Режисерка Олена Дем'яненко розповідає про створення стрічки, а ми згадуємо міфи, що виникли навколо цієї історії за 80 років, та пов'язані з нею бувальщини.
Відступ перший. Автор "Гуцулки Ксені" вважається засновником модерної української оперети, його величають українським Легаром. Згідно з однією версією, спочатку народилася пісня Барнича, потім, 1938-го, - оперета. Сюжет: у 1939 р. до Ворохти прибули американські емігранти (українці), щоб знайти наречену для молодого Яро, який отримає мільйон, за умови, що одружиться зі свідомою українкою. Важливий історичний акцент: до введення радянських військ у Західну Україну залишається всього два тижні... Цю історію як іронічний мелодраматичний мюзикл - і представить невдовзі режисерка Олена Дем'яненко, в чиєму послужному списку такі картини як "Моя бабуся - Фані Каплан", "Казароза", а також телевізійний хіт "Завтра буде завтра". Олена народилася у Львові. Років із десять тому на сцені львівського театру імені Марії Заньковецької побачила виставу "Гуцулка Ксеня" (режисер Федір Стригун). І, як сама зізнається, той перегляд і став головним імпульсом, що підштовхнув її до створення фільму. Тим часом, буквально під кінець минулого року, ще одна "Гуцулка Ксеня" з'явилася на сцені Івано-Франківського театру імені Івана Франка. Кажуть, квитки на виставу розмітають за лічені години. Тож вочевидь "Гуцулка Ксеня" вкотре стає феноменом.
- Олено, що вас найбільше вразило у виставі заньківчан, якщо вона так вплинула на ваше рішення зняти кіно за мотивами оперети Ярослава Барнича?
- Знаєте що мене вразило? Глядачі. Те, як вони дивилися виставу. В залі коїлося якесь божевілля. Глядачі сміялися, переривали дію оплесками, це була радість у чистому вигляді.
Мені стало по-справжньому цікаво. І вже наступного дня я читала лібрето оперети Ярослава Барнича. І була зачарована. Думаю, це найточніше визначення, відповідь на запитання, що стало імпульсом, - зачарування цією історією.
Потім був процес урегулювання питань, пов'язаних із авторськими правами. І я нескінченно вдячна Людомиру Філоненку, який доклав чимало зусиль до вирішення всіх юридичних питань.
Потім з'явився сценарій, який, згідно з тодішньою процедурою, був поставлений у план Міністерства культури.
Це було задовго до появи програми підтримки кінематографу, до пітчингів і конкурсів у тому вигляді, в якому вони нині існують. Цей сценарій переходив із плану одного року в план наступного. По-моєму, років із десять. Реальна можливість реалізувати проект виникла тільки завдяки появі Держкіно в тому форматі, в якому воно нині працює, фільм став переможцем 9-го конкурсного відбору.
- В основі твору, як відомо, історія кохання українки й американця, Ксені та Яро. Чи випливає з цього, що картина дійде й до американських екранів? Чи зацікавилася цим проектом українська діаспора - у США, Канаді?
- Так, зацікавлення бачимо. І несподівано широке. Нині отримуємо багато пропозицій. У нас є агент у США, котрий, сподіваюся, допоможе ефективно розпорядитися долею фільму таким чином, щоб його змогла побачити широка аудиторія глядачів.
- Постать автора Ярослава Барнича, його творчість часто супроводжують міфи й суперечки. Зокрема не вщухають дискусії про справжнього автора пісні-хіта "Гуцулка Ксеня", яку багато хто вважає народною. А дехто приписує її авторство різним людям.
- У березні буде видано лібрето й партитуру "Гуцулки Ксені" з розлогою вступною статтею Людомира Філоненка, яка докладно висвітлює всі колізії й перипетії, версії та міфи, що супроводжують постать Ярослава Барнича і його "Гуцулку Ксеню".
Це довга історія, варта окремої розмови.
Я бачила запис постановки "Гуцулки Ксені", здійсненої Ярославом Барничем. Це раритет - 1956 р. Він сам за диригентським пультом. Високий, худий, енергійний. Тож мене не полишає відчуття, що я з ним особисто знайома.
Відступ другий. Якщо зазирнути в архіви DT.UA за
2000-й, то в числі від 19 травня можна виявити статтю "Кому належить "Гуцулка Ксеня"?". Її авторка, Світлана Кабачинська, акцентує увагу на монографії доцента Дрогобицького педагогічного університету Людомира Філоненка "Ярослав Барнич". У цій роботі йдеться про народження "Гуцулки Ксені". А також про перипетії долі її автора. Цитата зі статті: "Барнич у 1944 р. залишив Україну, вирішивши за краще, замість терпіти гоніння в ній (а що вони неминуче будуть, не сумнівався ніхто з західноукраїнців, які в 1939 р. зустріли Червону армію як "братів", а за два роки "визволення" пізнали всю глухоту катівень НКВС і всю глибину просторів Сибіру), перебиватися в безвісності на чужині. Барнич згодом був не тільки відлучений від авторства дуже відомої пісні, а й взагалі викреслений із історії української культури. Композитора, що став основоположником національної оперети (у 1930-х роках він створив "Дівча з Маслосоюзу", "Шаріка", "Пригода в Черчі", "Гуцулка Ксеня" - оперети, з величезним успіхом поставлені в театрах Львова, Станіслава, Ужгорода), написав пісні, які нині виконуються в Україні, забули, здавалося, назавжди..."
І ще цитата про "Гуцулку Ксеню". "Довгий час - у радянські роки - її приписували самодіяльному композитору зі Стрийщини Романові Савицькому. Але давні знавці вітчизняної музики в Галичині завжди чомусь сумнівалися в його авторстві..."
Уже через рік, у 2001-му, в DT.UA від 16 березня - розвиток музичної теми: стаття "То хто ж автор "Гуцулки Ксені"?", яку написали Володимир Полонський і Леонід Шемета. Автори стверджують: пісню створив саме Роман Савицький. Згадують про першу платівку із записом "Гуцулки Ксені", що з'явилася 1945-го. А також посилаються на розповідь Володимира Кринька, який датував цю пісню 1932-м. Він казав, що пісня народилася в Карпатах, неподалік села Шешори, і в "Гуцулки" навіть є прототип - красуня Ксенія Бурачинська. Нібито дівчина одного разу підійшла до молодого Романа Савицького з пропозицією: "Склади про мене таку пісню, щоб уся Гуцульщина її заспівала!"
Таким чином, різні джерела пропонують різні сюжети народження "Гуцулки Ксені". Є одна версія, згідно з якою автор - Ярослав Барнич, успішний диригент, композитор, що згодом емігрував до Німеччини, потім - до США, де й помер 1967 р. Нібито прообраз його пісенної героїні - Ксеня Клиновська.
Згідно з іншою версією, автор "Гуцулки" - Роман Савицький, уродженець Львівщини, працював учителем, викладав історію, у 1973-му, за рік до смерті, вийшла збірка його пісень, серед яких є й "Ксеня".
Зважаючи на все, вихід фільму Олени Дем'яненко лише підігріє інтерес до давніх суперечок.
- Олено, а як ви знайшли свою гуцулку? Тобто головну актрису, яка й стала обличчям картини?
- Ой, кастинг тривав довго! Для мене це болісний процес, адже під час кастингу зустрічаєшся з безліччю чудових, професійних, талановитих людей. Але потрібно створити ансамбль!
І часто, вже після величезної кількості проб, доводиться телефонувати й казати "ні" людям, котрих ти вже встигла обнадіяти й полюбити. Це дуже боляче.
Наша героїня - Варвара Лущик - просто прийшла на кастинг. І ми її побачили.
- Гаразд, а як у картині опинився Олег Стефан, суперcтар театрального Львова?
- Ну ви ж знаєте, що я сама зі Львова? Це й буде відповіддю на ваше запитання. Так, Олег приїжджав на проби, ми репетирували, щось шукали. Гадаю, знайшли.
- Де переважно проходили зйомки картини, і чи легко було відтворити на екрані іншу історичну реальність, 30-ті ХХ століття?
-А ми намагалися відтворити у фільмі трохи іншу реальність. Й "історичне" тут не головне. Це стилізація. Але не буду спойлерити й розкривати всі карти. Для глядача мають залишатися сюрпризи.
- Чи позиціюєте ви цей кінопроект як "перший український фільм-мюзикл"? Наскільки для вас принципове жанрове позиціювання цієї картини?
- Знаєте, ми нічого не позиціюємо - тим більше без жодних акцентів на "першому". Є ж, наприклад, український фільм-мюзикл "Трубач" Анатолія Матешка! І, мені здається, слово "перший" в українських рекламних стратегіях уже викликає гомеричний сміх.
Якщо серйозно, саме час писати "Дай боже, щоб не останній".
Мене дуже турбує ситуація, що зараз склалася. Вже рік Держкіно не проводить пітчингів. Це й викликає "глибоку стурбованість".
- Справді, створити великий кінопроект без підтримки Держкіно, практично, неможливо. Хто, крім Держкіно, інвестував у "Гуцулку Ксеню"?
- Незначну частку становили приватні інвестиції. Переважно ж це авторські інвестиції (це коли автори не отримують свого авторського гонорару, а вкладають його в проект як інвестиції), послуги наших партнерів по проекту: ренталів, студій звукозапису, студій комп'ютерної графіки. У нас склалися хороші стосунки з кіностудією ім. Олександра Довженка. Вони беруть участь уже в другому нашому проекті як партнери.
Відступ третій. Держфінансування проекту становило 23 млн 871 тис. грн, при загальній вартості виробництва близько 48 млн. Виробництво проекту - "Кінокомпанія Гагарін Медіа" (продюсери Олена Дем'яненко і Дмитро Томашпольський). У головних ролях - Варвара Лущик (Україна), Максим Лозинський (США), Олів'є Бонжур (Бельгія), Ігор Цішкевич (США), Олег Стефан (Україна). У фільмі також беруть участь фрік-кабаре Dakh Daughters і "Даха Браха".
- Сьогодні для багатьох режисерів, продюсерів дуже важливо знайти формулу успішного жанрового кіно. Зокрема успішного й за касовими зборами. Чи є у вас варіант такої формули? Що нині може привабити українського глядача в кінотеатри, відірвавши його від Інтернету і телевізійних передвиборних розваг?
- Гадаю, формулу успіху вже знайшли наші телевізійні колеги, які прийшли сьогодні в кіно і збирають космічні бокс-офіси. І я вважаю, що вони виконують історичну місію, приводячи в кінотеатри українських глядачів, які ще кілька років тому за жодних умов не пішли б на українські фільми. Чи прийшли б вони без роботи, яку з 2011-го веде Держкіно? Ні.
Кінопроцес - це екосистема, в якій важливий баланс. Пам'ятаєте, що вийшло, коли в Китаї масово знищили горобців?
Ну був же епізод і в недалекій історії нашого кіно, коли прийшов президент на кіностудію й сказав: мовляв, а навіщо знімати багато різних фільмів, зніміть мені один, але як "Хоробре серце". На цьому процес створення українських фільмів тимчасово припинився.
Отож, відповідаючи на запитання про формулу успіху українського кіно, думаю, головне - дати йому розвиватися, не переривати самого процесу, а також радіти успіхам і бути реалістами, прагнути неможливого.