Ельдар Рязанов |
Навесні до днів святкування свого 75-річчя найкращий кінокомедіограф країни, постійно цитований і шанований глядачем Ельдар Олександрович Рязанов приурочив прем’єру свого двадцять четвертого фільму «Ключ від спальні». А вже в червні його нову роботу було показано на конкурсі Відкритого російського фестивалю «Кінотавр» у Сочі, де вона одержала приз Президентської ради.
— Ельдаре Олександровичу, всі ваші картини, за винятком кількох, були про сьогодення. У цьому випадку ви звернулися до «найлегшого» жанру — фарсу. Чому саме такий вибір, і що вас спонукало до нього?
— Не треба шукати в тому, що я робив, якесь глибоке філософське, історичне, соціальне підгрунтя. Це просто мій погляд на той час. У нас вийшло багато картин про початок ХХ століття. Але час цей у нашому кіно та прозі мав революційний характер. Були демонстрації, страйки, козаки, розстріли. Але переважно однобоко все подавали, інший бік не цікавив. Ось я й вирішив, що покажу інший бік. Нова архітектура — модерн, яка поламала всі ампірні портики, симетрію. Нові художники, що працювали не так, як передвижники, — Бенуа, Добужинський, Сомов. З’явилося кіно. Була чудова поезія — Блок, Бальмонт, Іванов, Ахматова, Сєвєрянін, Мандельштам. Час дуже цікавий: гарні костюми, легка мораль. Для сюжету, що ліг в основу картини, — чудове середовище, тло, декорації, атмосфера. І я загалом не давав обітниці робити фільми тільки на сучасному матеріалі або тільки комедії. Ось лише ніколи не знімав фільмів на іноземному матеріалі. Тож переніс дію цього водевілю-фарсу в Росію і дуже змінив матеріал.
— І все-таки, ви все життя працюєте в одному з найскладніших жанрів — комедії. Чому обрали його спочатку?
— Я його не обирав. Із першою картиною прийшов дуже великий успіх, і це надихнуло. Покійний Пир’єв був дуже сильною людиною, він говорив: те, що роблять інші, уміє багато хто. Того, що вмієш робити ти, — практично ніхто не вміє. Він мені не дозволяв волюнтаристськи займатися іншими жанрами. Ми з моєю однокурсницею якось написали сценарій — драматичний у джек-лондонівському стилі. Він нам заплатив гроші за сценарій, але не дозволив мені ставити. Це була цілком осмислена політика. І я йому дуже вдячний, оскільки він тоді про мене знав більше, ніж я сам про себе розумів.
— На «Кінотаврі» вперто ходять чутки, ніби у вас була розмова з губернатором краю, що він, мовляв, готовий фінансувати, а ви — працювати над римейком «Кубанських козаків».
— Ні. Вони дуже хочуть зробити картину, схожу на «Кубанських козаків», і я їм відповів, що коли придумаю, як зробити таку картину, — будь ласка. Але я не знімаю картин за географічним принципом, на замовлення. Мені важливо придумати сюжет, і якщо сюжет ляже на цей край або на цю професію, зроблю фільм. Коротше, обіцяв подумати. І якщо придумається, чом би й ні? Тепер козаки вже цілком інакші. І в цьому фільмі повинен бути елемент сатири: коли в
90-х роках раптом виникло безліч озброєних людей із орденами, я загалом не міг збагнути, звідки вони взялися, де вони були попередні 70 років? З іншого боку, нині це вже стало соціальною силою, яка намагається охороняти кордони. Тож сучасний фільм дуже мало скидатиметься на «Кубанських козаків» Івана Пир’єва. Сьогодні існують Чечня, вибухи, теракти.
Картина для Рязанова трохи незвичайна. В основу цієї фривольної комедії сценарист Ельдар Рязанов поклав забутий фарс француза Жоржа Фейдо, сцени з оповідань Аркадія Аверченка, використав сюжети сатиричних часописів кінця ХІХ — початку ХХ століття та власну фантазію. Дію класичної «спальної історії» перенесено в Санкт-Петербург початку минулого століття. Ох, ці парфуми й тумани, нові ритми, чарівні вірші й карколомні ідеї. І нова розвага — кінематограф. Згодом цей час назвуть «срібним століттям».
Розкішний, як завжди в Рязанова, акторський ансамбль нового покоління: Сергій Маковецький (відомий поет-декадент), Микола Фоменко (людина нової формації, фабрикант Вахлаков), Сергій Безруков (чеховська маска — знаменитий професор-орнітолог), Володимир Симонов (відставний артилерист, приставлений до Петропавловської гармати, яка повинна стріляти рівно опівдні), Євгенія Крюкова (дружина «завгарматою», шукачка пригод, знайома глядачам за «Петербурзькими таємницями»), Наталія Щукіна, Олександр Пашутін... Усі, усі, усі з апетитним задоволенням занурюються в гру, запропоновану режисером. У картині звучить чарівлива музика Андрія Петрова, Сергій Маковецький блискуче співає романс. Усе це — у приголомшливих костюмах Наталії Іванової, з філігранно виконаним портретним гримом.
Темпоритм картини дещо вповільнений, як і століття, яке зароджується й усе ще озирається назад. А незвичайність (хоча яка звичайність може бути в Рязанова?!) — у цілковитій відсутності паралелей із сьогоденням. Злободенності немає — заволали критики. А творець і не приховує, що фільм «начебто аполітичний». На його думку, фільм злободенний тим, що «буде смішний і подарує людям радість». У його картині монотонність полуденного стріляння з гармати Петропавловської фортеці буде порушено запізненням на десять хвилин — телеграф не спрацював, годинник у відставного артилериста відставав. З’являється титр (картина пародіює німе кіно): «У наступні сто років Росія відставала на десять і більше хвилин». Ось і вся «відірваність від часу», хоча сам Ельдар Олександрович зізнається, що хоча сценарій і допускав вільності, «дійсність на знімальному майданчику перевершила всі очікування щодо розгнузданості й хуліганства».
— Радість і сміх, що йдуть з екрану, більш продуктивні, ніж постійна чорнуха? Як сьогодні можна змінити дику спрямованість, яка з’явилася в кінематографі?
— Ми руйнуємо національну самосвідомість, ми показуємо гидоту і бруд. Коли мене запитують, яким повинен бути сучасний герой, відповідаю: «Таким, як завжди, — лицарем без страху й докору, шляхетним, захисником бідних, таким, яким був герой Пріємихова в «Холодному літі 53-го». Це потрібно завжди, сьогодні особливо. Про контрольний постріл у голову та про олігархів на «мерседесах» уже дивитися не можу. Це щось жахливе. Складається таке враження, що «Олігарх», «Бригада» зняті за одним сценарним кліше. Фільми, які виходять на екран, із погляду високої моралі не витримують ніякої критики. Приміром, у фільмах «Брат» — приємний, чарівний герой — просто вбивця. Недавно читав у одній газеті результати опитування серед підлітків «ким бути?». На п’ятому місці відповідь — бандитом. Ну й виросте нація бандитів, виродків, наркоманів. Потрібно переживати шляхетність почуттів і створювати шляхетних героїв.
— Вас багато ображали в професії, чи критики були доброзичливими?
— Я не забув, як довбали, приміром, «Бережись автомобіля». Про «Карнавальну ніч» писали, що це вульгарна низькопробна комедія. Після «Жорстокого романсу» по мені взагалі бульдозерами їздили — як же, на класика замахнувся! Давно зрозумів, що самовираження для критиків важливіше за суть. Я загартований важкою епохою, тож не сприймаю серйозно комарині укуси. Сформулював єдиний критерій у відносинах із критиками — вони повинні бути розумнішими за мене або хоча б мого рівня.
— Ви запускаєте на телебаченні новий проект, який з’явиться на екранах із вересня. Розкажіть, будь ласка, про нього.
— Це любовні історії, пов’язані з дуже великими постатями нашого культурного життя. Це історії про трикутники: Сава Морозов — Марія Андрєєва — Максим Горький, про останнє кохання Бориса Пастернака, про те, як переживала це родина. Історія про Альберта Ейнштейна, у якого був роман із дружиною нашого великого скульптора Сергія Коненкова. Любовна історія Герцена. Шість передач уже знято.
— Це ваша ідея?
— Так. Я ці передачі роблю з групою, із якою працював над «Паризькими таємницями Ельдара Рязанова» для ОРТ.
— Робота на телебаченні — це ніша, у якій ховаєтеся, коли не знімаєте, чи духовне підживлення?
— І те, й інше. Дуже багато програм, приміром, робив паралельно з фільмами. І останній цикл почав робити, коли ще не завершив фільм «Ключ від спальні». Це мені дуже цікаво. І загалом полюбляю пробувати себе в різних жанрах. Тож пишу книжки та п’єси, працюю на телебаченні, викладаю.
— Сьогодні можна вже говорити про школу Ельдара Рязанова?
— Я викладав на вищих режисерських курсах, але що таке школа Е.Рязанова — не знаю. Навчити режисури не можна. Можна навчити думати, й тоді всього іншого ви дійдете самі.
— На фільми сьогодні потрібно дедалі більше грошей. Я помітила, у своїх фільмах ви співпродюсер. Не відриває від творчості?
— Під моє ім’я дають гроші на фільм. Я їх, грубо кажучи, дістаю. Частину грошей на останній фільм дало Міністерство культури, частину — Російське телебачення й мерія Москви. А справжній продюсер, не я, ці гроші витрачає. Це теж велике мистецтво. Щоб їх на все вистачило, щоб було чим заплатити артистам. У цьому сенсі я не продюсер.
— У ваших картинах, на мій погляд, завжди були актори-талісмани.
— У мене не було акторів-талісманів. Знімав акторів, котрі мені подобалися. Щойно розумів, що артист перестав розвиватися й використовує штампи, відмовлявся від нього. Мені просто поталанило. Колись знімав акторів, які були старшими за мене, потім — мого покоління, а тепер знімаю молодь.
— Проте і Маковецький, і Безруков — актори, котрі затвердили себе, у них є певний імідж, слава. А чи немає у вас, Ельдаре Олександровичу, планів у майбутньому пошукати щось нове, відкрити свіжі обличчя, імена?
— Усе залежить від сценарію. Якщо там буде роль 16-річної панянки, то чом би й ні? У мене таких акторів було багато. Ларису Голубкіну знімав, коли вона була на третьому курсі ДІТМу, Людмилу Гурченко — третьокурсниця ВДІКу. Я відкривав акторів і акторок. Це залежить лише від того, що ти знімаєш.
— І все-таки, чому ви зараз зняли «Ключ від спальні»? Вважаєте, що в сьогоденні немає нічого такого, над чим можна і замислитися, і посміятися?
— Предмет є завжди. Просто в мене таке відчуття, що глядача нині цькують, і дуже закортіло створити протиотруту. Дати хороший настрій, аби глядач після картини вийшов — наче місяць був у відпустці на березі моря. У мене з глядачами пуповина не розрізана, дуже добре відчуваю, чого вони хочуть і що їм треба. Я не навмисно так роблю — інстинктивно.
— У вас дуже щільний життєвий графік. Як ви розподіляєте час, і чи залишається хоч трішки для відпочинку? І взагалі, що для вас відпочинок?
— Я дуже організована людина, щоранку роблю годинну зарядку та обливаюся холодною водою, хай би там що було. Якщо, приміром, зйомка о восьмій, то встану о шостій. У мене буває дуже багато справ, і тоді я складаю план.
— А відпочинок?
— Відпочинок — це коли можна лежати на пляжі, плавати в морі. Відпочинок — нагромадження сил.
— Під час перегляду картини я сиділа поруч із вашою дружиною Еммою. Вона так жваво реагувала, наче дивилася її вперше!
— Вона цю картину дивилася разів 28, не кажучи про те, що Емма — редактор картини. Але якщо їй подобається фільм, вона в нього поринає, як у вир.
— Ви людина авторитарна?
— Авторитарність з’являється, якщо з’являється, від відчуття правоти і ще — від оточення.
— Коли ви працюєте постійно з одними й тими самими соратниками, чи немає відчуття, що, приміром, Петров там повториться, а може й зовсім «виписатися»?
— Коли людина жива, доки вона творить і не починає використовувати прожите, не займається самоцитуванням, ця людина — мій співавтор.
— Що для вас поняття «дім»?
— Дім — це дім. Я дуже люблю свій дім. Дуже люблю переставляти все, робити ремонт, налаштовувати. Живу в будинку й не люблю квартиру.
— Ви компанійська людина, хоча майже не п’єте. Не важко в «застольній» компанії?
— Дитинство в мене було круте — голуби, дворові бійки, самопали. Дуже хотів стати дорослим і рано почав випивати, років у п’ятнадцять. Вважав, що саме так поводяться справжні мужчини. «Прийняв» якось без закуски нелюдську дозу коньяку з горілкою, потім кілька років дико нудило від самої лише думки про спиртне.
— А підтримувати сімейні традиції любите?
— У нас їх немає. Хоча... є одна — робота.