Режисер Андрій Дончик: «Російські продюсери відмовилися фінансувати фільм про Довбуша»
Учора на «1+1» відбулася прем’єра картини «Жага екстриму», створеної відомим кінорежисером Андрієм Дончиком, у творчому «загашнику» якого і «Кисневий голод» за Андруховичем, і «Украдене щастя» за Франком. До речі, прем’єрна «Жага» майже збіглася з повтором на телеканалі «Росія» (у прайм-таймі) гучного «Украденого щастя», і предпром чомусь підступно повідомив: «Зроблено в Росії!». В інтерв’ю «ДТ» пан Дончик розповів про певну економічну й тактичну залежність вітчизняного кіновиробництва від великих російських кінокомпаній, а також про перспективи знімати «своє кіно».
— Андрію, наскільки для вітчизняного ТБ нині важливо створювати власний кінопродукт? Чи простіше задовольнятися придбаним телемотлохом — сто доларів за п’ять назв? У тій-таки Росії знімають дику кількість (і з такою ж дикою якістю), і дивитися це інколи просто неможливо.
— Якби все це не було затребуване, не було б і такої кількості замовлень, що в основному надходять із Росії. Останнім часом як гриби після дощу ростуть невеличкі продакшн-студії. Вони частіше беруться за півторагодинне (або на дві серії) телевізійне кіно. Багато хлопців знаходять сценарії, а гроші отримати можна в Росії. У цьому є потреба: поступово з телевізійного прайму відходять довгі серіали. За прогнозами експертів, із прайму вони взагалі невдовзі підуть у предпрайм. І замінити їх мають саме такі короткі телемуві.
— Кажуть, що з часом з іскри розгориться полум’я, а з ТБ-серіалів (міні чи максі), дивись, вистрелимо серйозним прокатним кіно?
— Можливо, нескоро. Бо на сьогодні кінопрокат в Україні — ще не бізнес. У нас же замало кінотеатрів. І відвідування було — 0,8 на людину на рік. Але якщо буде стільки кінотеатрів, як у Росії, це стане бізнесом. Щойно можна буде повернути вкладені гроші, тоді піде справжнє кіно. Наразі ж те, що ми робимо для себе, я називаю шкірозамінником, дерматином... У радянські часи існувало велике виробництво телефільмів. Значимі фільми для ТБ знімали і Марк Захаров, і Ельдар Рязанов, і Сергій Колосов. Той-таки «Барон Мюнхгаузен» або «Іронія долі» популярні досі. У радянські часи «телемуві» вирізнялося кількістю виділених грошей. І телеоб’єднання, що були при студіях і отримували замовлення від Держтелерадіо, були менш бюджетними. Те ж саме й тепер. Хіба що знімається на цифру. Технологія пішла вперед. Але для ТБ-муві важливо вибрати драматургію, що підходила б під виробничі рамки. Адже бюджет диктує тільки одне — кількість знімальних днів. Максимально ти повинен вкластися у 20 знімальних днів. Для порівняння — півторагодинне кіно має зніматися три місяці. Природно, це диктує вибір драматургії — це має бути така собі п’єса для телеекрану. Тобто єдність часу, дії й місця. І це складніше — утримати глядача не змінами локацій, екшеном, а акторською грою.
— У цьому плані драматургія пана Крима вам видалася гідним матеріалом?
— За певним винятком. Я не знайшов для себе зачіпки — позитивного героя. Я завжди шукаю героя в кіно: того, кого наділити людськими рисами. А тут усі персонажі здавалися надто огидними. Хоча саме таких акторам грати цікавіше. Та я — людина, вихована на соцреалізмі: має бути позитивний персонаж. І доки я не домовився з Кримом та керівництвом «1+1», що зміню сценарій під себе, доти не бачив, як знімати.
— Розумію, що найкращі риси дісталися героїні?
— Так. Я наділив ними героїню Наталі Долі. У п’єсі вона всю цю історію затівала заради грошей — абсолютний шантаж. І всі навколо були такі ж самі. А головний герой — Гаранін у виконанні Котенєва — просто всіх перемагав, тому що він найбільш досвідченіший і витончений. Мені ж захотілося зробити інший мотив, не грошовий, а шляхетний чи що. Ось я й придумав, що вбита у Крима журналістка — рідна сестра головної героїні. Це помста — хай і не дуже шляхетними методами.
— Ви довго шукали саме цей матеріал?
— Так. Це сталося два роки тому, відразу після «Украденого щастя». Я всім казав: якщо хтось що-небудь пише, хай у стіл, дайте почитати. Шукав скрізь. Хтось щось показував, але слово «сценарій» не звучало. Це тепер переважно несуть сценарії. Хоча якість не змінилася. І в Крима я спочатку читав також сценарій за цією п’єсою. А потім уже п’єсу.
— Що ви взагалі можете сказати про сучасну українську драматургію? Чи можна її сприймати як якусь платформу для кращих сценарних традицій?
— По-перше, у нас дуже мало сучасної драматургії. Крим — останній із могікан, представник старої школи. Був Ярослав Стельмах, який рано пішов із життя. Його п’єси були перспективні. Але він був один! Я думаю про інше. У нас не було і сценарної школи. Та можна ввімкнути телевізор, класичний твір, і просто записати схему. Юнак просить руки дівчини і пропонує їй своє серце, домовляється з нею через три години зустріти Новий рік. Ось зав’язка. Друга сцена — розмова з мамою, мама каже, що нічого страшного, якщо він із друзями піде в лазню. Потім приходить друг, запрошує в лазню. І т.д. Запишіть схему, а потім підставте свою історію. Драматургія — це послідовність конфліктів, і її треба вміти вибудувати. А в сучасних текстах усе розвалюється, незважаючи на окремих цікавих персонажів або навіть жваві діалоги.
— А що стосується класичних текстів? Була ж вдала спроба екранізувати «Украдене щастя» — дивовижна у своєму осучасненому варіанті. І вже ж точно на обрії — екранізація «Кайдашевої сім’ї» — дуже актуальної історії про те, як одна українська сім’я може служити дзеркалом розбрату всього суспільства.
— Не вперше мене запитують про це. Благодатний матеріал для серіалу! Але відповідь лежить в економічній площині. Так, повість Нечуя-Левицького — абсолютно український матеріал. Однак усе, що знімається в Україні, має продаватися і в Росію. Це ринок, якого ми не можемо ігнорувати, якщо хочемо окупити фільм. У мене була спроба зайнятися історією Довбуша. Приїхали російські продюсери, почитали, сказали, що все чудово, а потім: «Але чому ми мусимо фінансувати український проект?»
— Їх не привабила навіть жанрова безпрограшність — авантюрний сюжет, по-суті, українські ковбої?
— Позиція нормальна — вони хочуть бачити щось «про себе». «Украдене щастя» було продане в Росію і з успіхом там пішло. Але це був ризик особисто Олександра Роднянського, який міг собі дозволити зробити такий фільм не для продажу, а для іміджу «1+1». Щастя, що цей проект вийшов і окупився. Але для цього треба бути Роднянським і ризикнути. А щоб продати кіно або телепродукт у Росію, повинні бути актори. Відповідно, російська мова. Я, наприклад, хочу зробити детективну історію початку століття у Львові. Жанрове кіно. Тільки навіщо це Росії?
— Навіть як екзотика?
— Це — ризик.
— У принципі, твори українських класиків скоро можуть дочекатися свого серйозного і якісного екранного втілення?
— Повторюю: ми дуже залежні у фінансовому плані. Витрачені 300 тис. дол. (а стільки коштує в середньому телемуві) для внутрішнього ринку не повертаються. Та однак наш ринок розвивається. Ще кілька років тому ми навіть не могли уявити, що зніматимемо це, а тепер практично будь-який канал може це зробити. У мене була цікава ситуація на «Жазі екстриму». Знімали в Чернігові. Потрібне було невеличке провінційне місто, неподалік центру. А Чернігів — чистеньке, із власним обличчям місто. І як же ми здивувалися, що паралельно з нами там працювали чотири знімальні групи! Ми після зйомок піднімали тости за чернігівський Голлівуд.
— Це все були вітчизняні продакшени?
— Так! Але тільки на замовлення. Я приїжджав у Балаклаву, а там працюють дві знімальні групи. Одна американська, друга — російська. Тільки з нашими працівниками і кранами. Тепер Києвом проїдешся — й неодмінно побачиш де-небудь зйомку. Це стає великим бізнесом. Уже йде війна за павільйони. Побудував кіностудію Віктор Приходько. З натурмайданчиками, з готелем... На Троєщині є величезні павільйони. Цілий комплекс. Є павільйони Валентина Опалєва. Це люди, які інвестують індустрію. Хай поки що на стадії продакшена.
— Майбутнє за цими комерційними структурами?
— Це очевидно! Бо телебачення — величезна чорна діра, де безліч каналів мовлять 24 години на добу. Це топка, в яку постійно треба кидати щось нове. Якщо ринок підводиться, то зростають і можливості. І Україна, маючи 48 млн. населення, рано чи пізно вийде на те, що всередині країни кіно почне окупатися. Отож, перспектива в телемуві чудова, єдина проблема: як поруч із великим сусідом зберегти своє обличчя? Тут потрібні, напевно, законодавчі якісь речі...
— А пріоритети в розвитку? Виховати професіоналів, знайти нові ідеали в кіно, українських акторів зробити зірками?..
— Професіонали виростають. Їх небагато, і за них уже точиться війна. Середня ланка постійно в тренінгу. Мене тішить, що на російський серіалах працюють практично всі наші фахівці. Покоління, яке починало з реклами, тепер переходить на повні метри. Є молоді, які самі знаходять гроші і щось знімають. Але як зробити саме українське кіно? Думаю, потрібні люди, котрі не бояться ризикувати. Знову ж, є приклад фільму «Украдене щастя», який комерційно себе проявив — був тричі показаний у нас, був куплений у Росії й кілька разів пройшов на РТР. Отже, це можливо.
— А які ваші персональні творчі перспективи? Чого чекати, чого не минути?
— Ось зараз піду в редакторський відділ «1+1», де Стас Сукненко постійно дає мені читати сценарії. Недавно зателефонував Толя Матешко й запропонував сценарій, який у нього самого не виходить реалізувати. Є один сюжет Олексія Росича, його вже купили й чекають. Непоганий сценарій, але мене бентежить робота з дітьми (головний герой — дитина). У радянському кіно на дітей і тварин давалися додаткові знімальні дні. Тепер цього немає. А мені треба здати 11 хвилин за день. Це важко. І створити дитині на майданчику умови, щоб весь час було цікаво і вона продуктивно працювала, — практично неможливо. Я вже визначив у сучасних умовах професію режисера. Якщо знімати треба більше десяти хвилин на день, то режисер на майданчику не потрібен. У такому темпі актори можуть тільки говорити завчений текст. І я нічим не можу їм допомогти. Таке тоді й кіно виходить. В «Украденому щасті» я на одинадцять днів перетягнув зйомки. Думав, зі мною ніхто більше не працюватиме. Але важливий результат. Усі забули, скільки було лементу. Тому що виправдати режисера може тільки екран.
До речі…
«Жага екстриму» — неймовірна, але очевидна історія, придумана п’ять років тому драматургом Анатолієм Кримом, про відпочинок сильних світу цього... на нарах. Причому за чималі гроші. Автор навряд чи припускав, що його знахідку швидко впровадять у життя. Дуже скоро у ЗМІ почали з’являтися повідомлення про такі «курорти», де багачі випробують свою нервову систему, релаксуючи в такий спосіб... Ця трагікомедія, яку побоюються ставити навіть провінційні театри, і сподобалася панові Дончику. Трансформувавши сюжет у русло кримінальної драми, він змістив акценти й придумав свого позитивного героя (якого не було у п’єсі). Героя, точніше — героїню, зіграла Наталя Доля з Київської російської драми.