Про нього відвіку захоплено марили, змальовуючи мрію, ясна річ, у термінах своєї епохи. Приміром, так, як у М.Гоголя в «Страшной мести»: «За Киевом показалось неслыханное чудо. Все паны и гетманы собирались дивиться сему чуду: вдруг стало видимо далеко во все концы света…» Ну чим не пророкування прийдешнього загальнонаціонального ТБ і непідробної зацікавленості в ньому владних структур? Це дуже характерна деталь: диво-то дивом, «дальнобачення», та ось виворіт у нього якийсь сумнівний. Певне, не випадково, що в аналогічному сеансі «живої» трансляції зображення на великі відстані мовцем виступає саме олігархічно настроєна нечиста сила: «…Диавол показал Ему все царства вселенной во мгновение времени. И сказал Ему диавол: Тебе дам власть над всеми сими царствами и славу их, ибо она предана мне, и я, кому хочу, даю ее». (Лука, 3, 4, 5—6). Минали роки.
На початку 20-х того самого ХХ століття, коли мрія, прямо за К.Марксом, знайшла матеріально-технічний базис і наблизилася до втілення, її знову вітають ентузіасти. Приміром, Дзига Вертов назвав ТБ «радіооком» і знов-таки пов’язав ЦЕ з ідеєю влади. Цього разу — з диктатурою пролетаріату. А в середині століття з’являється і перший «апокаліпсис» аудіовізуальних ЗМІ: француз Ж.Коєн-Сєа обгрунтував їхню згубну для справжньої культури роль і вказав на гуманітарну еліту як єдино розважливого розпорядника психологічної могутності зорової інформації. Біля керма нинішнього ТБ духовних еліт щось не густо — рученьки закороткі. Рулюють телеекраном політики та грошові мішки. Тим часом влада ефірної інформації сьогодні практично абсолютна, а глобальні нищівні ефекти в наявності.
Міра за міру
«Телебачення замість життя? (Глобальні тенденції та євразійські шляхи)» — так драматично було сформульовано тему міжнародного конгресу Євразійської телевізійної академії (ЄАТА), який недавно пройшов у Москві. Конгрес був частиною чергового Шостого євразійського телефоруму, котрий подібно до всевладдя сучасного ТБ вирізнявся масштабністю, розмаїтістю й насиченістю програми.
Протягом лише п’яти днів у готельному комплексі «Мир» синхронно-перехресно в трьох-чотирьох приміщеннях відбувалося ось що. Згаданий міжнародний конгрес плюс фестивальний конкурс нових телеробіт: 44 передачі чи фільми з восьми країн (Ізраїль, Литва, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Таджикистан, Україна) виступали в 13 номінаціях, які відповідають основним форматам сучасного ТБ. Міжнародне журі очолив президент Національної асоціації телерадіомовлення РФ Е.Сагалаєв, а ввійшли в нього значні діячі ТБ Азербайджану, Болгарії, Канади, Киргизії, Росії, США й України (в особі голови ради директорів телеканалу «Інтер» Владислава Ряшина). Паралельно проходив Діловий клуб керівників ЗМІ з країн СНД, де впливові політики, бізнесмени й медіа-фахівці обговорювали практичні аспекти формування відкритого трансконтинентального інформпростору Євразії й околиць. Відбувся й черговий Євразійський міжнародний телеринок. А також пройшла серія презентацій (із відеопоказами): телеканалу «ТВ ЦЕНТР», програми «Документальне кіно Ізраїлю», фільму «Британія—Росія: разом у ХХI століття», інформаційно-видавничого холдингу «Національ», міжнародних телефестивалів «Злата Прага», «Оксамитовий сезон» і «Православ’я на ТБ». Мали місце три творчі семінари («Нові образні концепції телевізійного кіно», «Уперед до тендера, або Хто нас завтра полічить?» і «Контент і право в кабельних та інших багатоканальних мовних системах») і два «круглі столи» («ЗМІ в контексті виборчих кампаній» і «Шляхи підтримки російськомовного мовлення в світі, перспективи реалізації спільних проектів в електронних ЗМІ»). П’ять академічних майстер-класів: «Професія — телеведучий» (В.Березін), «Телесеріал: серія завдовжки в день» (Ю.Бєлєнький), «Як організувати прем’єру?» (С.Колосов) і «Що залишається за кадром?» (В.Вульф). Усе це, не рахуючи прес-конференцій та офіційних зустрічей.
Відомі діячі ТБ із різних країн, авторитетні вчені, відомі політики, творчі працівники кіно і ТБ, священнослужителі, бізнесмени — кого тільки не було на цьому форумі... Корпус гостей з України тут виглядав досить солідно: глави Держкомінформу й Комітету з телерадіомовлення, окремі депутати ВР, керівники деяких наших телеканалів, кілька режисерів і журналістів. А в конкурсних переглядах можна було помітити й вітчизняну екранну продукцію — Інтеру, СТБ, ТРК «Алекс» (Запоріжжя), телестудії «Маски» (Одеса), Інституту кіно і ТБ КНУКіМ і ТРК «Еммануїл».
Проте повернімося саме до «форуму» ідей, які віддзеркалили драматизм ролі ТБ у сучасному суспільстві.
Серійний убивця часу
Семінар «Нові образні концепції телевізійного кіно», який провів головний редактор журналу «Кинопроцесс» В.Шмаров, нібито обіцяв розмову про поетику телезображувальності взагалі, але зосередився переважно на осмисленні феномена телесеріалу. Що, втім, цілком зрозуміло: російські серіали останнім часом здобули явну та принципово важливу перемогу як у себе в країні, так і на пострадянських медіа-просторах, рішуче витіснивши з рейтингових вершин північно- й латиноамериканське «мило». Повідомлю читачеві найсвіжіші соціологічні дані лише стосовно української телеаудиторії, отримані Інститутом соціології НАНУ в поточному році: російські серіали займають в ієрархії кінопереваг наших глядачів високе третє місце (34,0%), тоді як свого часу обожнювані латиноамериканські лише дев’яте (8,2 %), а північноамериканські — десяте (7,9 %). Російські показники трохи помірніші, але практично ми дивимося єдиний серіальний масив, а він дедалі зростає, хоча вплив його на масову свідомість вельми сумнівний. Адже на рідкісні художньо високоякісні роботи рівня «Тайгового роману»
О.Мітти чи «Ідіота» В.Бортка припадають десятки позицій відвертого кічу, поганого смаку й біоеротики, що нерідко ще замішано на апології кримінальності, насильстві та проявах різного роду нетерпимості. У результаті «суспільство сьогодні переконане, що воно живе не за законом, що в ньому немає людей морального авторитету», стверджував на дискусії головний редактор журналу «Искусство кино» Д.Дондурей, але оптимістично обіцяв якісний перелом ситуації в 2006—2007 рр. Оскільки Україна від Росії за традицією в усіх сенсах не далеко падає то, дасть Бог, і нам світить певне просвітління.
Звісно, як було б славно, якби виключно від серійної благоліпності телекіно залежав рівень правосвідомості в наших країнах! Проте реалістичнішим у прогнозах видався продюсер каналу REN-TV А.Шпагін, котрий пов’язав змістовну кризу жанру серіалу з духовною кризою суспільства. Жорстке неприйняття без-образної мови «мила» обгрунтовувала кінокритик І.Павлова, а про естетику серіальної «товкучки на екрані» говорила кінознавець І.Шилова. Кіноісторики Є.Марголіт і С.Кудрявцев, навпаки, помітили паралелі між нинішнім російським телебумом і кіно 50-х рр., виявивши певні заспокійливі теоретичні універсалії. У дусі умиротворення завершив обговорення головний редактор газети «СК-новости» Д.Салинський, зауваживши: мовляв, не можна естетичні мірки елітного кіно прикладати до ТБ-продукту, завдання якого набагато скромніше — лише «адаптувати глядача до оточуючої його дійсності».
Можливо, усе воно й так, а можна й заперечити, але мене, посланця інших національно-культурних світів, як завжди в подібних ситуаціях, мучила одна-єдина патріотично заздрісна думка: коли ж і в українських краях зможе так само сконцентрувати аналітичні зусилля й заговорити на ту саму тему тією ж мовою компетентності й громадянського занепокоєння наша власна вітчизняна медіа-еліта? І взагалі: де наші спеціалізовані НДІ кіно і ТБ? Де фундаментальні періодичні видання про аудіовізуальні медіа на кшталт російських «Отечественных записок» або «Кинопроцесса»? Адже без усього цього ми надовго приречені на місце провінційного пасивного споглядальника бурхливих процесів, які відбуваються у світовому медіа-співтоваристві. Так і імпортуватимемо разом із готовим телепродуктом й оптимальні способи його соціального споживання.
Захист (від) телебачення
Мабуть, головною темою розмови виявилася не стільки винесена в титул конгресу проблема «ТБ замість реальності», скільки двоєдина проблема свободи й відповідальності ТБ. Із одного боку, очевидно: навіть у найпросунутіших пострадянських республіках останнім часом намітилися тенденції до звуження зон політичного вільнодумства в телеефірі й відчутно наростання державно-авторитарних інтонацій у телемовленні. Утім, у різних країнах різною мірою. Автору цих рядків, котрий прибув із країни «темників», трохи дивно було чути про загрози свободі слова на російському ТБ, де, скажімо, можна зустріти, на мою думку, успішно функціонуюче однойменне ток-шоу Савіка Шустера. Проте про загрози зворотного характеру говорили такі авторитетні особи, як радник гендиректора ЮНЕСКО Г.Юшкявічус, декан факультету журналістики МДУ Я.Засурський, доктор психології А.Асмолов і деякі інші оратори.
Проте, з іншого боку, у протилежній проблемі — необхідності механізмів громадського стримування негативних ефектів ТБ — я, на свій подив, опинився у великій компанії однодумців. Внутрішньо соромлячись і червоніючи, так, ніби замишляв таємне зрадництво власних ліберальних ідеалів, віз доповідь на тему «ТБ-сортувальна: громадянська місія в пошуках еліт», де закликав до «громадянської самооборони» традиційно трактованої культури проти розтлінного впливу ТБ-кічу і, страшно сказати, розпочинав розмову про конкретні механізми саморегуляції та громадської регуляції в сфері саме й лише ТБ. На противагу фактичному державному цензуруванню. Але поки дійшла до мене черга, мало не всі заготовлені ідеї вже пролунали в доповідях інших виступаючих. Крім, приміром, такої парадоксальної соціологічної обставини. Масова аудиторія, з’ясовується, з одного боку, підтримує високі рейтинги низькопробної телепродукції, яка тому й домінує на кіно-, відео- й телеекранах, а з іншого боку, вона ж у своїй більшості підтримує ідею... запровадження прямої цензури на подібні видовища. В Україні це, за нашими дослідженнями, понад 62,4 %, а в Росії, як мені сказали, близько 54% населення. Таким чином, широка публіка наче не без задоволення піддається «розтлінню», але рішуче виступає за те, аби хтось зовнішній оборонив її гіпотетичну цнотливість. Уся проблема в тому, хто скористається цим протиріччям у свідомості мас: громадянські чи державні структури.
Тим часом найстрашнішим монстром, нерідко підгодовуваним мас-медіа, є етнічна нетерпимість, ксенофобія та зав’язаний на них екстремізм. І про це багато говорилося на конгресі. Це болюча тема для Росії з її чеченським синдромом. Є медіа-ксенофобія й у нас із нашими національними комплексами. Мабуть, найглибше враження справила академічна грунтовність і масштаби, в яких вивчається ця глобальна недуга. Тут, виявляється, діє Федеральна цільова наукова програма «Формування установок толерантної свідомості та профілактики екстремізму в російському суспільстві», у результаті грандіозної, на мою думку, аналітичної роботи створено «Атлас толерантності російських ЗМІ» (його презентація пройшла на конгресі) та спеціальний академічний інтернет-сайт «Толерантність», скористатися яким запрошую всіх земляків (www.tolerance.ru). А з персональних робіт із суміжної проблематики найбільше враження справило дослідження психолога В.Шевченка на тему «Страхи й фобії як інструмент управління діяльністю журналістів». «Робота зі страхами» тут знаходить свою теорію. Ось одна з її аксіом: «Той, хто нас лякає, хоче нами маніпулювати». Корисне спостереження.
Отже, очевидно, «чудовисько» ТБ не лише тішить зір і слух мас. Засоби взагалі схильні забуватися й уявляти себе цілями. Так і ТБ: розважаючи й лякаючи, воно раз у раз намагається не стільки обслуговувати суспільство, скільки маніпулювати ним. Воно нами вибирає президентів і парламентаріїв, окреслює коло наших думок, підсуває стереотипи почуттів, як і асортимент продуктів споживання. А часом і нацьковує нас одне на одного. Не дамося ж.