У рамках фестивалю "Французька весна" в Україні кілька днів гостював Ерік-Еммануель Шмітт. Світова знаменитість. Один із французьких авторів, кого найбільше читають і грають на сцені. Творець таких гучних творів, як "Оскар і Рожева дама", "Цикл незримого", "Месьє Ібрагім і квіти Корана", "Діти Ноя", "Загадкові варіації". Тиражі його книжок обчислюються мільйонами, а п'єси з величезним успіхом ідуть на світових сценах. У самому лише Києві - відразу в трьох театрах. А на підході й четвертий - Молодий театр репетирує "Загадкові варіації".
В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Ерік-Еммануель Шмітт розповів про своє ставлення до світових релігій; про сценічні версії своїх творів; прояснив своє ставлення до недавнього "паспортного демаршу" Жерара Депардьє.
- Месьє Шмітт, цікаво, з чим ви асоціювали Україну до приїзду в Київ?
- Україна для мене - свого роду музичний пейзаж. Остання частина "Картинок з виставки" Модеста Мусоргського - "Богатирські ворота". Я ніби чую цю врочисту музику в оркестровці Моріса Равеля. Щоразу, коли їду в якусь країну вперше, уявляю її у вигляді мелодії.
Треба сказати, що музику я слухаю так само багато й часто, як пишу й читаю. У мене музичне життя.
- Ваша остання (в часі) книжка - збірка новел "Двоє брюссельців"... Саме ця книжка вийшла в період гучних дебатів щодо прийняття у Франції відомого закону про дозвіл одностатевим партнерам одружуватися й усиновляти дітей. Чому взялися за цю тему? Мода?
- О ні! Ця проблема набагато старша, ніж сама мода! Я хотів показати різницю між гомосексуальною й гетеросексуальною парою. Головна сцена - вінчання в церкві. Перед вівтарем справжні наречений і наречена - хлопець і дівчина, а в глибині собору два чоловіки, схиливши коліна й сховавшись від чужих поглядів, услід за парою, що вінчається, повторюють слова клятви й обмінюються обручками. Далі я показую, як кожна з пар зіштовхується з різними труднощами. Пара "чоловік-жінка" не в змозі впоратися з проблемою подружньої зради, тоді як для двох чоловіків такої проблеми не існує. При цьому вони мусять миритися з життям маргіналів. Для пари "чоловік-жінка" справжнім щастям є народження дітей. А пара "чоловік-чоловік" живе в повному розпачі, оскільки мати дітей вони не можуть. Та ось у гетеросексуальної пари з'являється дитина... І пара "чоловік-чоловік" стає її таємними батьками.
Ця книжка відразу "ввійшла в моду". Але я писав новелу безвідносно до того, що відбувається у Франції. Мої герої не вимагають права взяти законний шлюб - вони вигадують власний, такий, яким його уявляють. І обставляють його, наче спектакль.
- Ваші п'єси, ваші тексти ставили в багатьох театрах різні режисери, як знамениті, так і початківці. Чи бувало так, що та або інша постановка вам категорично не подобалася, - аж до бажання її заборонити?
- Письменник-драматург мусить змиритися з тим, що в театрі його твір - лише одна зі складових майбутнього сценічного твору. Якщо ж автор вважає, що текст - це головне й відступати від нього не можна, то краще взагалі не писати п'єс.
Драматург лише бере участь у створенні живої вистави. Одного разу мене й відомого письменника, нині лауреата Нобелівської премії, Жана-Марі Гюстава Леклезіо запросили на передачу до знаменитого французького інтерв'юера Бернара Піво. Наприкінці ефіру Піво запитав у Леклезіо: "Чи не хочете написати п'єсу, як пан Шмітт?" - "Ні! - відповів Леклезіо. - Не хочу, щоб мене позбавляли моїх текстів!"
І це правда: постановники, по суті, позбавляють драматурга його текстів... Леклезіо мав рацію. Але з цією "втратою" треба змиритися.
З моїми п'єсами різне бувало. Траплялися бездарні постановки, які підтверджували мою авторську невпевненість у тексті. Інколи я вгадував, і спектакль виходив саме таким, як я й припускав.
Мене засмучує, коли спектакль гірший, ніж мій текст, але я не роблю з цього трагедії. До того ж, подорожуючи світом, знайомлячись із різними театрами й глядачами, я переконався: моя думка не має такого вже великого значення. Візьмімо для прикладу одну з моїх п'єс - "Лібертен". Головний герой, Дені Дідро, працює над статтею для енциклопедії. Його увагу постійно відвертають жінки - коханка, дружина... Після прем'єри в Парижі глядачі були в захопленні. "Прекрасно!.. Тонко!.. Дуже по-французькому!.." - ось у загальних рисах коментарі паризької публіки.
Чотири місяці по тому я опинився на прем'єрі цієї ж п'єси в Цюріху, у величезному театрі Шаушпільхаус. Він більший за Комеді Франсез. Постановка повергла мене в жах! Ніби навмисне випнуті всі слабкі місця п'єси, монологи промовлялися майже механічно. Для парижанина таке - сущий кошмар!
Коли спектакль закінчився, я хутко вибіг із залу й сховався в коридорі. Але від глядачів почув те ж, що і в Парижі: постановка вдалася! Так, мені не сподобалося. Але режисер ставив спектакль з урахуванням менталітету місцевої публіки й не помилився.
- І все-таки, яка постановка на основі вашого тексту здалася найкращою?
- "Найкращих" постановок не буває. У різних країнах одна й та ж сама п'єса може бути зіграна по-різному. Все залежить від національних особливостей: вдала для Парижа постановка може провалитися, скажімо, у Києві. І навпаки. Наші театральні традиції виткані з різних течій і мають різну енергетику. Знаєте, коли я буваю в Росії, відчуваю себе буквально на вершині щастя. Для мене російський театр - найкращий у світі! Росіяни грають і серцем, і головою, і тілом. У Франції ж схильні грати переважно головою, зрідка - серцем. І практично ніколи - тілом.
У Німеччині грають тільки головою й серцем, але не тілом. А найбільш вдале поєднання - у Санкт-Петербурзі й Москві. Чому? Очевидно, щось слов'янське...
- Часто деякі публічні люди скоюють досить-таки дивні вчинки... Що ви, наприклад, думаєте про гучну еміграцію Жерара Депардьє, про його "паспортний демарш"?
- Давайте уточнимо ваше запитання. Що я думаю про вчинок Жерара Депардьє чи про вчинки Франсуа Олланда?
- І про це теж...
- Гадаю, що Депардье - нещасна людина. Він страждає. У нього затяжна депресія, що триває кілька років. Однак, втративши французьке громадянство, він не втратив свого акторського генія... Несподівано вирішивши залишити Францію, він захотів виїхати з країни, яка винесла вирок його синові Гійому і яку він звинувачував у його загибелі. Він не зумів цього простити. Звісно, є й податковий тиск. Але головна причина - син... Депардьє - це Сірано де Бержерак. Якщо на нього нападають, він кидається в бійку, намагається вдарити ще болючіше. Він ексцентричний, смішний, трохи ненормальний. Але за це його й люблять!
- Із ким з відомих акторів Франції ви дружите?
- О! В моєму житті були великі зустрічі! Ще 1996-го мою п'єсу "Загадкові варіації" поставили спеціально для Алена Делона. Раніше він був тільки кінозіркою. У тій постановці грав також Франсіс Юстер. Це найближчий мій товариш. Він і тепер грає в театрі, яким я керую.
Жан-Поль Бельмондо зіграв у моїй п'єсі "Фредерік, або Бульвар злочинів". Він заявляв тоді, що прощається зі сценою. Але в "прощання" Бельмондо вірити не можна.
Не можу не згадати й чудову акторку Даніель Дар'є, яка зіграла в "Оскарі й Рожевій дамі" у 86 років! Це дивовижна жінка! Ще моя бабуся дивилася фільми з її участю.
Шарлотта Ремплінг грала Лізу в "Маленьких сімейних злочинах". Жіля грав Бернар Жиродо - чудовий актор, сценарист і театральний режисер...
Ах так, Депардьє! Спеціально для нього було написано сценарій "Вольпоне". Цей фільм ішов на каналі TF1. Мені пощастило: великі актори завжди хотіли грати в моїх п'єсах. Очевидно, мені вдаються яскраві образи...
- Ви згадали театр, яким керуєте віднедавна. Це паризький Театр на Лівому березі. Що плануєте там ставити?
- Справді, віднедавна, всього лише рік тому, я став директором театру. З вересня минулого року по квітень нинішнього на нашій сцені йшла моя п'єса "Щоденник Анни Франк". Це сценічна адаптація знаменитої книжки. Я цим дуже пишаюся, адже тривалий час існувала заборона на інсценізацію щоденника. А три роки тому Фонд Анни Франк, що міститься у швейцарському місті Базель, оголосив конкурс... Із драматургів вибрали мене. Перша постановка була, зрозуміло, в Амстердамі, оскільки Анна Франк - національна героїня Голландії.
У нашому театрі за доволі стислий період "Щоденник Анни Франк" було зіграно 200 разів! Ще одна наша постановка - музичний спектакль "Біллі Холлідей". Сценарій писав не я (не подумайте, що забрав собі весь театр!). Але мені завжди хотілося поставити щось музичне. Адже музика - моя пристрасть.
- Практично всі ваші книжки виходили також в аудіоформаті. Скажімо, буквально днями в українському перекладі вийшла збірка новел "Мрійниця з Остенде". Ця книжка існує в прекрасному аудіоваріанті у виконанні актора П'єра Ардіті. Як ви ставитеся до жанру аудіокнижок?
- Обожнюю слухати різні тексти. Аудіоформат чудово підходить для моїх текстів, адже я драматург і вмію розповідати. Так, я, швидше, оповідач, ніж романіст; практично всі мої книжки записуються відразу ж після виходу. Або великими акторами - такими, як Ардіті, - або мною. Так-так, більшість моїх книжок я начитував сам. Люблю читати вголос, кажуть, у мене це виходить.
До речі, книжки я частіше слухаю, ніж читаю. Можу писати по десять-п'ятнадцять годин на добу... І очі так стомлюються після роботи, що інколи перед сном слухаю книжки. Ніби повертаюся в дитинство, коли дорослі розповідають дітям казки. Слухаю книжки й під час тривалих поїздок.
- Один із найвідоміших ваших творів "Цикл незримого" складається з кількох повістей, за якими успішно ставили п'єси в різних театрах і знімали касові кінокартини. Частково цикл перекладено українською мовою. Основне послання цих повістей - зближення релігій, вселюдське братерство. Перша повість, "Міларепа", написана понад п'ятнадцять років тому. Як, на ваш погляд, змінився за цей час наш світ?
- Повість "Месьє Ібрагім і квіти Корану" написана 1998-го. Уже тоді боялися ісламу й плутали його з ісламізмом. Але такої жорстокості й такої ненависті, як тепер, не було. Моя книжка, яка розповідає про дружбу хлопчика-єврея і продавця-мусульманина, вже тоді несла послання примирення. Нині, на мій погляд, тексти "Циклу незримого" актуальніші, ніж раніше. І не тому, що текст такий хороший, а тому, що наш світ став гірший. Людей дратують розмови про ідентичність, а економічна криза цьому лише сприяє. Мої тексти гуманні. Вони пропонують альтернативу: замінити "страх Іншого" на "зацікавленість Іншим". А щоб не боятися, треба вивчати. Страх - це наслідок незнання.
Я сам народився в монолітній - з духовного погляду - Франції. Ти або християнин, або не християнин... Третього варіанту не було. А тепер у Франції живе близько п'яти мільйонів мусульман. Євреї ж (а їх завжди в нас було багато) відчувають дискомфорт через таку кількість сповідників ісламу. А ще насувається хвиля буддизму. Не слід забувати й про атеїзм, що останнім часом стає войовничим. Прямо вражає, як сучасні французи плутають світськість і атеїзм!
Природно, в такій багатоликій країні не можна вимагати, щоб усі стали іудаїстами чи мусульманами. Єдине рішення - навчитися жити разом. Саме ради цього я й написав "Цикл незримого". Він охоплює всі основні релігії світу: тібетський буддизм - у "Міларепі", суфійський іслам - в "Месьє Ібрагімі…", християнство - в "Оскарі й Рожевій дамі", іудаїзм - у "Дітях Ноя", дзен-буддизм - у "Сумо, який не мав товстіти", конфуціанство - в "Десятьох дітях, яких ніколи не було у пані Мінг" (повість вийшла торік. - І.Р.). Про православ'я я ще не писав...
- Чи можна сказати, що знаменита європейська толерантність, про яку в Україні багато говорять, але не завжди розуміють, - це нова релігія Європи, новий виток християнства?
- Толерантність корениться не в християнстві, а в іудаїзмі. Адже саме в юдейській релігії поняття "повага до Іншого" є основним. Іудеї зобов'язані поважати інших, християни - любити. Для мене християни - це своєрідні сентиментальні євреї.
Гадаю, толерантність - новітня форма гуманізму. Я сам - войовничий гуманіст. Коли пишу про релігії, то пишу не як клерикал чи віруючий, а як гуманіст, і релігіями цікавлюся лише остільки, оскільки цікавлюся людьми, а не тому, що намагаюся пізнати Бога.
Про Бога я, до речі, теж писав - "Євангеліє від Пілата", наприклад, або п'єса "Відвідувач".
…Усім нам потрібен смисл, усе має набувати смислу - любов, смерть, хвороба. А смислом усі події і явища наділяє людина. Основні ж "постачальники" смислу - релігії та духовні вчення. Звідси й мій інтерес до релігій. Про що думають люди? Які їхні цінності? У що вони вірять? А мета гуманізму - активна толерантність. Що ж таке толерантність? Це прагнення уникнути можливих неприємних відчуттів при зіткненні з Іншими.
- А де, на ваш погляд, міститься центр сучасного гуманізму - в Європі, Сполучених Штатах, Азії?
- Схильний вважати, що гуманізм - явище суто середземноморське. Єрусалим плюс Афіни... Одночасно іудаїзм із його основоположним для людства поняттям поваги та концептуалізація цього поняття в грецькій філософії. Релігії для мене були й залишаються головним знаряддям гуманізації суспільства. Всі релігії борються з невіглаством та егоїзмом.
Однак я не можу сказати, що гуманізм - це те ж саме, що й релігії. Можна одночасно бути християнином і гуманістом - як я, але змішувати ці два поняття не варто. Гуманізм не перевершив релігію - він, швидше, її світський продукт.
Якщо ви запитаєте у філософа, чи є Бог, він відповість: "Не знаю". Запитаєте у віруючого, і він скаже: "Не знаю, але вірю, що він є". Атеїст скаже: "Не знаю, але думаю, що ні". Проблема виникає, коли хтось каже: "Я знаю!" Так з'являється фанатизм. Себе можу визначити як християнина-агностика.
- Не так давно, спілкуючись із одним американським космонавтом, я запитав його, чи вірять космонавти в Бога. І він відповів, що після польоту в космос атеїст повертається на землю віруючим...
- Давно відомо: складна побудова природи наводить на думку про Творця. Це, швидше, не доказ існування Бога, а додатковий аргумент на його користь...