Нещодавно в Росії був виданий каталог украдених предметів мистецтва та антикваріату. Серед речей, що перебувають у розшуку, — 509 картин і 154 ікони. Про те, хто й як краде культурну спадщину, «ДТ» розповів відомий експерт антикварного ринку Дмитро БУТКЕВИЧ.
— Найзнаменитіша музейна крадіжка останнього часу сталася, звичайно, в Ермітажі, — каже пан Буткевич. — Проте знаменита вона завдяки резонансові, а вартість не дуже велика. Мої колеги підрахували, що від продажу 221 украденої речі на антикварних ринках можна виручити близько півтора мільйона доларів. Це частина колекції, переданої в Ермітаж десять років тому. Колекція складалася переважно з творів релігійного мистецтва: ікони, хрести... Найцінніші експонати — потири, деякі з них іменні й датуються XVIII століттям. Це справді серйозні речі. Та, крім них, там було стільки мотлоху! Я читав список украденого. Наприклад, є такий опис предметів: «Сільничка срібна, із кольоровими вставками, XIX століття». Все! Зайди сьогодні до будь-якого магазину — таких сільничок хоч греблю гати.
Були й такі речі: «Маленька фігурка з каменю, очі кольорового металу, підробка під Фаберже, 1980-ті роки». Навіть таку дрібницю вкрали, яка взагалі нічого не варта... На деяких речах не було інвентарного номера — вони навіть не були описані в музейному реєстрі! А фотографій виявилося тільки 20 на 221 украдений предмет.
Це була найефектніша крадіжка. Путін створив міжвідомчу комісію, яка поїхала до Ермітажу і працюватиме там, між іншим, два роки!
Ще пригадую крадіжку в Російському музеї дворічної давності, коли злодії просто розбили скло на першому поверсі, залізли й вирізали дві картини: здається, Рєпіна і Полєнова. Просто вирізали та втекли!
— Сигналізація не спрацювала?
— Вони встигли все це зробити до приходу охорони: вона ж уночі спить... Картини згодом знайшли, а злодіїв — ні. Зважте, я кажу про великі музеї, а у провінції справи ще гірші. Наприклад, певний час тому під час звіряння фондів у Ставропольському музеї виявили пропажу великої картини Генріха Семирадського. Хтось зі співробітників музею просто виніс картину й продав. Її знайшли в одній антикварній лавці, де вона висіла, як з’ясувалося, вже кілька років!
— Який «механізм» пошуку украдених музейних речей?
— У нас, у Росії, є федеральна служба зі збереження культурних цінностей — Росохранкультура. Не плутати з Роскультурою, яку очолює Михайло Швидкой. Разом із Міністерством культури ці організації мають стосунок до музейних цінностей: Роскультура управляє музеями, але якщо річ украдена, вона потрапляє до відання Росохранкультури.
До Росохранкультури надходять відомості про крадіжки не тільки з музеїв, а й з приватних колекцій. Фотографію та опис кожного украденого предмета вони включають до списків, які регулярно розсилають в усі музеї країни й поміщають в Інтернет. Нещодавно вони видали каталог предметів мистецтва та антикваріату, які перебувають у розшуку. Це дуже корисна робота.
Нагадаю, як були знайдені ермітажні речі... Директор російської фірми «Ортодокс-антик», який торгує релігійними предметами старовини, довідався про цю крадіжку. Він зайшов на сайт Ермітажу й у розділі украдених експонатів виявив потир кінця XVIII століття, який стояв у нього в магазині. Він відразу здав його в Росохранкультуру. Без компенсації.
— Як узагалі могло статися, що таку кількість речей було винесено з найбільшого музею?
— Це відбувалося протягом багатьох років. А з’ясували тільки при звірянні фонду. Як відомо, хранителька померла від розриву серця прямо під час перевірки. Замішаними в крадіжці виявилися її чоловік і син, котрі мали як родичі вільний доступ до музею. Та дивно, що вони крали не найвідоміші речі — там є кращі. До того ж, навіщо красти зі свого фонду? Логічніше було б узяти в сусіди. Найшвидше, тягли й не ставили її до відома. А здавали украдене за третину вартості в ломбард, навіть не в антикварні крамниці.
— Подейкують, що в деяких музеях сьогодні експонують копії особливо цінних картин, а оригінали або ховають з метою безпеки, або вони просто продані на Захід...
— Поширене уявлення, що всі антиквари — шахраї, музейні працівники — злодюги, а на стінах музеїв висять самі підробки. Сумніваюся, що це можливо. З погляду безпеки до такого ніхто не стане вдаватися, наприклад, замість «Чорного квадрата» Малевича вивішувати плакат — це неповага музейного працівника до самого себе.
Що ж до фальшивок, то потенційно таке можливо, насамперед у провінційних музеях. У нас, хоч куди поїдь, скажімо, до Серпухова чи Самари, висять і Венеціанов, і Боголюбов, обов’язково — Айвазовський... Картини сумнівні, а вже справжні вони чи ні — лише Богові відомо, адже експертизи не проводили.
— Накладки трапляються, коли у двох музеях висить одна й та сама картина й обидві — оригінал?
— Не думаю. Тут у подільників така складність: усі музеї мають каталоги, за якими легко визначити, звідки взято картину, і якщо покупець захоче перевірити справжність і понесе украдену картину на експертизу, то найімовірніше експерт виявить і підробку, і пропажу: «Ага, вона висіла у такому-то музеї!»
Пам’ятаєте історію з картинами норвезького художника Едварда Мунка? Серед білого дня п’ятеро людей у масках увірвалися до музею, здерли зі стіни дві картини й утекли. Нещодавно картини були знайдені: вочевидь, викрадачі не змогли їх продати.
— А як же підпільні колекціонери? Як можна пояснити пристрасть людей до шалено дорогих крадених речей, якими навіть похвалитися не можна?
— Вони самі й насолоджуються! Уявляєте, який у людини адреналін виробляється, коли вона єдиний у світі власник, скажімо, портрета Дори Маар пензля Пікассо, купленого за 105 млн. дол.?! Вона ніколи нікому його не покаже — сама приходитиме раз на день до спеціальної броньованої кімнати, дивитиметься й діставатиме від цього задоволення.
Колекціонування — свого роду хвороба. Колекціонери — донезмоги захоплені люди, спроможні заради своєї пристрасті все з дому винести, дружину та дітей голодними залишити, вкрасти й навіть убити.
На початку XVIII століття в Барселоні жив чернець дон Полтасар, який дуже любив книжки. Та грошей у нього не було, і йому доводилося час від часу продавати якусь книжку. А після цього він залазив до будинку покупця, вбивав його і повертав книжку собі.
Тому не дивно, що хтось замовляє крадіжку картини, яка йому сподобалася.
— Тоді, вочевидь, є і фахівці з музейних крадіжок, подібні до найманих убивць?
— Переконаний, що ні. Це неприбутково: у «кілерів» роботи багато. А в музеях за замовленнями крадуть мало. Коли хочуть щось викрасти з музеїв, то найчастіше наймають людей «суміжного фаху», наприклад, квартирних злодіїв чи ведмежатників.
Років зо три тому в Москві стався такий випадок: до квартири одного дилера ввірвалися кілька людей, зв’язали його дружину й дочку і винесли дюжину картин: Полєнова, Маковського... Дилер збирав для когось цю колекцію, навіть частину грошей отримав. Це очевидна наводка когось із учасників угоди. При тому всі зійшлися в думці, що працювали непрофесіонали, до того ж «залітні», тобто не московські, яким просто дали замовлення: «Підіть туди-то й заберіть це та це!» Картини пізніше знайшли, здається, у камері схову: що з ними зробиш, коли вони в розшуку?
— Які існують шляхи нелегального продажу антикваріату? Чи можна вивести украдену річ за кордон?
— Найвідоміша операція пов’язана з книжкою «Птахи Америки», украденою з бібліотеки Салтикова-Щедріна в Пітері. Це надзвичайно дорога книжка: видана в Америці в середині XIX століття, величезний формат, уся складається з кольорових картинок, розфарбованих від руки. Хтось вирізував по одній цій ілюстрації і вивозив за кордон. Їх продали на аукціоні Christy’s чи то в Амстердамі, чи то в Нью-Йорку. Коли заявили про крадіжку, власникові довелося повернути книжку назад. Та, на жаль, аукціони не мають ні сил, ні можливості перевіряти кожну річ. Узяти, приміром, аукціонний будинок «Гелос» — чотири тисячі предметів на місяць. Тому перевірку проходять тільки речі, що викликають сумнів: стертий інвентарний номер, у людини, яка принесла — блукаючий погляд, вона не може чітко пояснити, де взяла цю річ, каже, знайшла в сміттєвому баку... Та коли скаже, що річ залишилася від бабусі, то ніяк не перевіриш.
Великі аукціони видають каталоги, які відсилають до Росохранкультури, і ті за своїми базами оглядають предмети, виставлені на продаж. Знаходять крадені — знімають. Так, кілька років тому в каталогах, надісланих з аукціону Sotheby’s у Лондоні, були виявлені два безіменні портрети XVIII століття, украдені років десять-п’ятнадцять тому в одному російському музеї. На торги їх виставив російський емігрант у Франції. Наші відразу ж надіслали офіційні документи, заблокували торги й повернули картини до Росії.
— Хто втрачає в таких ситуаціях?
— Втрачає лише власник, який змушений безоплатно віддати річ. Аукціон ризикує втратою тільки свого відсотка від суми угоди.
У 1970-х роках була вкрадена добірка малюнків Павла Філонова — це знову-таки Російський музей. Вони не виставлялися, були у фондах. Хтось із хранителів їх виніс, вони опинилися на Заході, пройшли аукціон, їх купив Центр Помпіду — музей сучасного мистецтва в Парижі, й вони висіли там в експозиції. Наші знайшли, виставили претензії — французи, природно, пручалися, років п’ять розглядалася справа, але зрештою Центр Помпіду все-таки повернув малюнки.
Узагалі, існує поняття «сумлінний покупець». Якщо ти купив крадену картину, то не зобов’язаний її повертати — такого закону немає. Тобто ти довго будеш позиватися з державою, проте силою вилучити в тебе ніхто не має права. Але той, хто постійно на цьому ринку, не захоче псувати відносин із державою, не захоче, щоб за ним постійно ходили, дивилися, надсилали податкову інспекцію. Простіше — віддати.
Віддав — і ти маєш добру репутацію в Мінкульті. Тепер тобі можуть дозволити вивезти якусь річ за кордон. Адже в нас закон такий: якщо річ зроблена менш як п’ятдесят років тому, її можна вивозити без дозволу; від 50 до 100 років — тільки з дозволу Міністерства культури, зі сплатою відповідного податку; понад сто років — вивезення заборонене. Та є можливість вивозити малоцінні речі, наприклад, ікони XIX століття, теж із дозволу.
— У нас в Україні умови вивезення подібних речей набагато складніші.
— У вас узагалі нічого не можна вивозити. Це погано. Має бути обмін. Наприклад, у Франції та Англії існує поняття цінності державного значення. На жаль, ні в Росії, ні в Україні цього немає: якусь мазню початку XIX століття вивести не можна за жодних обставин, а Кандинського 1930-х років — у принципі, можна.
Посилаюся на європейську практику. Років зо два тому в Англії стався такий випадок. Знаменитий твір із мармуру «Три грації» італійського скульптора Антоніо Канови виставили на аукціон. Американський фонд «Гетті» купив статую за три мільйони доларів. Однак продаж заблокували й тимчасово заборонили вивезення речі з країни. Там існує правило: протягом трьох років держава має право викупити твір, якщо зуміє зібрати гроші. Однак за три роки грошей не зібрали, і «Три грації» поїхали до Америки. Така сама практика існує й у Франції.
— Чим «страхова вартість» антикварної речі відрізняється від ринкової?
— Страхова вартість — це сума, яку власник речі отримує у разі її пропажі. Для нас поняття страхової вартості не зовсім коректне. Річ ніхто не страхує: немає шкали, відсутня схема. Окремі випадки, напевно, трапляються, але в цілому практика не працює: дуже дорого виходить, а головне, немає шкали.
У нас страховою вартістю вважають таку штуку: ти власник антикварного магазину, куди я приношу річ на комісію і хочу одержати за неї, скажімо, 100 тисяч. Ти кажеш: «Ні, стільки ти ніколи не одержиш! Постав 20 тисяч — це реальна ціна». Тоді виписують квитанцію на 20 тисяч, яку антиквар зобов’язаний буде віддати власникові предмета у разі його пропажі.
Ринкова вартість дуже відрізняється від страхової. Приміром, ти взяв у мене річ за 20 тисяч, а покупцеві можеш сказати — сто тисяч. За квитанцією ти віддаєш мені 20 тисяч, а 80 тисяч залишаєш собі. Це називається маржа, або дельта — додана вартість антиквара.
— Можливо, дещо наївне запитання, та все-таки: чи можна зменшити кількість музейних крадіжок?
— Часто кажуть про те, що треба піднімати зарплату музейним працівникам, аби не крали. У цьому є якийсь сенс, адже в Третьяковці, скажімо, у головного експерта оклад п’ять тисяч рублів. (близько 190 дол. США. — Авт.) По-моєму, це ненормально.
З другого боку, на Заході зарплати хороші, а однаково крадуть. І не менше, ніж у нас! Дай людині більше — у нього більше запитів буде: він захоче їздити не на «Жигулях», а на «Мерседесі» або на «Хаммері» останньої моделі. Злодій — це психологія.