Національна опера України — один із наших незаперечних скарбів. Цей театр навіть у сьогоднішніх нелегких умовах уміє залишатися справжнім осередком культури, чи й справді — храмом мистецтва. Наша істинна еліта трудиться саме тут. І не треба шукати її серед скоростиглих нуворишів. Питання в тому, наскільки ми готові зберегти перший театр країни? Яке повсякденне життя цього театру (якщо мистецтво взагалі може бути повсякденним)? Чи достойні ми називатися глядачами Національної опери?
Часто відвідуючи оперні спектаклі, мимоволі ставиш собі цілу низку здивованих запитань. Неодноразово мені доводилося спостерігати, як іноземці захоплено записують великі фрагменти спектаклів із допомогою «восьмиміліметрової» відеокамери. Іноді вони навіть зручніше влаштовуються в проходах між рядами, аби було краще знімати. І ніхто їм не перешкоджає в цьому. Не кажучи вже про різноманітні фотозйомки, зокрема — із спалахом. Недавно під час спектаклю «Таємний шлюб» глядачі не менш як сімдесят разів могли спостерігати за тим, як «стихійні» фотолюбителі опромінювали зал своїми спалахами… А, з іншого боку, спроба журналіста офіційно отримати в театрі необхідні для преси фотоматеріали не завжди виявляється вдалою. Доводиться зіштовхуватися з тим, що в Національній опері видання підрозділяються на «угодні» й «неугодні». Що ж залишається? Самому озброюватися шпигунським фотоапаратом? Чи це не абсурд?
Якось до народної артистки України Лідії Забілястої підійшов хтось із глядачів і несміливо попросив фотографію, де співачка була б знята в партії Тетяни з «Онєгіна». Лідія Леонідівна запитала, для чого це потрібно. І безталанний глядач відразу зізнався їй, що повністю відзняв «для себе» спектакль на відеокамеру й хотів би додати до відеокасети ілюстративний матеріал(!) До якої ж міри сваволі має бути доведено ситуацію з дотриманням авторських і суміжних прав, аби подібне уможливилося? Інша провідна співачка Національної опери якось за кордоном побачила в продажу відеокасету із записом спектаклю Національної опери з її участю. Вельми здивувавшись, вона придбала цей продукт. А після повернення до Києва спробувала в тодішнього директора з’ясувати походження цього запису. У відповідь вона не почула нічого логічного. Хіба що стало зрозуміло одне — їй особисто ніякий гонорар не належить. Для солістів, котрі регулярно виходять на сцену, не секрет, що часто в залі помітно відразу кілька «червоних вічок» відеокамер. І справа тут аж ніяк не в акредитованих телеоператорах, котрі іноді легітимно проводять репортажну зйомку. Це все відеокамери палких «любителів» опери, які звикли не утруднювати себе моральною й юридичною відповідальністю.
Один із «кричущих» фактів порушення авторського права мав місце під час концерту Ренато Брузона, по праву названого першим баритоном світу. Тоді відеозйомку було найсуворіше заборонено. Лише кілька телекомпаній мали право у певний момент відзняти п’ять хвилин концерту — винятково для новин. Попри все це, один із глядачів, улаштувавшись у першому ряду партеру (!), благополучно зняв увесь концерт на восьмиміліметрову плівку. Якби пан Брузон або його менеджер — енергійна сеньйора Лучіану — дізналися про це, сума позову була б фантастичною. Мабуть, довелося б продати весь наш театр. У даному випадку дотримання авторських прав було доручено приймаючій стороні, тобто Національній опері України. Тому все якось обійшлося. Але якби за залом стежили так, як це буває в Італії, то оператора-любителя вивели б силою прямо під час концерту… Усе розказане вище анітрохи не є перебільшенням. Мені пощастило інтерв’ювати маестро Брузона. Але менеджер співака категорично заборонила мені включити в радіопередачу один з його записів на компакт-диску. Заборона мотивувалася тим, що програми цієї радіостанції транслюються через Інтернет. Тому фірма, яка випустила згаданий запис, могла б «запеленгувати» цей ефір і пред’явити позов для того, щоб… виплатити гонорар за трансляцію самому Брузону! Ось яка безпрограшна арифметика. Я мовчки підкорився. Хоча подумав, що навряд чи доживу до часів, коли в нас у країні загальна пильність досягне таких самих масштабів.
Виходить, продукція Національної опери формально захищена законом про авторські права, насправді виявляється абсолютно беззахисною перед об’єктивами піратських камер. Чому так відбувається? Чи дирекції це байдуже? З іншого боку, ми не маємо традицій видавати на відеокасетах спектаклі нашого театру. Лише деякі з них записані на телебаченні. Проте оперний спектакль — це не туристична пам’ятка. Це продукт, створений працею багатьох, і він не підлягає безконтрольному тиражуванню. Ось і виходить, що без відома творчого керівництва театру де-небудь у США раптом з’являється відеоверсія нашого «Тараса Бульби». І ніякі бульдозери не поспішають зрівняти з землею цю піратську продукцію...
Кажучи про коректну поведінку в залі, можна вийти за рамки проблеми дотримання авторських прав. Усім нам знайоме й інше лихо — «трелі» мобільних телефонів, які постійно вплітаються в музичну тканину оперних спектаклів. Крім того, мають місце навіть часті спроби телефонних розмов безпосередньо в залі під час дії. Мені доводилося спостерігати, як один італієць, не витримавши безперервних дзвінків мобілки у сусіди по залу, повернувся й спересердя вдарив його по голові якоюсь папкою. Мабуть, він звик до інших норм поведінки глядачів. Але в нас на це заплющують очі.
Про неприпустимість входити до зали після третього дзвінка пишеться навіть на театральних квитках. Але насправді все виглядає не так суворо. Під час увертюри, та й під час спектаклю ті, хто спізнився, безперешкодно заходять у партер, не без утруднень розшукуючи свої місця. Крім того, добропорядному глядачеві майже завжди доводиться терпіти безперервний шепіт у залі, який лунає по сусідству. Іноді навіть диригентові з-поза пульта доводиться робити зауваження особливо балакучим глядачам у партері. А чого варті спроби розпивати кока-колу й закушувати безпосередньо в ложі чи в партері під час антракту? Інша річ «там», на Заході! Колись навіть самого Хачатуряна нізащо не хотіли пускати в партер театру Ла Скала, бо той був без фрака: з нагоди відкриття сезону фрак чи бодай смокінг були потрібні неодмінно.
У театрі будь-якої цивілізованої країни глядачів зустрічають недвозначні оголошення, які забороняють користуватися відеокамерою, фотоапаратом тощо. І до них чомусь ставляться з повагою. А в нас далі оголошень справа не йде. У залі ніхто не контролює ситуацію. Ніхто не виводить порушників. І навіть у бажаючих зняти мало не весь спектакль від початку до кінця проблем не виникає. Коріння такої байдужності, мабуть, криються у нашому споконвічному прагненні принизити власну гідність. Нехай дотриманням авторських прав опікуються де-небудь у Штатсопері чи в Ла Скала. А ми ж — провінція. Тому обійдемося без строгості. Але річ у тому, що ми й залишатимемося провінцією доти, поки не осягнемо себе як гідних носіїв власної самодостатньої культури.