Дія цього кумедного — аж до гірких сліз — роману цілком вкладається в межі однієї-єдиної відпустки добропорядних сорокарічних норвезьких громадян. При цьому ближче до свого щасливого завершення «Тихі дні в Перемішках» — нове твориво автора культової книжки «Наївно супер» — дедалі більше скидаються на звичайнісінький фарс. Мабуть, це і є саме той театр, що його безуспішно розшукує бідолашний герой роману.
Так уже вийшло, що скромний завліт норвезького Національного театру не може позбутися нав’язливого бажання — показати всьому світові, що таке справжня драматургія. Він щокроку купує спеціальні записники, шукає відповідного місця для писання та ситуацій для опису, а головне — натхнення, необхідного для створення шедевру. Адже для того, щоби всі прочитали його геніальну п’єсу, її треба спочатку написати. Цим, власне, й заклопотаний герой роману Ерленда Лу. І все б воно нічого, якби з часом не виявилося, що відрізнити театр від чогось іншого, буденного й нехудожнього буває щоразу складніше. Наприклад: сексапільна ведуча кулінарного шоу — це театр? Або чи театр це — сумбурні думки, що, будучи викладені на папері, нагадують шпигунський шифр? І чи не театр це абсурду?
Хай там як, але, виїхавши з родиною на літній відпочинок до маленького містечка в Німеччині, наш бідний герой несподівано — по рядку в день і по сімейній чварі за годину — з’ясовує, що його майбутня п’єса — це перетворення донедавна байдужого йому життя на йому ж адресований текст, чий сенс він мусить сам і витворити, і виписати. От лишень не дуже бідоласі пишеться на відпочинку…
Ні, майбутній драматург у романі Ерленда Лу, звісно, ні на кого не нарікає. Хіба що родина, яка нібито розуміє важливість справи, якою роками займається їхній татко-дивак (який у свою чергу оплачує всі рахунки), потроху починає розвалюватися. Дружина закохується у власника будинку, дочка соромиться свого батька… Але все це невизнаному генію байдуже. Часто, стомившись від сімейного життя, він зачиняється у ванній, сідає на унітаз і під акомпанемент увімкнутої зубної електрощітки своєї дружини тихенько «думає про театр». Або потайки від жінки роздивляється в Інтернеті фото своєї віртуальної коханки, роз’ятрюючи в собі ревність до її чоловіка. Або взагалі тікає з дому, мчить до Лондона, де швендяє під вікнами тієї самої спокусливої ведучої, а потім не може згадати, чи було все це насправді. Або, знов-таки, зрозуміти, чи може це вважатися театром.
Утім, в умовах, близьких до катастрофи, все зазвичай рятує фінальний свисток судді. Відпустка закінчується, розсварені батьки знову сходяться, і буденний театр знову починається з вішака у передпокої рідної квартири.