Втілення мрій. Хто б наважився собі його уявити. В небезпечні ігри з «дияволом» неодноразово гралися впродовж століть існування людства. Цього разу за спиною виконавця бажань стоїть жінка — письменниця Яна Дубинянська, та й «диявол» у подобі такого собі Альберта Сона, високого пристойного чоловіка, не навіває дуже сильного страху. Швидше, цікавість – що ж буде далі, що з цього вийде. Як дитину в її першу мандрівку від стіни до столу штовхає бажання незвіданого, так і читачів вабить текст тим, що сховане між сторінками і ще не відоме.
Колізії персонажів переростають у калейдоскоп серій, які одна за одною у творі певними нитками сюжету скріпляються докупи. Після чергового різкого повороту подій, після наступної випадкової зустрічі, збігу обставин, місця і часу здається, що дивишся бразильський серіал. Та й імена у героїв іноземні, можна собі нафантазувати, що й південноамериканські. А велика кількість персонажів, які змінюються, – ті виступають наперед, а інші втікають у тло, мимоволі нагадують Гарсіа Маркеса.
Три складові одного процесу, дійства — три драматурги, які беруться написати п’єсу для показу під Новий рік. Один уміє добре оформляти ідеї в текст, другий контактує з людьми, просуваючи, так би мовити, майбутній продукт, а третій, вищезгаданий «диявол», — власноруч заварює всю кашу. З якої потім самому доведеться вибиратись. Бо ж кожна угода з нечистю пахне трохи смертю, а трохи – неприємністю. Все ж спробувати треба — вирішують головні герої і переживають фантастичний бум у своїй кар’єрі й особистому житті. Куди тільки й діваються занудні походи на роботу морозними вулицями, пунктуальні з’яви додому на вечерю і таке інше. Забувається навіть власна дружина, що, мабуть, і не дивно для давно одруженого чоловіка.
Пошуки щастя завдають клопоту і друзям із минулого, які мимоволі теж стають іншими. Пошуки щастя тримають у напруженні як мінімум трьох драматургів, як максимум — весь світ. Іноземні професори й відомі режисери, парад військово-морських сил та місцеві борделі маленького містечка — все задіяне в цих пошуках ідеального втілення ідеального. Карнавал доль і облич, які могли б бути, які хотіли б бути і які насправді є.
І думаєш собі: як добре, що є інфернальні виконавці декорацій — художники, які завбачливо намалюють те, чого потребує п’єса, актори, які не досконало, але більш-менш талановито зіграють її. І, може, мені тоді не треба буде самому різати когось або плисти в невідомі краї – стане можливим причаститися дійства, споглядаючи сцену або читаючи текст. І це вже зніме якийсь хоч невеликий тягар нездійсненного з моїх плечей.
Бо любов у мареннях і міражах здається нам досить простою, і треба лише переступити щось, і вона з’явиться такою, якою ми плекали її в найпотаємніших сподіваннях. Але натомість чим далі йдемо, чим більше ступаємо назустріч, тим дальшим і дальшим стає марево, врешті-решт, у дійсності розсипається на кавалки, переходить у світ фантазій. Це, властиво, й відбувається у книжці. Недаремно головні герої, перш ніж їх відправили у мрії, засинають, а витівника звати Ал Сон. У снах ми можемо поекспериментувати, йдучи на невиправданий ризик, на який у житті ніколи б не наважились. Інколи з нами у сни йдуть найдорожчі нам люди. З одним із героїв вирушила його вірна, хоч і не дуже приваблива дружина, у такий спосіб служачи йому проводирем у свій звичний світ. Інша ж героїня хоче залишитися у країні мрій, де змогла б ще когось зустріти. Хоча на іншому кінці континууму реальності зустріч їй призначив Альберт Сон у кав’ярні, і вона, забувши про мандрівки, має шанс втілити свої мрії наяву.
Коли письменниця вводить першу-другу-третю-енну роль у свою книжку, стає дивно, наскільки ж іще вистачить фантазії в авторки і сили в читача, щоб не позабувати всіх імен, які вигулькували десь там на початку роману. Але на диво все влягається плавно, і жодного різнобою в розумінні немає. Меннерс стежить собі за сценою в театрі, а доктор Арріго робить хірургічні операції в готельному номері. Все впорядковано. Це якщо, знову ж таки, порівнювати — як гра в дитинстві: чим неймовірніші сплетіння різних сюжетів, тим цікавіше й цікавіше йти далі. Тим більше це спонукає до вигадування нових і нових об’єктів цієї гри. Так і світ цієї книжки – різноманітний і різнобарвний, як уже згадувалось, трохи подібний до фантастичного кольорового сну, який можна було б після прочитання кожного розділу тлумачити по-іншому.
Символ таємниці супроводжує цей роман від початку й до кінця. За кожними дверима — несподіванка, будь-якого моменту може трапитися щось, що сидить тихо поза нашою свідомістю і саме про себе не знає. Несподівано. Тріумфально. Зненацька. З другого боку – текст старанно заколисує, втягує читача в гаму заплутаних почуттів, у пошуки єдиного виходу із хащ дива.
До речі, про диво. Про фантастику. Зоряні кораблі навіть близько не літають у цьому романі, і герої не б’ються між собою спеціальними лазерними мечами. Це все хліби якихось інших книжок. А тут фантастичність у людських стосунках, яка більше тяжіє до магічності, а інколи — до ніжної мрійливості. Створюючи віртуальний час і простір, авторка дає своїм героям повну волю, нічим їх не сковує. І невдовзі ребус людських доль розпадається на кілька частин, опукло проступають окремі бажання, потяги, мрії. Цікаво, чи хтось наважився б серйозно уявити, що сталося б із ним, якби випала можливість здійснити свої мрії. Що буде, коли відпустити тих «псів на прив’язі»? Бо інколи людям страшно повертатися з роботи додому іншою, ніж завжди, дорогою, складно змінити колір сорочки. Складно навіть захотіти бодай щось нове. А якби можна було змінити все, здійснити неможливе, перенестись куди завгодно — чи зрушилися б ми хоч на метр-два? Цей роман дає нам копняка під зад — фантастика не настільки далеко, як ми, можливо, уявляємо.
Паралельно з темою втілення мрій авторка мимоволі веде іншу тему — відповідальності за них. Навіть там, у гіперреальності, потрібно відповідати за свої вчинки й забаганки. Там теж існують любов і ревнощі, гроші і слава, свій кримінальний кодекс і кодекс честі, зрештою — суд. Таким чином, те видумане життя стає злагодженим, цільним, таким, що підлягає причинно-наслідковому зв’язку. І тому, незважаючи на контрасти між різними сценами, вони не розділені проваллями несумісності або якимись антагонізмами реального й нереального. Все, у принципі, реальне, просто обставини трохи нові, незвичні.
Ми завжди можемо міркувати на різні теми і ставити собі багато запитань. Як-от: чому автор береться писати саме фантастику, та ще й таку душевну? Або чому Яну так ваблять іноземні, почасти вигадані імена? Звісно, це надає ще більшого ефекту фантастичності, незвичайності – а тому й відчуття, що все можливе. Аби тільки воно могло нам уявитися.
Яна Дубинянська. Фінал новорічної п’єси.
Київ: Факт, 2006