
Прохання не плутати підземелля з андеґраундом - у "Штольні", як і в усьому нашому парадоксальному житті, все якраз навпаки. Фільм прокатує компанія "Арт-хаус", але "артом" тут і не пахне, а ось класом "В" чи навіть "С" - прямо відгонить. Це кіно програмно жанрове, розважальне, кічеве. Молодіжний тандем - режисер Любомир Кобильчук і продюсер-оператор Олексій Хорошко - відверто шукає, очевидно, не авторської слави, а лише "голого" прибутку, простого примноження вкладених особистих "бабок". Зворушливо, що точну суму бюджету картини (майже два "Мазепи"!) "штолярі" наївно, без оглядки на податкову, публічно й оголошують. Але не будемо снобами, як мовиться. Дай їм Боже відлудити доброякісний продукт - і налякати глядача в національному смаку, по-українському. Така вихідна установка на перегляді. Що маємо?
П'ятеро студентів-археологів (три хлопчики, дві дівчинки) знаходять у лісі вхід у бетонований тунель, який скидається на звичайний каналізаційний колектор, і чомусь уявляють, що саме там і зберігається з найдавніших праслов'янських часів ідол поганського божества Перуна. Хлопці й дівчата нескінченно блукають непогано прибраними підземними коридорами. Зазнають атак незліченних полчищ пацюків, опиняються перед обвалом склепінь. Втрачають орієнтацію в лабіринті, але знаходять зброю і їжу часів Другої світової. З автомата мимоволі вбивають свого наставника-професора, який казна-звідки взявся. Починають з апетитом їсти залежані консерви, а ті (о жах!) виявляються скопищем хробаків. Виникає маніяк-убивця, який пише на стінах кров'ю і має десь тут-таки свою криївку. І, зрозуміло, черговий хепі-енд - двоє з п'яти вибираються на поверхню, а вслід їм із жерла "штольні", як годиться відповідно до десятків прецедентів, виривається сніп полум'я та диму від запізнілого вибуху газу...
"Справді тихий жах!" - подумав автор цих рядків, укотре впіймавши власну голову напівдорозі до найближчої перешкоди. Так набриднути всього за 70 хвилин - це треба вміти. Штамп на штампі. Ні бодай побіжних мотивувань кожної з перипетій. Ні реальних фактур і правдоподібних характерів. Ні драматургії й примітних акторських робіт. Ні обіцяних жахів та анонсованого саспенсу. І дарма що в кадрі не видно вкладених нібито у фільм
4 млн. у.о. Значно гірше, що в ньому немає і сліду ПРОФЕСІЇ.
А що вони, власне, бачили у своєму кіножитті, ці першокласники-"штолярі"? З профосвітою не склалося. Власних оригінальних ідей ще не нажили. Хороше кіно явно пройшло повз них, а бачили те, яке й намагаються копіювати. А як конкурувати з реально великобюджетним і якісним маскультом за касу, якщо ось він - американський і російський кіч - у сусідньому кінозалі. І геть уже остання річ - демагогічно апелювати до патріотичних сантиментів: "Це так ви підтримуєте національно орієнтовану кіномолодь?!!" Або: "Дивися українське, думай по-українськи, плати гривнями"...
Бідолашні діти часів кінематографічного безчасся... Їх навчили думати "по-поплавськи". Мовляв, скромність - це випробуваний шлях до невідомості, а невтримна самореклама - головна запорука успіху. Але ж так, зізнаймося собі, живе і все наше суспільство: імідж - усе, а суть - ніщо. У нас запанувала, гадаю, ситуація повної рекламної самоінтоксикації та соціальної неадекватності на цьому ґрунті. Тим часом у кожного несумлінного "піару" ноги короткі - до першої ж реальної апробації неповноцінного продукту, який нав'язується споживачеві. Будь ти хоч біло-синій, хоч тричі помаранчевий.
То до чого ми, зрештою, прагнемо - до зовнішнього вигляду чи до внутрішньої якості демократичної європейської країни? Чи до відмінного, конкурентоспроможного кіно? Що нам дорожче - бути чи здаватися? Ці антиномії якнайгостріше сформулювали і останні наші вибори, і новітні наші фільми. А "штолярі" - всього лише законні нащадки такої ситуації. І так хочеться побачити світло в кінці "Штольні"! Хоч сяк хоч так, очевидно, що здорового авантюризму (на відміну від профосвіти) нашій молодій кіногенерації сьогодні не бракує. І це дуже втішно, попри всі згадані проколи та прольоти. Може, все наносне згодом вивариться, а щось справжнє залишиться. Отже, шановні добродії, пані та панове! Не поскупіться на квиточки! Хто скільки може, не пошкодуйте, віддайте бідолахам-"штолярам" назад їхні 4 млн. у.о...