Ще одного нищівного удару завдав по культурі нинішній високосний рік. Пішов із життя Марко Бровун (1946-2012). Художній керівник Донецького національного академічного українського музичного драматичного театру, народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. І це далеко не всі регалії, якими Марко Матвійович, до речі, дуже дорожив і радів їм як дитина...
Окрім офіційних титулів були й неофіційні. Жартома я називав його - «Господар донецької Мельпомени». А він задоволено усміхався, немов погоджуючись із цією добродушною характеристикою.
...По суті, саме ця людина і була одним із семи-десяти персонажів, які реально, а не віртуально впливали на театральне життя України останні років 20.
І «хазяїн» цей був зовсім несхожим на героя однойменної п’єси І.Карпенка-Карого (який робітників голодом морить, знущається з них як може). «Хазяїн» Бровун був театральним будівничим, щедрою і темпераментною творчою людиною.
Буває ж іноді, що дехто й працює в театрі сто років, а все одно чужий сценічному організму, як капосний вірус квітучому здоров’ю. А от Бровун був у всіх сенсах «театральною людиною». Людиною, одержимою сценою. Коли навідувався до Києва, то зазивав у якийсь готельний номер і міг розповідати мені про свій театр - годинами! Без зупинки й перепочинку. Брав змором, якщо співрозмовник хотів хитро ухилитися в площину іншої теми... А він усе одно вивертав на свій уторований шлях. І говорив-говорив-говорив... Який прекрасний у нього колектив; як влада допомогла зробити чудовий ремонт будівлі; як позбувся імені революціонера Артема на фасаді; яких режисерів хотів би м’яко «попросити» з трупи, а яких варто було б запросити на роботу...
Пройшовши шлях серйозних - чоловічих - випробувань (колишній спортсмен, згодом адміністратор), за довгі роки роботи в театрі він не розтратив почуття захвату. Навіть захопленості (в романтичному значенні). Не перетворився на чистого «функціонера», який зводить у трупі «дебет із кредитом». А постійно «нуртував»: нові п’єси, запрошені режисери, гастролі, «наш театр - найкращий»...
Тобто «згоряв» у театрі.
Власне, в театрі він і помер.
Багато хто знає, що при театральній будівлі мав особисті апартаменти. І фактично в театрі жив... До останнього подиху.
Фанатизм це? Чи розумна політика театрального менеджера?
Важливіше й трагічніше, що з його відходом східний театральний ландшафт втратив такого собі «атланта». Тримав на своїх плечах (на своїй мудрості, стратегії і тактиці) величезний колектив, вельми успішний театр... Який він прагнув вибудувати за складним архітектурним малюнком. Як «театр-виробництво». І як театр-храм. Одночасно.
Багато що виходило. Іноді «не клеїлося». Касові успіхи його театру (як системного виробництва) були гучними. Мабуть, одними з кращих в Україні. Грали рекордну кількість вистав і на місяць, і за сезон. Освоювали не тільки сцени, а й, здається, навіть терикони.
Значущі художні результати при ньому з’являлися теж. Особливо, коли, керуючись своєю неповторною інтуїцією, залучав до роботи режисерів сміливих, обдарованих: Бакіров, Лазорко, Дзекун. Тут, у його театрі, напрочуд уживалися різні жанри: інтелектуальні драматичні вистави, балети, комічні опери.
Здавалося, хотів осягнути неосяжне.
Можливо, художній «пік» театру Бровуна - це період співтворчості донецького художнього керівника з київським режисером-постановником Віктором Шулаковим (народним артистом України, тонкою і глибокою «чеховською» людиною). Одного разу запросивши цього режисера в «місто троянд», Бровун отримав у своє розпорядження спектаклі-хіти: «Енеїда», «За двома зайцями», «Діамантовий дим» (за мотивами «12 стільців»).
За «Енеїду» і постановник, і художній керівник у 2003-му удостоїлися Шевченківської премії. Вистава справді виявилася яскравою і видовищною, пародійною і сучасною (створеною в оригінальній стилістиці, відмінній від класичної «Енеїди» Сергія Данченка).
А «Зайці» Старицького в театрі Бровуна досі - всім шлягерам шлягер. Вистава відкрила у трупі Марка Матвійовича гнучкого талановитого артиста Андрія Романія (він і зіграв Голохвастова). І ця ж вистава на якийсь час наче «врівноважила» (примирила) два «шляхи» розвитку донецького театру, які й «прокладав» Марко Матвійович. Тобто успішне виробництво поєдналося з художнім результатом.
...Він і надалі намагався повторити подібну успішну комбінацію. І був упевнений, що глядач голосує за театр не тільки грішми, а й серцем. (Все ж таки більше - серцем...). Сам сердечна і добра людина, Марко Матвійович постійно намагався облаштувати життя інших.
Взагалі це була чудова його риса - прихистити всіх безпритульних (чимало акторів отримували квартири відразу, ледь переступивши поріг його театру) і нагодувати всіх голодних (хлібосольство цієї людини було відоме не тільки легіону наших критиків).
Класики, сучасники, квартири, режисери, ремонти, гастролі, десятки п’єс - усе «це» зграйками птахів кружляло в його фантазії, в його голові. У його житті - театрального будівничого. Хазяїна.
Пам’ятаю, як одного разу він просто приголомшив мене своєю заявою: «Донецький театр - український! І незабаром наш репертуар буде тільки українською мовою!».
Це здалося мені химерною ескападою. У російськомовному регіоні заповнити «під зав’язку» зал на українських виставах?
Та йому і це вдавалося. І чимало постановок справді йшли державною мовою.
І не було в тому його жесті політичного загравання (мені так здавалося). У тому було його щире переконання й азарт одержимої театральної людини.
...Якось ми домовилися, що він докладно відповість на кілька запитань - для одного видання про театр (яке, не народившись, одразу ж і спочило в Бозі). І Марко Матвійович вельми серйозно підійшов до своїх текстів. До роздумів. І от, прощаючись з ним (і не прощаючись з ним...), хочу, щоб багато людей, які любили й цінували цю чудову й незамінну людину, ще раз почули цей живий пустотливий голос - бодай крізь синтаксис розрізнених фраз...
«Глядача втратити легко. А от повернути його - робота тяжка й тривала! Коли я щойно прийшов у театр, трупа була в такому стані, що важко було уявити, як повернути глядача в зал. У людей не було навіть звички ходити в наш театр. А на сцені було більше акторів, ніж людей у залі. Тоді більшість вистав ішли російською мовою. І питання було не в «українському театрі в Донбасі» як такому, а в театрі взагалі. Глядачів потрібно було зацікавити. І ми запрошували в деякі свої вистави таких зірок, як Євген Євстигнєєв, Ірина Муравйова, Лев Дуров, Леонід Марков, Михайло Козаков, Володимир Етуш, Михайло Ножкін. Це були приїжджі гастролери, які в постановках нашого театру виблискували! Приваблювали в зал шанувальників. І от поступово почали з’являтися вже наші оригінальні постановки за мотивами деяких резонансних творів. Зокрема «Діти Арбату» за Анатолієм Рибаковим. Закріпивши успіх, ми й почали розробляти «програму з упровадження» української мови - у свій репертуар. Цей шлях був нелегким. Але це була еволюція, а не революція...».
«...Усе, чого досягнув наш театр, часто виходило не «завдяки», а «всупереч». І, до речі, українська мова в нашому репертуарі стала активно з’являтися спочатку в дитячих виставах. Почали привчати до українських вистав молодше покоління. Вже потім - постановки для дорослих. У 2009-му в нашому репертуарі налічувалося 27 українських постановок! І чимало донеччан, виходячи з залу, нам навіть дякували за це. Для багатьох місцевих глядачів українська мова стала такою ж рідною, як і російська».
«У театрі потрібно бути максимально доброзичливим і терплячим. І я завжди наполягав на тому, що всі повинні в театрі працювати на одну людину - на Актора. Він у театрі головний. Він представляє на сцені і режисера, і директора, і всіх нас. Коли в актора є робота, коли він постійно зайнятий на репетиціях, то просто не виходить «дружити проти когось»... Тоді енергія руйнування перетворюється на енергію творення...».