Заговори, щоб я тебе побачив
Сократ
ХХI століття втратить Людину. Людину, здатну встановлювати гармонійні стосунки з Іншими, котра вміє слухати й чути Іншу, готову приймати рішення й відповідати за свої вчинки.
Така людина стає зникаючим підвидом homo sapiens. У науках про людину стало майже аксіомою, що особистість формується лише в спілкуванні та спільній діяльності з іншими людьми. Один з найвидатніших психологів ХХ століття О.Леонтьєв стверджував навіть, що особистість існує поза самою людиною. Вона перебуває у взаєминах з іншими людьми й не може не лише сформуватися за межами цих взаємин, а й існувати поза ними. Людина без інших реальних людей — просто організм, позбавлений у цьому випадку змоги «чинити вчинки стосовно інших», приносити їм радість, смуток, надію. Адже ми здатні існувати для себе тільки тоді, коли бачимо реакцію інших на себе. Ми можемо бачити себе лише в дзеркалі своїх вчинків і в реакції інших на нас.
Спосіб життя XXI століття з екранами комп’ютерів і телевізорів припускає сурогат спілкування, сурогат Іншого. Адже ми можемо лише бачити на екрані когось або щось, але позбавлені можливості «здійснювати вчинки стосовно нього» (Екрана), не можемо вступати з ним у діалог і досягати з ним спільні цілі. Емоції, отримувані від екрана, фальшиві, бо він, якому байдуже до нас, — фальшивий співрозмовник.
У світі сучасних інформаційних технологій, що впевнено розвиваються у напрямі «злиття» комп’ютера з іншими аудіо-відеозасобами, телевізор і комп’ютер стають справжнісінькими монстрами. Людина в оточенні цих безликих екрано-машин навряд чи може сподіватися на розуміння та співчуття. А, отже, на потенційну можливість розвиватися (у світі Екранів вона позбавлена змоги побачити себе в Іншій) і розуміти себе. Незабаром і слово «розуміння» стане немодним — рудименти минулого, скажуть освічені інтернетомани. Вони «відкривають» себе в Екрані, тим самим уподібнюючись до нього.
Часто серед аматорів суспільних наук можна зустріти метафору, смисл якої майже невловимий для непосвячених — «суспільство екрана». Гарна, майже постмодерністська метафора. Проте спробуємо оцінити її справжній зміст.
Сучасна людина проводить за екраном телевізора близько двох-трьох годин на день. Це нормальна, «середня» людина, не обтяжена всіма принадами сучасної цивілізації. Але й на роботі стоїть комп’ютер. Отже час, проведений за Екраном (нагадаємо, ми кажемо про майбутнє, де відео-аудіоінформаційні засоби будуть як три в одному), збільшується до 10 годин. Спатимемо ми не більш як вісім годин. На прийом їжі — скромно так, по-радянському, без пишних трапез — ще годинка. Нескладна арифметична операція додавання — і одержуємо «дивну» картину: лише якихось 20 годин на день ми проводимо за Екраном монітора та за їжею, плюс сон. На інше часу майже не залишається. Хіба що на віртуальний секс. Безпечний, красивий, у клавішній формі. Але це тема окремої розмови.
Вільні години, що залишилися, можна з упевненістю провести на природі. І сучасна урбанізація цьому може злегка допомогти. До «найближчої природи» добиратися лише дві—три години. Назад можна вже й не повертатися, принаймні цієї доби.
Людина майбутнього. Подивився «роботу», не виходячи з власної квартири, поїв і спати. І віртуальне спілкування, уже як необхідний атрибут сучасного життя. Це при тому, що в добі лише 24 години. І 2/3 зайняті екраном — комп’ютером — телевізором — Інтернетом з чатами, віртуальними магазинами, банками, музеями, картинними галереями й іншими монстрами інформаційного суспільства, які можна побачити й помацати (з віртуальною реальністю це може бути навіть дуже схоже на дійсність), не відриваючись від екрана й знаходячись в одному місці тут і зараз. Так, це дуже зручно. Усе можна зробити не відриваючись від одного «ящика».
Ну то й що, можуть запитати. Нормальний стиль життя. Сучасність. І прогрес. Той самий горезвісний, який усі шукають і без якого вже важко уявити собі людство. То навіщо й представляти? Адже технічну революцію назад не повернеш. Не вийде. Тим більше, що б там не казали, у всього є свої негативні й позитивні сторони. Головне — навчитися бачити перші та другі. І вміти вибирати, що може бути не властиво людині Екрана. Людині майбутнього...
Але де ж обличчя й голос живої людини, котра сидить навпроти нас (а не на екрані монітора) й живе з нами в нашому просторі-часі тут і зараз із реальними емоціями, почуттями й бажаннями?
Людину віртуалізували й увігнали в цифровий вимір, де панують інші закони та правила. Де панує інформація, яка стала богом сучасної людини. І вічний пошук. Немає значення чого. І навіщо. Запитання про те, що робити з шуканою інформацією, здається дурістю; головне — знайти щось у цьому ВЗІ (всесвітньому звалищі інформації, а якщо по-простому — Інтернеті). Пошук інформації перетворюється на стиль життя, де немає місця Іншій. Живій і людяній. Інша — це джерело інформації, засіб її отримання й опрацювання. І не більше.
Ви, напевно, бачили дивні очі чатлан — жителів великої країни «чатландії», де розумні дядечки й тітоньки цілими днями гарячково набирають тексти, з допомогою яких вони спілкуються між собою в реальному часі й безмежному віртуальному просторі. І бажано з граматичними помилками. Письменність — це вершина непристойності. І бажаний такий текст, який би не «перевантажував» і не заважав «культурно» відпочивати. Це не очі живих людей, а сітьові ресурси, що залишилися на сітківці ока. Це очі, які володіють унікальною й небаченою досі здатністю — дивитися та не бачити. Не бачити перед собою співрозмовника, від реакції котрого можемо змінюватися і ми. Інший їм не потрібен. Він швидше ворог, бо заважає вічному Пошуку інформації незрозуміло для чого. І чатлани-друзі, обличчя котрих можна так і не побачити, голоси котрих можна й не почути, про стать котрих можна так і не дізнатися.
І моторошне почуття «відсутніх» очей. Те, в чому бачиш себе як у дзеркалі і що може дати більше, ніж найрозумніше слово. Цього не може бути. Цього не потрібно. У всьому панують байти й мегабайти інформації, витісняючи живі очі як рудименти минулого та старого. Можливо, тому ми не любимо дивитися в очі своєму співрозмовникові — відвикли вже.
Сумно, але якщо пригадати, що Людина починається з уміння вибирати й реалізовувати себе в цьому виборі, залишається тільки сподіватися на одне: Людина Екрана з’явиться лише на сторінках газет або книг, а не на вулицях сучасних міст.