Модне словосполучення «втрачене покоління» тим і хороше, що його, як ярлик, можна приклеїти на уродженців будь-якої епохи. Хоч би яким благополучним і безхмарним був той чи інший часовий відтинок, знайдеться не один привід охарактеризувати його з допомогою знаменитого вислову Гертруди Стайн. А що вже казати про больові точки радянської історії, особливо про Другу світову війну! Ось де схожі нарікання не лише доречні, а й необхідні. Втім, оригінальними їх теж не назвеш.
Режисер Михайло Шадрін за підтримки Анатолія Толстоухова і Фонду сприяння розвитку мистецтв створив повнометражний двосерійний документально-публіцистичний фільм «Ave», що входить до циклу «Окаянство. ХХ століття». Фільм присвячено початковому періоду Великої Вітчизняної та його прелюдії — роману, який Росія, а вслід за нею й Україна «закрутили» із кремлівським горцем. «Ave» — це розповідь про «втрачене покоління» (рік народження — 1918-й, рік смерті — 1941-й), винищені призови Другої світової, про всіх тих хлопчаків, по чиїх тілах Радянський Союз прийшов до перемоги над гітлерівською Німеччиною.
Відповідно до режисерського трактування, мало не єдиною запорукою перемоги СРСР у цій бойні без правил виявилися «винищені призови», «килим із незайманців», яким Сталін вистелив землю, щоб інші дійшли до рейхстагу. Жертви і тільки жертви... Ані розумних полководців (навіть на адресу Жукова режисер відпускає уїдливо-принизливі репліки), ані бодай якоїсь стратегії й тактики, передбачень чи розрахунків — лише незліченні жертви, принесені на вівтар Марса. І лише тому, що жертв було неймовірно багато, перемога все ж таки настала.
Під час прем’єри фільму в Будинку кіно, що відбулася 11 лютого, я весь час спостерігала за реакцією ветеранів, які сиділи у першому ряду. Дехто з них не витримував — підводився й виходив. Мабуть, режисерські ремарки про «втрачене покоління» — їхнє покоління — виявилися для ветеранів занадто гіркими. Справді, «зайвих людей» вигадують романісти, а ми з вами нездатні уявити себе всього лише жертвами, принесеними на будь-чий вівтар. Тож запропоновану глядачам гірку пілюлю з делікатності слід було хоч якось підсолодити. Хоча б так, як це зробив Василь Гроссман у «Житті та долі».
За словами авторського колективу стрічки, «Ave» — один із найдорожчих документальних проектів, створених в Україні за роки незалежності. І, хотілося б додати, — один із найнещадніших. Не знаю, чи можна вдатися тут до такого поняття, як «художня делікатність», але у фільмі її вочевидь бракувало. Хоч як би ми судили самих себе й епоху, треба хоч у чомусь опинитися на висоті. І я можу зрозуміти ветеранів, котрі під час демонстрування фільму виходили із залу. Бо вони заслуговували не лише жалю, а й захоплення.
В «Ave» було вперше показано недоступні раніше рідкісні кадри Сталіна, Гітлера і Жукова, фрагменти перших радянських кольорових документальних фільмів періоду 1936—45 років та окремі кіноматеріали Нюрнберзького процесу. На думку авторського колективу, в «Ave», уперше в пострадянському кінематографі, наведено точні дані про втрати Червоної Армії в перший період війни, про кількість радянських військовополонених тощо. Важко сказати, наскільки насправді точні ці дані. Мені здається, їх можна взяти лише за гіпотезу.
У прес-релізі було застережено, що авторський колектив фільму не має наміру полемізувати з В.Суворовим. Полеміки справді не було — була лише своя версія подій. Та хоч би якими претензіями загорялися творці фільму, їхня версія — не абсолютно правдива і не єдина. І навіть у тому, що стосується цифр. Хоча в художній переконливості їй не відмовиш.