У епоху розвинуто-о-го соціалізму, точнісінько у переддень його повного й остаточного краху, в ідеологічній моді була пісенька, яка нині звучить у всіх значеннях знущально. Йшлося там про революцію, яка, мовляв, має початок, але нібито геть-чисто позбавлена кінця. Нові тексти придумало життя, але от лихо — за цілком знайомими кумедними схемами. Так, київський кіно-відеофестиваль «Відкрита ніч», що цього року має відбутися вп’яте, начебто програмно орієнтований на все відповідно відкрите: на неоглядні обрії вітчизняного кіно молодих, на нестримний політ їхньої думки й експериментаторську сваволю, багате і на справжні відкриття. Проте цей проект педагога й режисера Михайла Іллєнка виходить із математично чітких уявлень про свої межі — як «початки», так і «кінці». Це й заявлено в символічному девізі: «a+W= відкрита ніч», де «a» припускає стартові конкурсні перегляди, а «W» — завершальну аналітичну конференцію, присвячену призерам.
7 березня ц.р. у приміщенні Київського планетарію мала місце «омега» —конференція за підсумками минулорічної «Ночі». Усе було як належить: преса прес-реліз, де саме згадана емблема зацікавила мене найбільше своєю символічною суперечливістю й невичерпністю змістів. З одного боку, оголосити себе «альфою й омегою», тобто «нашим усім» — навіть для вітчизняного непоказного кіно, звісно ж, перебір, по-юнацькому хвацька гіпербола. З іншого боку, таке собі вторинне використання алгебри ленінської думки («К = РВ + Е») певною мірою відгонить інтелектуальною цвіллю. З одного боку, похвальне оперування в цій вигадці іноземним грецьким алфавітом, з іншого — сумно бачити у всьому тексті свідчення невпевненого володіння рідною мовою (гостей запрошували на «мистецькознавський аналіз фільмів»). А ще в емблемі-девізі з конференцією-«омегою» був графічно асоційований... капелюх. Що може означати лише одне: упорядники «мистецькознавського» спілкування переконані — тут усе гаразд, а російською мовою — «дело в шляпе». Як досвідчений аксакал подібних заходів, не можу не уточнити: вся справа тут не стільки в «шляпе», скільки в тому, ЩО САМЕ під нею. Отже, зазирнемо «під капелюх» «Відкритої ночі».
Каюся, значну частину слухань на «омезі» я пропустив: не вистачило духу вкотре попередньо переглядати переважно слабенькі опуси вітчизняних дебютантів. Гадалося: запозичу лише на пробу чи про запас дещицю їхнього молодіжного завзяття й зухвалої творчої енергії. Та де там. Під «капелюхом» нічого такого не виявилося. Ані обіцяного «мистецькознавського аналізу фільмів», ані очікуваних гарячих дискусій юних інтелектуалів. Ось ведучий обговорення, він же батько-засновник фестивалю-ночівлі, Михайло Іллєнко, звертається до студентки кінофакультету, який сам і очолює, із безстороннім запитання: «А який досвід вам принесла робота над фільмом?» Дівчина сміливо так і відповідає: «Раніше я не вміла робити розкадровки, а нині можу». Із залу інший метр, Богдан Жолдак, загострює ситуацію: «А чи потрібен в мультиплікації сценарій? Адже я сценарист...» Відповідь: «Звісно». М.Іллєнко звертається до публіки: «Є ще запитання?» Тиша. У фіналі подібного схльостування позицій обов’язкова, певне, процедура обливання автора з голови до ніг компліментами. Підозрюючи, що я міг пропустити власне аналітичну фазу конференції, опитую про те оточуючих. Усі в один голос запевняють, що саме так було й раніше. Причому, не лише сьогодні, а й у минулі роки.
Колись дует Карцева та Ільченка пародіював специфічну совкову нездатність до відкритої дискусії («Ну дискутуйте зі мною, дискутуйте!..»), виховану роками «батога» за критику та звички до лакування дійсності. Той давній скетч і нагадала мені атмосфера «омеги». Що це — знак апатії чи нездатності — не знаю. Тільки переконаний, що обидві ці якості з мистецтвом несумісні, як, утім, і зі статусом «молодого». Є стара приказка: «Мудра мати цілує своє дитя, коли воно спить». М.Іллєнко — за велінням долі нині головний попечитель нашої кіномолоді — таку рекомендацію, підозрюю, не визнає. І сам, на мою думку, скромний за масштабами мислитель і невиразний оратор, він, природно, не може заохочувати й культивувати в молодих щось інше. Компенсацією того, напевно, і виступає публічне «заціловування» вихованців, просто культ компліментарності й неприховане протежування «своїм» за будь-яких обставин. Одне діло — коли це має родинне підгрунтя (на «омезі» М.Іллєнко просто творчим «подвигом» назвав перемонтування лише за місяць фільму, знятого його невісткою та братом). Зовсім інакше виглядає те саме як принцип творчої педагогіки. Кіношкола ризикує перетворитися на школу самообдурення. Чи не тому так погано в нас у кіно насправді, що словесний PR, протежування й фінальне почуття глибокого самозадоволення на висоті? І навпаки, несподівані радості зовсім негадані.
Сенсація: ніким не помічена й ніяк не відзначена на внутрішніх молодіжних фестивалях «Молодість» і «Фаст-Фест» короткометражка третьокурсника кінофакультету Тараса Томенка на блискучому Берлінському МКФ одержала головний приз! Заради справедливості варто зауважити, що брала участь ця робота в позаконкурсній, хоча й офіційній програмі «Панорама», і сам приз не від фестивалю, а від Нью-Йоркської кіношколи. І все одно це великий і реальний успіх. Хоча мені особисто мініатюра про убивчу мстивість хлопчика видалася традиційною за стилем і змістом (пригадаймо хоча б для співставлення «Дівчинку та смерть» з недавніх «Трьох історій» К.Муратової). Проте є привід для гострої та дійсно аналітичної розмови про відмінності наших домашніх й міжнародних критеріїв. Як сказав мені юний завойовник Берліна, справжній аналіз його картини він почув там, де її оцінили, а на «омезі» подібного й не чекав. Тут прийнято просто топити в компліментах.